Як свідчить статистика, лише четверта частина ув’язнених адаптується. Всі інші протягом усього терміну ув’язнення перебувають в стані хронічного стресу.
Узагальнюючи поданий аналіз теоретичних підходів до проблеми процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі, констатуємо, що механізми адаптації у переважної більшості засуджених не сформовані.
Вивчення індивідуально-психологічних особливостей засуджених, акцентуацій і інших рис їхнього характеру показує, що по цих параметрах вони істотно не відрізняються від правослухняних громадян. Розходження виявляються в особливостях прояву ціннісних орієнтації, психічних стані й статусно-групової приналежності засуджених. Саме ці параметри, на думку фахівців, визначають «тюремний синдром» поводження засудженого. Адже сам факт здійснення злочину, арешт, взяття під варту в процесі попереднього розслідування й судового розгляду, відбування покарання в пенітенціарній установі впливають на психіку й поводження людини. Проілюструємо сказане результатами одного з експериментів, проведеного закордонними психологами, який одержав назву «експеримент, з модельованою в'язницею».
На етапі підготовки до експерименту було відібрано 24 випробуваних учнів коледжу. Їх розділили на дві рівні групи, які по своїх соціально демографічних і психологічних властивостях істотно не відрізнялися, але одна виконувала роль наглядачів, а друга — ув'язнених. Під приміщення «в'язниці» був відведений підвал будівлі. Тут були обладнані три камери із ґратами, нарами й іншими відповідними атрибутами, а також карцер. Уніформу ув'язнених становив халат з особистим номером на грудях і спині. На щиколотці однієї з ніг був закріплений металевий браслет, з ланцюгом. Всі зовнішні атрибути «наглядачів» (форма, кийок і т.д.) також сприяли ідентичності особистості з виконуваною соціальною роллю. «Наглядачі» працювали позмінно, а «ув’язнені» повинні були провести в камерах два тижні.
Відеозапис зафіксував, що вже з перших годин спілкування між «ув’язненими» і «наглядачами» стали встановлюватися відносини ворожості, агресивності. У більшості «ув'язнених» спостерігалися такі симптоми, як втрата особистісної індивідуальності (всі стали схожі один на одного), зниження почуття власного достоїнства, пригніченість, ворожість стосовно «наглядачів». Ситуація виявилася настільки складною, що п'ятьох «ув'язнених» довелося звільнити через п'ять діб, тому що вони впали в стан депресії, часто кричали, сильно озлобилися й проявляли крайнє занепокоєння. Один «ув'язнений» був звільнений після того, як у нього на шкірі з'явилися плями в результаті психічної напруги. Експеримент, розрахований на два тижні, довелося призупинити через сім днів.
«Модельована в'язниця» наочно підтвердила, що соціальна ізоляція у вигляді позбавлення волі впливає на психіку людини, причому набагато сильніше, ніж уявляють собі багато працівників правоохоронних органів. Як відзначає американський учений X. Зер, традиційна в'язниця й атмосфера в ній «позбавляє людину власного достоїнства... По суті тюремні норми передбачають постійну слухняність, уміння додержуватися наказів. Покірність і слухняність — от той урок, який покликана дати в'язниця, але найменше цей урок згодиться, щоб освоїтися на волі». Тому одна з важливих проблем сучасної пенітенціарної науки й практики — встановлення точної відповідності між вагою зробленого злочину й мірою покарання. Строк карного покарання, вид режиму і його атрибути, з одного боку, повинні викликати в засудженого переживання, здатні втримати його від здійснення нових злочинів, а з іншого боку — не повинні згубно позначатися на його здоров'ї й стані психіки. Не випадково в процесі сучасного реформування кримінально-виконавчої системи у всіх країнах істотна увага звертається на гуманізацію умов утримання засуджених.
Знаходження в місцях позбавлення волі відбивається на психології людини. Особливості психології засуджених насамперед проявляються в певному комплексі психічних станів, які розвиваються в місцях позбавлення волі. До найбільш типових з них варто віднести: стан очікування змін (перегляду справи, звільнення); стан нетерпіння. І те й інше характеризується підвищеною напруженістю, що іноді приводить до різких зривів у поводженні. Може розвиватися й стан безнадійності, приреченості, що викликає апатію, пасивність у всіх діях.
Соціальна ізоляція підсилює пригноблений стан. Він є результатом фрустрації, наслідком повного краху життєвих планів, цілей, катастрофи надій. У засудженого може з'явитися невір'я у свої сили, у можливість знову знайти нормальне життя. До моменту прибуття в колонію (в'язницю) деякі засуджені вже випробовують стан пригніченості, пригніченості від визнання своєї провини перед суспільством, родиною. Ці засуджені не порушують режим, добре працюють, виконують вимоги адміністрації виправної установи.
У пенітенціарній психології найбільш глибоко вивчений вплив позбавлення волі на суть і динаміку психічних станів засуджених (М.Н. Гернет, О.Д. Глоточкін, В.Ф. Пирожков, В.О. Єлеонський). На думку М.Н. Гернета (1925), фундаментом тюремного життя є стан туги (за домом, рідними, близькими): «...Віку добре уявляю. Адже вона моя улюблениця. Але краще б, Світлана (дружина), вас ніколи не було. Мені було б набагато спокійніше. Подивлюся я на тих, у кого, як говорять, ані рідних, ані знайомих, вони тримаються спокійно. Не переживають, нікому не пишуть, у них ніякої відповідальності перед своїм майбутнім. Так у них і час швидше проходить. Але чорт із ним...».
Саме туга за домом, рідними, близькими, волі з особою силою діє на засуджених. У результаті з'являється дратівливість, збудливість, внутрішнє напруження. "Туга, — відзначав М. Н. Гернет, — це наріжний камінь, фундамент тюремного життя". Такий стан сприяє нагромадженню негативних емоцій, які раптово проявляються в афектах, агресивних діях. На цю особливість тюремного життя вказував Ф. М. Достоєвський: "Дивуються іноді начальники, що от якийсь арештант жив собі кілька років так сумирно, навіть десяточним його зробили за похвальне поводження, і раптом рішуче ні з того, ні з цього — точно біс у нього вліз — запустував, закутив, забуянив, а іноді навіть просто на карний злочин ризикнув або на явну нешанобливість перед вищим начальством: або вбив когось, або зґвалтував і ін. Дивляться на нього й дивуються. А тим часом, може бути, вся-то причина цього раптового вибуху в тій людині, від якої менш всього можна було очікувати цього, — це тужливий, судорожний прояв особистості, інстинктивна туга із самим собою, бажання показати себе, свою принижену особистість, що раптом проявляється й доходить до злості, до нестями, до затьмарення розуму, до припадку, до судорог".
Позбавлення волі — це істотні обмеження у волі пересування, у спілкуванні, виборі виду праці, що породжує специфічні права й обов'язки засуджених, тверду регламентацію їхнього життя. Дане покарання обґрунтоване й справедливе, хоча й тягне за собою страждання й мучення. Одним з них є проживання засуджених у житлових приміщеннях в умовах великої скупченості. Такі приміщення являють собою, як правило, величезні, не розділені на кімнати або інші приміщення бараки, у яких живе до ста, а іноді й більше людей, причому часто ліжка розташовані у два поверхи.
Проживання в подібних гуртожитках завдає істотної шкоди особистості, а значить і справі перевиховання засуджених, воно є однією із причин порушень режиму, здійснення правопорушень, у першу чергу насильницьких. "Постійно, — пише Ю. М. Антонян, — цілодобово перебуваючи серед інших осіб, засуджений стає як би голим, він значною мірою втрачає можливості усамітнитися, піти в себе, зосередитися, задуматися про себе, про вчинене і свою провину, своє життя і його перспективи, про відповідальність перед близькими й т.д. Тим часом це особливо важливо саме для тих, хто грубо порушив основні моральні й правові заборони й відбуває за це покарання. Створюється відомий феномен самітності в юрбі, коли навколо завжди багато людей, а тих, з ким можна було б поговорити, поділитися, кому можна довіритися, — немає". [3, 7-10]
Це одна з основних причин того, що засуджені випробовують гостру самітність, психологічну відчуженість, недовіру до навколишніх.
Постійне перебування на очах у великої кількості людей, необхідність у зв'язку із цим увесь час контролювати своє поводження, стримувати емоції й почуття, бути напоготові викликає сильний стрес, величезну напругу нервової системи, негативно позначається на психічному самопочутті. Ф. М. Достоєвський відзначав в "Записках з Мертвого будинку": "У каторжному житті є ще одна мука, ледве чи не найсильніша, ніж всі інші. Це: змушене загальне співжиття. Загальне співжиття, звичайно, є й в інших місцях; але в острог — то приходять такі люди, що не всякому хотілося б зживатися з ними". [41, 172-173] Можна сказати, що перебування в місцях позбавлення волі вимагає від людини значної фізичної й психічної напруги, великої стійкості.
У специфічних умовах утримання у виправних установах у людей значно зростає тривожність. Саме високим рівнем тривожності можна пояснити постійну психічну напругу багатьох засуджених, напруженість у відносинах між ними, між ними й представниками адміністрації, гострі конфлікти, що нерідко виникають по зовні незначних приводах, що переходять часом у насильницькі злочинні дії. Для засуджених характерні бурхливі реакції, вони обурюються, кричать, загрожують, чогось вимагають. У більшості випадків вони не переслідують якихось конкретних цілей, а просто хочуть виговоритися, зняти внутрішнє напруження, виплеснути його. Поступово, в процесі адаптації до умов позбавлення волі, такий стиль поводження, так само як і високий рівень тривожності, стає звичним, зберігаючись навіть після звільнення від покарання й провокує повторне злочинне поводження.