НинЂ юж кипит огнем любвЂродним,
Не гнЂвохлодним
[8; 283-284].
Слід зазначити, що алегоричний персонаж давньої драми Хор виконував як дидактичну, так і моралізаторську функцію. Цю дійову особу, на нашу думку, можна трактувати як персоніфікацію ідеї про унормовуючу роль моралізаторського чинника в суспільстві.
В сцені п’ятій другої дії драми "Діалог про Древо Життя" Хор теж виступає алегоричним персонажем, котрого в даному контексті можна також трактувати як голос самого Бога. В одній із реплік Хору не просто говориться про те, що зло людське породжує сама людина, а й формулюється психологічний закон, що тлумачить зло, як негативні проекції її власної тіні (темної сторони душі) на інші об’єкти:
Pomni to, że grunt twojego złego
Z ciebie iść tylko może samego.
Jak w suknie rostąć, sukno mol psuje,
Tak też swoja złość złego katuje [9, 434].
Психічну структуру Я, описану З.Фройдом, у давній драмі представлено в образі головного героя, який постійно перебуває в пошуках, мучиться, переживає злети і падіння, вагається в виборі рішення і прагне досягти душевної гармонії та рівноваги.
В драмі "Царство Натури Людской" – таким героєм є персоніфікований образ Людської Натури, в "Драмі про Олексія, чоловіка Божого" - це праведний Олексій, у давньопольській драмі "Діалог про Древо Життя" – мандрівник, пілігрим, у драмі Феофана Прокоповича "Володимир" – князь Володимир. Помешканням героїв згаданих драматичних творів є земля, яку представляє середній ярус сцени давньої драми. Тут є можливим психофізіологічне буття героя, під час якого людина прагне самоусвідомлення, самореалізації, ствердження своєї вагомості в сім’ї, суспільстві.
Психічну структуру Воно (сфера неусвідомленого психіки людини) у давній драмі уособлюють алегоричні персонажі – персоніфікації темних сил - Диявол, Люцифер, чорти тощо. За визначенням З.Фройда: "Воно не визнає ніяких вартостей, не знає добра і зла, не має моралі. Економічний, або, якщо ваша ласка, кількісний чинник тісно пов’язаний із принципом насолоди, панує над усіма процесами... всі інстинктивні наснаження, що вимагають розряду, певного відпливу енергії, перебувають у Воно" [5; 542].
Знаходження героя давньої драми у помешканні нечистої сили мало символізувати не усвідомлення персонажем власних переживань – тривоги, страху, пристрасті тощо. Таким чином‚ коли необхідно було вказати на те‚ що героя захоплює і поглинає світ власних інстинктів‚ автори драматичного твору зображували подорож людини до підземного світу. Отже‚ образ пекла в давній драмі є художньою моделлю психічної реальності, в якій людина переживає муки і страждання власної душі.
На думку З.Фройда, "неусвідомлене в психічному житті – це інфантильне", а " огидне зло – просто початкові, примітивні, інфантильні вияви психічного життя, що їх справді можна спостерігати в кожної дитини..." [5; 208]. Персоніфікацією зла, як інфантильного начала в людині, в давній драмі є образи нечистої сили. Зокрема в п’єсі Феофана Прокоповича "Володимир" введенням у сюжет твору образів трьох бісів, які спокушають героя, представлено роздвоєння особистості головного персонажа – князя Володимира (дія перша, ява третя):
Яко князь ваш Владимир, иже скорб толику
Наводит, страст имЂет зЂяну и велику
Ко похоти тЂлесной и ко мирской власти.
Того ради цариков, иже тЂмы страсти
ВладЂют, звати треба. Трие сут: бЂс мира,
бЂс плоти, бЂс противства божия ...
[4; 386].
Персонажі п’єси - біси туги, плоті та хули - виконують алегоричну функцію і з’являються після закляття Жеривола в другому акті драми з метою випробування та перевірки головного героя – Володимира. Образи бісів‚ на нашу думку, є уособленнями афективних станів людини‚ що супроводжуються виявом емоцій негативного плану.
У другій яві четвертої дії п’єси князь Володимир, відіславши синів, переживає спокушення. В програмі до видання драми 1961 р. описуються душевні вагання героя: "Мир бо єму горделивія, біс же хули хулнія, плоть же плотская помисли наводять. Он же, тако бідствуя, наконец вся іскушенія побіждает і ідет к ісполнению воли господній"[4; 668].
Наведений опис внутрішнього стану героя п’єси свідчить про те, що він врешті подолав власну інфантильність, і‚ знехтувавши спокусами‚ прийняв остаточне рішення.
В п’єсі "Царство Натури Людской" персоніфікаціями зла є такі дійові образи, як володар пекла – Люцифер, його слуги і помічники, у тому числі - Злість, Спокуса (Прелесть), Відчай, Гордість, Смерть. Ці образи також є префігурацією Диявола, опозиційної Богові, нечистої сили.
В барокових п’єсах страх може персоніфікуватися в образі Диявола. Як приклад вираження героєм давньої драми цього почуття, можемо навести уривок із польської п’єси "Діалог про Древо Життя"‚ в якому відображена розмова між мандрівником і Дияволом (сцена сьома другого акту):
Viator
Sumnienie uciszone już mię strofuje,
Bojaźń jednak do Ciebie idąc, Panie, czuję.
Diabolus
I owszem, bać się Boga początek mądrości.
