Другий варіант відповіді — про соціалізацію: культурні потреби формує в людині соціальне оточення. Тут зовсім нічого не зрозуміло для психології: як саме і, власне, «з чого» формуються ці потреби? І що означає те, що потребу у людини формує хтось інший?
В третьому варіанті здійснюється спроба поєднати «нужденність» (в традиційному розумінні) з культурними потребами: «потреби» зустрічаються з соціальним оточенням і перетворюються на особистісні потреби. І в цьому сенсі не так уже й важливо, що саме відбувається при цій зустрічі — зіткнення і конфронтація, як вважав Фрейд, або засвоєння і привласнення, за Виготським. Головне те, що сама трансформація «нужд» в культурне утворення не зафіксована ніким і ніде.
Як видно, жоден варіант відповіді не може нас задовольнити, оскільки всі вони передбачають вихідну «подвійність» людини — організм і соціальна істота (особистість) в кращому випадку співіснують в якомусь дивному явно надуманому просторі. Тут не просто порушується принцип неперервності (недиз'юнктивності) існування психічного як процесу, а відбувається дещо гірше — психічне якось губиться між цими над-феноменами — біологічним та соціальним. (І от він — справжній момент істини: ніхто не відходить від Фрейда, у якого психічне знаходиться «між» інстинктами (біологічним) і super-ego).
Ми ставимо дуже просте запитання: чи можна будь-яку (взагалі — БУДЬ-ЯКУ) внутрішню інтенцію вважати не психічною, тобто такою, що не з'являється в результаті відображення і не спрямовує надалі це відображення, такою, що не само-регулює? І тут є лише одна (і теж — «проста») відповідь: звичайно, ні. Найпростіша, «найбіологічніша» інтенція є психічною за визначенням, вона є психікою (хоча, звичайно, психіка не є лише інтенція). Таким чином, потреба, навіть в традиційному її розумінні, безумовно, є психічним утворенням. Отже, немає ніякої «зустрічі» суто біологічного з соціальним, і психіка не народжується, бодай «один раз», — вона вже є, вона є завжди, і потреба — її носій. Людина—жива істота, і це означає, що її вихідна інтенціональна природа не може істотно відрізнятися від інтенціональної природи будь-якої іншої живої істоти. Вона відрізняється принципово, але не істотно. Тому ми й не бачимо необхідності відмовлятися від вихідного поняття. Навпаки, ми повертаємо йому його дійсне багатство: потреба відображає ґрунтовну необхідність, і крім того, вона означає виражену динаміку — рух. Це є — ненасичена динамічна тенденція. (В цьому сенсі, «потреба» — набагато «слабший», з точки зору активної динаміки, термін.)
З іншого боку, ми не уявляємо собі можливості зрозуміти механізми онтогенезу особистості поза психодинамічним аспектом. Адже «винести за дужки» найсуттєвіше — рух системи, що тільки й існує в саморусі, означає приректи себе на повну неуспішність, або, в найкращому випадку, на те, щоб придумати ще одну статичну схему, яка ніякого відношення до реального стану речей не матиме.
Особистість, як вже зазначалося, ми розглядаємо як складну відкриту систему, що саморозвивається. Напрям розвитку особистості (філо- і онтогенез) не відрізняється сутнісне від загального напряму еволюції—ускладнення, диференційованість, домінування розвитку внутрішнього порівняно з зовнішнім, саморегуляція, інтегрованість.
Ознаками розвитку особистості слід вважати:
• відсутність жорсткої віднесеності до якогось заздалегідь визначеного масштабу, критерію, зразку, еталону;
• наступність, тобто обумовленість попередніми стадіями розвитку;
• цілісність, коли система розвивається в цілому і це випереджає розвиток окремих частин;
• універсальність розвитку людських потенцій, яке є самоціллю.
Минуле (масштаби, зразки, еталони) не може прямо і безпосередньо детермінувати розвиток особистості, оскільки воно є «нижчим» у складі особистості — «вищого». І це минуле, «нижче», змінюється і перетворюється в складі особистості, втрачаючи вихідні спрямовуючі тенденції. Таким чином, вихідні тенденції і еталони насправді не зникають, а самі стають іншими, опосередковуючись новим рівнем існування та майбутнім цього існування. Розглянемо дві детермінуючі тенденції онтогенезу особистості з боку «минулого» — спадково-генетичну і власне історичну (як історію покоління). На перший погляд здається, що код спадковості (генотип) найбільш чітко і жорстко визначає існування людини, оскільки містить в собі інформацію щодо всіх можливих структур і механізмів. Отже, існує своєрідна матриця (цілком матеріальної природи), яка зумовлює існування всього, що виникне на ній (але — лише на ній! І це є обмеження). І знову маємо вульгарну і спрощену логіку грубого поділу: матриця — матеріальне, а все, що вона породжує, — це її функції, властивості, тобто — не матеріальне, ідеальне (згадаймо: психіка — властивість (функція) мозку; дуже схоже на те, що запах — властивість ацетону). Ця логіка зовсім не відповідає дійсності. Генотип людини виявляється зовсім не схожим на якусь матрицю, кліше. Молекулярна генетика свідчить, що сам генотип є гнучким і рухливим: існують цілком надійні дані про те, що кількість дієвих генів дорослої людини збільшується порівняно з новонародженою дитиною в сотні тисяч разів (300 трильйонів проти 30 тисяч). Це зростання не можна пояснити тільки збільшенням у дорослого кількості клітин. Збільшення зумовлене принциповою необмеженістю можливостей людини, і генотип через зворотний зв'язок із життєвими умовами (соціальним) ніби надає можливість реалізуватися цій безмежності. Хоча йдеться саме про принципову, а не актуальну життєву ситуацію: актуально людина завжди саме обмежена умовами життя.
Інша флуктуація — за 12 років життя після народження об'єм головного мозку людини різко і значно збільшується (на 100 % наприкінці першого року і ще на 100 % — у підлітковому віці). А як сильно (і все життя) збільшується поверхня кори великих півкуль! Це збільшення є дійсно структурно нескінченним. Отже, генотип людини є принципово іншим (і за структурою, і за функціями) порівняно з генотипом інших живих істот. Чим це зумовлено? Така різниця виникає від опосередкування: взаємодії біологічних структур із соціальними факторами. Наші гени не є суто біологічними утвореннями, вони, як і цілісна потреба, вже спочатку являють собою саме біосоціальну єдність. Точно так, як біологічне стає соціальним у своєму вияві (ознаки, риси, поведінка), так і соціальне стає біологічним, що помітно вже в існуванні тварин, не кажучи про людину. І оскільки навіть генотип ми не можемо вважати суто біологічною компонентою, мова не може йти про те, що розвиток особистості хоч якоюсь мірою детермінований біологічно.
Процес обумовлення полягає в іншому: одні біосоціальні тенденції (генотип, потреба) зустрічаються з іншими такими ж біосоціальними тенденціями (природний і соціальний світ) і, опосередковуючись одне одним, визначають розвиток цієї цілісності, якою є особистість людини. У цьому сенсі, найбільш суперечливим є аспект співвідношення задатків і здібностей. Нам же, навпаки, він здається найбільш яскравим підтвердженням нашої ідеї. Коли говорять, що при всіх теоретичних судженнях треба погодитись, що «людина не може вийти за межі її задатків», то ніби й правильно. Але нехай нам дадуть відповідь ще на одне просте запитання: що таке задаток? Хто бачив, спостерігав хоч один задаток? Відповідають на подібні питання дуже неточно: говорять, що задатки пов'язані з морфо-анатомічною структурою, вони є спадковими і, отже, — не психологічними, а здібності, навпаки, є психологічними і не спадковими. Але, наскільки нам відомо, ніхто ще ніколи однозначно не дослідив жодного задатку. І це не випадково: задаток — це не те, що існує реально, а те, що існує як термін, як концепт — тобто в голові дослідника і ніде більше. Чи відповідає цьому концепту якась реальність? Ми певні, що в строгому смислі слова такої чіткої, окресленої, конкретної реальності (як матеріальної, морфо-анатомічної) просто нема. Морфологічну будову голосових зв'язок людини можна назвати задатком мовленнєвої здібності, але, з іншого боку, так її можна й не називати. Тому що мовленнєва здібність, насправді, не полягає в членуванні звуків: вона полягає зовсім в іншому. Наділити звукові послідовності значенням і смислом, зрозуміти цей смисл, передати його, «ввійшовши» в контекст життєіснування особистості адресату — яке до цього відношення має морфологія людського горла? Але здібність — це явище дуже далеке від анатомії і морфології: чи є мовленнєва здібність у сліпоглухонімої людини, яка розуміє і транслює думку, але не говорить і не чує? Яким задатком зумовлена чутливість шкіри людини до кольору, яку сформував експериментально О. Леонтьєв? Чи втратив музичну здібність Л.Бетховен, коли став глухим? Ми можемо поставити багато таких запитань. На них відповісти не так уже й важко, треба тільки відійти від схоластичного логізування і розтинання всього на елементарні частини. Біосоціальна єдність, якою є організм людини, не детермінує розвиток особистості, а навпаки — сама детермінується цим розвитком, змінюється, варіює, в тому числі, змінюючи і «соціальну спадковість».
Точно так, як розвиток особистості не обмежується її генотипом, він не обмежується й історією покоління. Діти завжди відрізняються від батьків з точки зору соціального існування, навіть якщо вони продовжують трудові династії, виконують ті самі соціальні ролі й не виходять за межі соціальної стратифікації, займають в ній ті самі місця, що й їхні батьки та діди. Безумовно, у продовженні соціальної «справи» батьків відіграє роль і генетична спадковість, безумовно, тут важливе мікросоціальне оточення в дитинстві. Але тут немає жорсткого детермінізму й рамок: людина все одно сама вибирає шлях життя, сама йде ним, досягаючи власних вершин. Є діти, які продовжують справи батьків (хоча їх не так і багато), але вони — не «поставлені» на цей шлях, і не є простим зліпком — копією особистості батьків. Вони йдуть цим шляхом, тому що мають власні мотиви й цінності.