Котон імпортується з Росії, Узбекистану, США, Німеччини, Китаю, Пакистану; льон - з Росії та Білорусії, Киргизстану. Молдова та Німеччина є основними постачальниками хлопку. Шерсть імпортується з Росії, Білорусії, Литви, Англії.
Потрібно налагодити нові зв’язки для постачання сировини. Так, вже в 2003, імпорт в’язаної нитки з Угорщини та Данії збільшився на 28% та 16% відповідно. Імпорт з США зменшився на 5%.
Декілька іноземних компаній, постачальників сировини для галузі вже є на українському ринку, з налагодженою системою дистрибуції своєї продукції. Серед них: Ulmia company (Німеччина), Mirolio company (Італія), Holland & Cherry (Англія), Ena Ukrainian-German JV, і Czech-Ukrainian JV Gamayun.
Українські компанії Textil-Lux та Eolis є найбільшими місцевими продавцями тканин. Вони імпортують тканини з Чехії, Словаків, Італії.
Розвитку текстильної промисловості України заважає імпортована дешева продукція користується попитом у населення. То існує конкуренція з боку дешевих товарів із Турції, Китаю.
Найкращий вихід з цієї ситуації на даний момент - виробництво одягу для українських споживачів, середнього класу, по можливості використовуючи свою сировину.
Нашій державі необхідні зарубіжні інвестиції у текстильну промисловість. Співпраця з міжнародними фірмами на таких умовах, які б забезпечували отримування прибутку і нашому виробнику і іноземній фірмі.
В роботі текстильної промисловості допускаються істотні недоліки. Міністерство легкої промисловості України, його галузеві виробничі об'єднання, керівники підприємств не забезпечують повного використання наявних потужностей. На ряді заводів, фабрик і комбінатів слабо розгорнута організаторська робота.
Рівень завантаження виробничих потужностей зростає дуже повільно. У 1969 році він становив по ткацьких верстатах у бавовняній галузі 89,5 проц., шерстяній - 88,7, шовковій - 86,4, льняній - 65,4, а в бавовнопрядінні навіть знизився в першому півріччі 1970 року до 82,4 проц. проти 83,6 процента у 1966 році.
Багато підприємств працює з значно нижчою змінністю ніж передбачено нормативами. Коефіцієнт змінності, замість 2,85, у першому півріччі 1970 року у бавовнопрядінні дорівнював 2,6, а у шерстоткацтві - 2,78 і шовкоткацтві - 2,54.
За останні роки зросли простої технологічного устаткування. В першому півріччі 1970 р. в шовковій галузі фактичні простої перевищили планові на 3,47 проц., в бавовняній - ткацьких верстатів на 2 і прядильних машин на 3,34 процента.
Введенні в дію виробничі потужності освоюються повільно. На Чернігівському камвольно-суконному комбінаті у 1969 році ткацькі верстати використовувалися тільки на 64,4 проц. і в поточному році - на 77,2 процента. Досі не освоєні потужності на Житомирському і Ровенському льонокомбінатах, Херсонському бавовняному комбінаті (фабрика N 3).
Переоснащення промисловості ведеться низькими темпами. В той же час нова техніка в ряді випадків використовується не повністю. Високопродуктивні ткацькі верстати "СТБ" на Черкаському комбінаті шовкових тканин працюють з коефіцієнтом змінності 1,5 при середній змінності по підприємству 2. На Чернігівському камвольно-суконному комбінаті такі верстати працюють із змінністю 2 при змінності в цілому по підприємству 2,7.
Не зважаючи на помітне покращення виробничих процесів (автоматизація виробництва, вдосконалення технології обробки сировини тощо), у загальному профілі текстильна промисловість України й далі важливу роль відіграє виробництво півфабрикатів
50% всієї текстильної промисловості), які експортуються поза межі держави. У 21 ст. на галузі, що виробляють тканини, припадає всього 58% гуртової продукції, 70% вартості основних фондів і 50% виробничого персоналу.
Над науково-технологічними проблемами розвитку текстильної промисловості працюють Український науково-дослідний Інститут текстильної промисловості та Інститут Економіки Промисловості АН України, Хмельницький національний університет.
З нових одиниць збудовано за останні десятиліття:
у бавовняній промисловості: Херсонський бавовняний завод (65% виробництва України), з менших - Тернопільський комбінат, Чернівецьке текстильне об'єднання, бавовняно-прядильні фабрики у Львові, Києві, Нововолинському тощо;
з вовняної: фабрики сукна у Стрию, камвольно-прядильна фабрика в Донецькому, Чернігівський суконний комбінат тощо; шовкові комбінати у Києві, Черкасах, Дарниці (Київ).
Значно змінилася сировинна база текстильної промисловості через будову зав. синтетичних та хімічних волокон у Чернігові, Черкасах, Києві та ін., які дають 50% пряжі.
Якщо відносно високий рівень виробництва продукції не може бути досягнуто - це означає, що виробничі витрати залишатимуться відносно високими, і українським виробникам буде дуже важко конкурувати на світовому ринку. Тому, вони будуть обмежені своїм внутрішнім, українським ринком. Саме на цю ідею потрібно поглянути більш пильно, бо саме вона дає надію для українських виробників текстильної продукції.
Наявність сировинної проблеми в Україні - вказує на те, що, розвиток та розширення текстильної індустрії не може бути досягнуто тільки за рахунок імпорту сировини для виробництва продукції. А тому - про розширення текстильної промисловості в Україні - говорити зараз не приходиться.
Якщо ж говорити про тканини, які виробляються на Україні, то український виробіток Льону зменшився з 184,111 метрів в 2000 до 5,182 метрів в 2004.
Український виробіток шерсті зменшився з 48,617 метрів в 2000 до 7,609 метрів в 2004.
Український виробіток вовни зменшився з 68,471 метрів в 2000 до 17,211 метрів в 2004.
Але все ж таки, навіть ця сировина може забезпечити частину українського текстильного виробництва. (Головні виробники наведені в Додатку№1).
А тому - найкращий вихід з цієї ситуації на даний момент - виробництво одягу для українських споживачів, середнього класу, по можливості використовуючи свою сировину.
Основними напрямками розвитку текстильної промисловості є:
реструктуризація галузей текстильної промисловості;
поганий стан основних виробничих фондів;
малопродуктивні методи виготовлення одягу;
забезпеченість висококваліфікованих кадрів;
погана якість виробів із штучного хутра;
важкий стан вітчизняних виробників;
не конкурентоспроможність на світовому ринку.
Для розвитку текстильної промисловості в Україні, можна запропонувати наступні заходи:
1) Захист українського виробника.
Більшість країн світу імпортує ті товари, яких не має на власному ринку. Крім того, встановлюються квоти на імпорт таких товарів, які виробляються в країні. У нашій країні існує нагальна потреба в розробці таких законів.
Для розв’язання цієї проблеми було розроблено пропозиції на Раді Директорів підприємств текстильної промисловості України, які було направлено до уряду. Так, наприклад, щодо питання про оподаткування продукції було розроблено проект сплати всю необхідну суму податків не в 40-ка податках, які зараз діють на Україні, а в одному. А потім вже - нехай податкова комісія вирішує, розподіляє ці податки. Потрібно поставити такі умови торгівлі, які захищають свій ринок. Наприклад, в магазинах Прибалтики націнка на власну продукцію - 18%, натомість у нас - цілих 20-25%. Це, звісно, і стає головними перешкодами на шляху до реалізації продукції. Подивимось, що відбувається при реалізації продукції: в найкращому випадку українське пальто попадає до нашого покупця відразу ж: фабрика-магазин. В найгіршому - повертається у вигляді імпортного товару, вже полежавши на полицях західних магазинів, та залишившись там без попиту. Назад, на батьківщину, ці вироби завозяться фірмами-імпортерами.
2) Орієнтація виробництва текстильного одягу на громадян з середнім рівнем доходів.
Оскільки дешева продукція користується попитом у населення. То існує конкуренція з боку дешевих товарів із Турції, Китаю. У вітчизняної продукції з’явився ще один конкурент - одяг “Секунд хенд” (тільки минулого року він займав об’єм ринку, який дорівнює приблизно 51,000 тонам або Euro 120 млн. Імпорт “Секунд хенд”: здебільшого (80%) завозиться з Західної Європи. Як наслідок цього бачимо, що “Секунд хенд” став важливим фактором спаду продажів українських виробників, навіть на внутрішньому ринку.
Так, загальний спад виробництва по типах продукції сектору складає: продажі тканин вироблених в Україні впали на 20%, в’язаного одягу - на 22 від виробництва 2004 року.
Але тут, потрібно орієнтуватися на середній клас. Виробляти товари для людей середнього достатку, які все ж таки віддають перевагу якості за більш дорогу ціну, а не дешевим але зовсім не якісним товарам з Китаю.
Так як саме ці громадяни забезпечують основний оборот коштів: адже продажі товарів для цієї групи людей приносять дохід: 60 млн. грн., 15-20 млн. приносять малозабезпечені споживачі і покупці які купують дорогу модний одяг - витрачають на це 10-15 млн. грн. на рік.
Наступна пропозиція є логічним завершенням попередньої пропозиції:
3) „Повернення" на свій внутрішній ринок та закріплення на ньому.
Декілька років тому вітчизняна продукція на внутрішньому ринку забезпечувала продавцям приблизно 50% продажів. Після кризи 1998 року українським виробникам вдалося заповнити ніші, які звільнилися постраждалими від кризи імпортерами, але утриматися на цих позиціях виявилося не так просто, через те, що не дрімали вітчизняні виробники та мілкі виробники одягу.
4) Співпраця з міжнародними фірмами на таких умовах, які б забезпечували отримування прибутку і нашому виробнику і іноземній фірмі.
Українські фірми, які не збанкрутували протягом перехідного періоду, вже встановили прямі зв’язки щодо постачання сировини з західними експортерами.
Потрібно налагодити нові зв’язки для постачання сировини.