Дуже яскраво цей момент висвітлено в Юнга. Розвиток особистості в дитячому, а особливо в підлітковому віці як початок руху життєвим шляхом, супроводжується і спрямовується архетипом (зрілість, мудрість, обізнаність). Юнг пише, що для нього особисто в підлітковому віці таким архетипом слугував образ мудрої незнайомої людини, до якої хлопчик часто звертався в скрутні моменти і завжди отримував відповідь, увагу і пораду. (Звичайно, місце такого архетипу може займати реальна людина — батько, дідусь або хтось із улюблених родичів.) Але наслідування архетипу (тут, як бачимо, архетип детермінує і, водночас, обмежує, «еталонізує» розвиток) кінець кінцем призвело до гострого конфлікту з ним. Юнг боляче пережив цей конфлікт — розходження з «провідником», але на певній межі людина має вирішувати сама.
Отже, розвиток особистості не детермінується минулим (у будь-якому його вигляді) і не обмежується ним. Разом з тим, у цьому процесі зберігається наступність — кожний новий етап є результатом і наслідком попереднього. Саме цим забезпечується безперервність існування психічного загалом і особистості як його людської форми існування, зокрема. Нас цікавлять межі наступності в часі. Концепція потреби дає змогу відмовитись від дискретності в розумінні існування й розвитку особистості. Ми, нарешті, починаємо розуміти сенс метафори, згідно з якою розвиток особистості є продовженням існування біологічного і соціального, а отже, — має історичні характеристики. Можна тлумачити нашу ідею й так, що ми замінюємо метафору науковим поняттям: особистість у своєму становленні продовжує історію, тому що вона виявляється функцією біосоціальної потреби, яка опредметнилася в ній і продовжила своє енергетично-інформаційне існування. Таким чином, особистість не виникає, а народжується двома особистостями, продовжуючи їх, а тому — і всіх інших людей. І саме тому вона — носій історії як всезагальної еволюції Всесвіту. Саме звідси — універсальність і самоцінність: світ рефлексіє себе в особистості, в цьому сенсі — немає більш самодостатньої та значущої мети існування і створення.
Відсутність методичної дослідницької процедури змушує говорити про причини цього. Нам здається, що основна причина полягає у фрагментарності аналізу особистості: часткові елементи вважаються за суттєві і змістовні, а через це — деформується і предмет дослідження.
Залишається, однак, ще одна суттєва проблема, через яку виявилися нездійсненними ідеї Виготського, Олпорта та інших. Ми маємо на увазі проблему психологічних показників особистості (суттєвих, змістових, — тут можна перераховувати довго), які справді відбивають сутність особистості та її становлення. Вирішення цієї проблеми пов'язане із застосуванням змістового аналізу психології особистості.
Зазначимо принципово важливий момент: особистість у сутнісних для себе відносинах зі світом кожного разу виступає в новій якості. Це означає, що основний (і єдиний!) спосіб буття особистості — розвиток, який відображає сутнісну потребу людини як універсальної істоти — «постійно виходити за власні межі, досягати можливої повноти втілення в індивідуальній формі своєї родової сутності». Особистість являє собою утворення, яке просто не існує поза розвитком. Це є дійсно живе тіло, пластичне, рухливе й гнучке у своїй життєдіяльності. Навіть стійкі властивості, узагальнені емоційно-чуттєві взаємини і стабільні психічні стани завжди мають процесуально-динамічний характер, отже, їм завжди властивий функціональний розвиток. Співвідношення стабільного і змінного в особистості є надскладною проблемою теоретичної психології.
Завдання аналізу — дослідити єдиний процес розвитку цілісної особистості, не вдаючись до штучної логіки виокремлення її компонентів. Як складна відкрита система, здатна до саморегулювання, особистість розвивається як єдина цілісність, її складність і багатомірність веде до появи всередині цілого окремих ліній розвитку. Кожна з них є лінією розвитку цілісної особистості. «Окремість» означає, що всередині лінії є свої специфічні механізми і закономірності, які роблять її несхожою на інші лінії. Ці окремі лінії пов'язані між собою, утворюючи складну систему взаємозв'язків. Це, так би мовити, зв'язок окремих ліній «по горизонталі». Крім того, кожна лінія розвитку є аспектом, частиною, окремим напрямом розвитку всієї особистості. З точки зору діалектичної логіки, ми маємо справу зі складним і неоднозначним взаємовідношенням цілого і частини та сутності і явища.
Такий підхід нарешті дає змогу уникнути атомізму, довільного розкладання на частини та схоластично-абстрактного узагальнення. Тут долаються й інші традиційні протиріччя та складнощі аналізу особистості та її розвитку. Описаний підхід ґрунтується на певному діалектичному розумінні процесу розвитку цілісної особистості. У дослідженні цього процесу ми, як правило, маємо принципові суперечності. Тому спроба їхнього вирішення в межах логіки, відстороненої від самого живого руху, завжди є частковою та штучною. Які суперечності ми маємо на увазі?
Краще зрозуміти цю позицію допоможе порівняння процесу розвитку особистості зі звучанням складного музичного твору. Останнє являє собою живу й рухливу цілісність, яку не можна розкласти на складові частини без того, щоб не порушити цілісності враження. Одночасно, не порушуючи цього враження, у творі можна виділити основні лінії його звучання (розвитку) — інтонації, теми, варіації тощо. Кожна з них несе в собі ціле і водночас пов'язана з іншими. Але вона існує і сама по собі, маючи свій зміст і механізм розвитку. Аналогічно ми бачимо розвиток особистості.
Література
1. Менегетти А. Введение в онтопсихологию. — Пермь, 1993.
2. Психологический словарь / ред. В.П.Зинченко, Б.Г.Мещеряков. — М., 1996.
3. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека. — М., 1994.
4. Томе X., Кехеле X. Сучасний психоаналіз. Т.1. - К., 2003.
5. Хиллман Д. Архетипическая психология. — СПб., 1996.
6. Юнг К.Г. Спогади. Сновидіння. Міркування. - К., 1994.