Смекни!
smekni.com

Міри впливу соціометричного статусу на ефективний стиль спілкування старшокласників (стр. 2 из 10)

Спробу інтегрувати в межах єдиної концепції різноманітні соціально-психологічні підходи до проблеми спілкування здійснила Г.М. Андреєва. Характеризуючи спілкування, вона виділила в ньому три взаємопов’язані сторони: комунікативну (обмін інформацією між тими, хто спілкується), інтерактивну (організація взаємодії тих хто спілкується) і перцептивну (процес сприйняття одне одного партнерами і встановлення на цій основі взаємопорозуміння).

Аналіз досліджень психологів приводить до висновку про те, що незалежно від того, чи визнає це сам дослідник, чи ні, але фактично майже всі дослідження орієнтовані на один із вищеназваних теоретичних напрямків.

Поряд з вище переліченими авторами, значення спілкування і його вплив на розвиток особистості вивчали такі радянські психологи, як Б.Г. Ананьєв і В.М. М’ясенцев.

Дослідження Б.Г. Ананьєва (1969) націлені на глибоке і всебічне вивчення спілкування, велике значення має осмислення вже здійсненого в цій галузі в минулому, як в психології, так і в суміжних з нею науках.

Б.Г. Ананьєв підкреслює, що особливою і головною характеристикою спілкування як діяльності є те, що через нього людина будує свої відносини з іншими людьми. Він пише: “Поведінка людини виступає не тільки як складний комплекс видів його соціальної діяльності, за її допомогою приймає форму предметів оточуючий його світ, але і як спілкування, практична взаємодія з людьми в різноманітних соціальних структурах”.

Розглядаючи психологічне значення взаємодії, що здійснюється в формі спілкування, Б.Г. Ананьєв неодноразово підкреслює, що, будучи обов’язковим компонентом праці, навчання, гри і всіх інших видів діяльності, які передбачають взаємодію людей, вона є основою, без якої неможливе пізнання ними діяльності, формування у них емоційного відклику на цю дійсність і основаного на цьому пізнанні і емоційним відношенням поведінки в цій дійсності.

“Спілкування, - пише він, - настільки ж соціальне, як і індивідуальне явище. Тому так нерозривно пов’язане соціальне і індивідуальне в найважливішому засобі спілкуванні – мові, індивідуальним проявом, механізмом якого є мова.” Пантоміміка і жестикуляція, інакше кажучи, неречові форми спілкування, стають такими саме тоді, коли експресія поведінки виконує комунікативну функцію.

Окрім речових і неречових засобів спілкування, Б.Г. Ананьєв виділяє і внутрішню сторону – пізнання учасниками спілкування одне одного, міжособові відносини, саморегуляцію вчинків людини з урахуванням отриманого знання, перетворення внутрішнього світу людей, що приймають участь в спілкуванні. [5]

Б.Г. Ананьєв чітко показав значимість категорії спілкування для загальної, вікової і педагогічної психології, а також для психології індивідуальних різностей.

В.М. М’ясенцев також вніс значний вклад в розробку комплексу питань, що стосуються психології спілкування.

За думкою В.М. М’ясенцева, зв’язок відбиття людьми одне одного в спілкуванні з їх взаємовідносинами очевидний. В спілкуванні відбиваються стосунки людей з їх різноманітною активністю, вибірковістю, позитивним або негативним характером. Засобом або формою спілкування і відносин є відносини людини з людиною.

Причини, які визначають наявність або відсутність відповідності між відношенням і звертанням учасників спілкування, В.М. М’ясенцев бачив не лише в особливих властивостях кожного з тих хто спілкується, але і в обставинах спілкування, і, зокрема, в характері малої групи, яку утворюють люди, які спілкуються. Він вважав, що взаємовідносини відіграють значну роль в характері процесу взаємодії, і, в свою чергу, представляють результат взаємодії. Ті переживання, які виникають в процесі взаємодії, укріплюють, руйнують або реорганізують відносини.

А також, В.М. М’ясенцев відмічав, що спілкування може впливати на ті або інші характеристики психічних процесів, психічних станів і властивостей людини, істотно змінювати або перебудовувати.[6]

Роботи В.М. М’ясенцева, в основному були в галузі загальної психології, але деякі його роботи були розроблені з точки зору медичної психології.

Спілкування є таким процесом взаємодії людей, в якому особи, які в ньому приймають участь, своїм зовнішнім виглядом і поведінкою завдають більш або менш сильний вплив на бажання і наміри, на думки, стан і почуття одне одного.

У різних людей різні здатності спілкування. В той час, як одні з них, вступаючи в контакти з оточуючими без особливих зусиль зі своєї сторони або підтримують, або просто створюють в інших людей добрий настрій, інші вносять в свої взаємовідносини з людьми напругу або провокують в останніх негативні емоції.[5]

Об’єктивні відносини, в які люди вимушені вступати в процесі своєї життєдіяльності, і суб’єктивне відображення даних відносин у вигляді думок і почуттів (суб’єктивні відносини) складають два основних шари міжособових відносин.

Взаємовідносини – це специфічний вид відносин людини до людини, в якому є можливість одночасного або віддаленого відповідного особового відношення, а спілкування – це інформаційна і предметна взаємодія, в процесі якої виявляються і формуються міжособові взаємовідносини.[21]

Спілкування слід розглядати і як бік будь-якої спільної діяльності (оскільки сама діяльність є не лише праця, а і спілкування в процесі праці), і як особливу діяльність.

В спілкуванні можна виділити три взаємопов’язані сторони: комунікативну, інтерактивну і перцептивну. Комунікативна сторона полягає в обміні інформацією. Інтерактивна полягає в організації взаємодії між індивідами, які спілкуються, інакше кажучи, в обміні не лише знаннями, ідеями, а і діями. Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття одне одним партнерами по спілкуванню і встановленню на цій основі взаємопорозуміння.[3]

В онтогенезі спілкування є первинною, домінуючою формою відносин дитини до оточуючого середовища. Ця форма передбачає, перш за все, розуміння з боку іншого суб’єкта (в першу чергу, матері), яке потім замінюється формою, що передбачає взаєморозуміння, іншими словами, дитина не просто виражає свої бажання але й враховує бажання людей, від яких залежить реалізація його власних.

З часом ведуча роль переходить від спілкування до предметної діяльності.

Предметна діяльність реалізує таке відношення світу, яке виключає розуміння, піклування або любов зі сторони об’єкту діяльності. Об’єкт діяльності – річ неістотна, він байдужий до бажань дитини, до її існування и існує незалежно від дитини.

Для того, щоб використати предмет або уберегтись від небезпеки, пов’язаної з ним, необхідно вивчити йог. Це вивчення відбувається шляхом дії на предмет. Якщо при спілкуванні найбільш сильним бажанням була демонстрація бажання, то відтепер прояв бажання не лише втрачає сенс (предмет не сприймає бажання), але й може, навіть, зашкодити вивченню. Чим неупередженіше буде дослідження, тим краще виявиться власна природа предмета. Таким чином, предметна діяльність формує у дитини об’єктивне відношення до світу. Але предметне, об’єктивне відношення до світу не витісняє відношення до світу як суб’єкта.

Рушійною силою дитячого розвитку є протиріччя між двома відношеннями дитини до світу між формою спілкування, яку вона може, хоче, або має здійснювати, і формою предметної діяльності, яка їй доступна або яка їй або від неї вимагається.

Народившись, будь-яка людина попадає не лише в певний природний світ, але і в світ вже встановлених і багато в чому склавшихся людських взаємовідносин. Вступаючи в контакти, деяку частину цих відносин вона більш або менш активно перетворює у відповідності зі своїми особовими особливостями. В залежності від ступеня власної залученості людини в перетворення відносин, в які вона вступає, можливо умовно виділити три рівні спілкування: соціально-рольовий, діловий і інтимно-особовий.

В книзі “Вихователю про психологію і психологію спілкування”, А.Б. Добрович вводить поняття і аналізує сім рівні спілкування: примітивний, маніпулятивний, стандартизований, конвенціональний, ігровий, діловий і духовний. На наш погляд, подані форми відношень точніше було б назвати рівнями мистецтва спілкування. Але зміст і стиль спілкування залежать не лише від того, наскільки людина оволоділа цим мистецтвом. Багато що визначається характером відносин, в яких вона знаходиться зі співрозмовником.[36]

В будь-якому суспільстві для кожної конкретної ситуаційної сфери, більше того, для кожної ситуації існують свої правила (встановлені законом чи традицією), знання яких допомагає в конкретних ситуаціях уникнути повного безплідного виснаження обох сторін. Причому, більше постраждалою в конфлікті, як правило, є сторона, яка в меншій мірі прагне до згоди як визнання певних правил, які регулюють взаємовідносини.

Згода як формальний рівень розуміння стосується не лише соціального-рольового рівня спілкування, але і діловому і інтимному спілкуванню.[11]

Кожний індивід виконує багато різноманітних соціальних ролей, іншими словами, фіксованих позицій в системі суспільних відносин, певного нормативного зразка поведінки, яка очікується від кожного, хто займає це місце. Суспільні відносини є безособовими, коли взаємовідносини між людьми визначаються лише тими соціальними ролями, які вони займають без урахування особливостей їх виконання.

Знаходження особистих рис в стилі виконання соціальної ролі викликає в інших членів групи відповідні реакції, і тим самим в групі виникає система міжособових відносин.

Найважливіша риса міжособових відносин – їх емоційна основа. Це означає, що міжособові відносини виникають і складаються на основі певних почуттів, що народжуються у людей по відношенню одне до одного. Ці почуття можуть бути кон’юктивними – зближуючими, об’єднуючими людей і диз’юнктивними – роз’єднуючими їх.[17]