Jeśliś począł dobrze żyć, trwajże w lękliwości.
Viator
Lękać się Pana Boga początek mądrości.
Lękać się Ciebie, Panie, każe moja podłość
[9, 436].
В останній репліці мандрівника протиставляються почуття страху перед Богом і перед Дияволом. У страхові перед Вищою силою герой драми виражає поклоніння божественному порядку‚ в той же час мандрівник усвідомлює фальшивість‚ безпідставність‚ негідність почуття страху перед темними силами. Страх перед Богом є початком мудрості‚ поклоніння Дияволу – проявом ницості героя.
Персонажі, що представляють темні сили, часто стоять на перешкоді до досягнення героєм своєї мети, але завжди ним долаються, при умові, коли герой перестає їх боятися. Воля до дії, надія, віра, любов перемагає страх, і ця перемога допомагає самоутвердитися герою, відчути свою внутрішню силу і осягнути значимість свого "я". Перемога героя давньої драми над злими силами вказує на позбавлення ним власної егоцентричності, інфантильності, пригнічуючих комплексів, страхів, забобон тощо.
У трирівневій моделі світу барокового театру знайшли своє відображення й тогочасні уявлення людини про часовий континуум. Найнижчий ярус (пекло) символізував майбутнє психічне буття, ще не визначене, незрозуміле, а тому породжуюче страх. Середній ярус (земля), де відбуваються земні події і пригоди героїв – це теперішнє - тимчасове пристанище людини. І, нарешті‚ – верхній ярус - це минуле (помешкання Бога – небо, рай). Саме сюди прагне повернутися герой барокової драми, сподіваючись знайти в раю вічний притулок, спокій і душевне зцілення. Найчастіше метою героя драми є не майбутнє, а повернення в минуле, до першооснов, до сакрального зародку з метою осягнення ідеї єдиного Бога, закладеної в генетичному коді власної психіки. Не даремно алегоричний персонаж Хору з драми "Діалог про Древо Життя" запевняє мандрівника в тому, що людина здатна осягнути Бога в сакральному поєднанні з ним (сцена п’ята другого акту):
Bogastw chcesz nabyć? –Tu majętności.
Sławy chcesz? - Tu masz boskie zacności.
Tu Bóg. Więtszego a co być może?
[9, 434].
Тож усвідомлення людиною Бога‚ як психічної реальності‚ давньою драмою трактується як вищий рівень духовного розвитку особистості.
Всі три виміри часу – майбутнє, теперішнє, минуле - знаходять своє буттєве втілення лише в процесі усвідомлення цих абстрактних понять людиною. Майбутнє може втратити значення в момент смерті, минуле може забутися в стані амнезії, теперішнє не усвідомлюється людиною уві сні.
В небі і в пеклі, де можливе лише психічне буття героя, панує сакральний час, що характеризується циклічністю. Модель часопростору давньої драми дає можливість цілісного осягнення закономірностей функціонування всіх часових континуумів, усвідомлення їх взаємозв’язків, можливості взаємовпливу, взаємопроникнення і взаємопоглинання – тобто розуміння модифікаційних властивостей часу ( в тому числі його здатності розгортатися як лінійно, так і циклічно).
Людину психоаналіз розглядає як живу енергетичну систему, сповнену різноспрямованих динамічних поривів, напруг і бажань, яка постійно намагається відновити власну рівновагу. В психоаналізі подорож людини трактується як пошуки істини, вагання особистості тощо. В давній драмі прагнення людини до внутрішньої гармонії визначають вічні мандри головного героя з землі на небо, із неба в пекло тощо. Така подорож символізує переміщення героя драми не лише в просторі, а й в часі.
Мандрівка героя в часі відображає психологічну необхідність, по-перше, занурення людини у власні спогади з метою переосмислення і переоцінки прожитого, по-друге, важливість умовного проникнення людини у майбутнє у своїх мріях і мареннях, завдяки чому людина здатна змоделювати бажані майбутні події чи психологічно підготуватися до негативних наслідків передбачуваних нещасть.
Як зазначає Т.М. Титаренко‚ "однією з характеристик психологічного часу є його непослідовність‚ неможливість чіткого‚ векторного руху з минулого через сьогодення у майбутнє. Людина постійно виходить зі стану спокою‚ нерухомості чи то у власне минуле‚ чи в майбутнє‚ чи в теперішнє. Індивід водночас бачить плин життя у всіх його напрямах‚ вдивляється в минуле і майбутнє. Якщо немає постійної роботи з пам’яттю‚ її змістом‚ не може бути й реальних життєвих перспектив" [2; 560]. На наш погляд‚ подорож героя давньої драми є художньою ілюстрацією роботи людини зі змістом власної пам’яті та репрезентує характеристики психічного часу ( підкреслено – Т.П.).
Провідний мотив давньоукраїнської драми "Слова про збурення пекла" – очікування Ісуса Христа, що має звільнити з пекла праведні душі, котрі перебувають в царстві Ада, де "изо всЂх сторон мЂдяние ворота " [8; 225].
" Слова о збуренії пекла, єгда Христос, од мертвих вставши, пекло збурив" – великодня ("пасійна") драма, знайдена і вперше опублікована І.Франком, зображає містеріальні події, пов’язані з розп’яттям і воскресінням Христа. Але містеріальна дія не відбувається на сцені. Про муки Ісуса в драмі оповідають посли: