- виховати почуття власного достоїнства, цінності власного «я»[49,442].
Сімейне виховання повинне ґрунтуватися на визначених принципах і мати визначений зміст, що спрямовано на розвиток усіх сторін особистості дитини:
-гуманність і милосердя до зростаючої людини;
-залучення дітей у життєдіяльність сім¢ї як її рівноправних учасників;
-відкритість і довірчість відносин з дітьми;
-оптимістичність взаємин у сім¢ї;
-послідовність у своїх вимогах (не вимагати неможливого);
-надання посильної допомоги своїй дитині, готовність відповідати на питання[63,504].
Реалізація цих принципів буде залежати і від типу виховання:
Автократичний – коли всі рішення, що стосуються дітей, приймають винятково батьки.
Авторитетний, але демократичний – у цьому випадку рішення приймаються батьками разом з дітьми.
Ліберальний – коли при ухваленні рішення останнє слово залишається за дитиною.
Хаотичний – керування здійснюється непослідовно: іноді авторитарно, іноді демократично, іноді ліберально.
На думку А.Я. Варга, В.В. Століна та інших, батьківські відносини – це система різноманітних почуттів до дитини, поведінкових стереотипів, які використовуються у спілкуванні з нею, особливостей сприйняття і розуміння характеру й особистості дитини, її вчинків.
Для розвитку позитивних дитячо-батьківських стосунків дорослі повинні мати певний рівень знань по проблемі виховання і взаємини з дитиною (Є.О.Смирнова, М.В.Бикова та інші).
Основою сімейного мікроклімату, на думку дослідників А.С. Макаренко, А.В. Петровського, А.И. Захарова, А.Б. Добрович та інших, є міжособистісні відносини, що і визначають його клімат. Саме по відношенню батьків до своєї дитини, як вважає Є.М Волкова, можна припустити, яким він стане в майбутньому.
Проблемою впливу батьківського відношення до дитини займалися такі дослідники як А.В. Петровський, А.И. Захаров, И.М. Балинський, В.Н. Мясищев, Р.А. Зачепицький та інші.
С. Соловейчик вважає, що відносини батьків до дитини відрізняються високою психологічною напруженістю і різноманітністю у своїх проявах. Найбільш частими, на його думку, типами відносин є: уважне, боязкі, марнолюбні, сердиті, дратівливі, що пристосовуються, товариські, сенсаційні, наполегливі, постійні, упевнені, підбадьорюючі.
П.Ф. Лесгафт виділив шість позицій батьків стосовно дітей, що роблять вплив на поводження дитини:
1.Батьки не звертають уваги на дітей, принижують, ігнорують їх. У таких родинах діти часто виростають лицемірними, брехливими, у них часто спостерігається невисокий інтелект чи затримка розумового розвитку.
2.Батьки постійно захоплюються своїми дітьми, вважають їх зразком досконалості. Діти найчастіше виростають егоїстичними, поверхневими, самовпевненими.
3.Гармонічні відносини, побудовані на любові і повазі. Діти відрізняються добросердям і глибиною мислення, прагненням до знань.
4.Батьки постійно не задоволені дитиною, критикують і гудять її. Дитина росте дратівливою, емоційно хитливою.
5.Батьки надмірно балують і оберігають дитину. Діти ростуть ледачими, соціально незрілими.
6.Батьки, на позицію яких впливають фінансові труднощі. Їхні діти ростуть з песимістичним відношенням до навколишнього світу. Якщо ж не впливають, то діти спокійні, скромні[41,105].
А.С. Макаренко звертає увагу на такі відносини в родині як співіснування, конфронтація, співдружність.
У своїх дослідженнях С.В. Ковальов виділяє наступні типи сімейних відносин: антагонізм, конкуренція, змагання, паритет, співробітництво. Є.М. Волкова розглядає лише типи благополучних сімей. А.В. Петровський виділяє диктат, опіку, паритет і співробітництво.
Вивчивши виділені С.В. Ковальовим, А.В. Петровським, Є.М. Волковою типи сімейних відносин, ми визначили наступні:
Диктат – систематичне придушення ініціативи іншого.
Опіка – відносини, при яких батьки забезпечують своєю працею задоволення всіх потреб дитини.
Невтручання – припускає співіснування двох світів: «дорослих» і «дітей».
Співробітництво – припускає опосередкованість міжособистісних відносин загальним цілям і завданням спільної діяльності.
Паритет – рівні «союзницькі» відносини, засновані на взаємній вигоді всіх членів союзу.
А.Б Добрович виділяє ролі дитини в сім¢ї, визначені для неї батьками: «кумир родини», «мамин скарб», «паїнька», «хвороблива дитина», «жахлива дитина», «Попелюшка» [7, 46].
У своїх дослідженнях А.Я. Варга та В.В. Столін виділили наступні критерії батьківських відносин:
1.«Прийняття – відкидання».
Прийняття: батькам дитина подобається такою, якою вона є. Вони поважають індивідуальність дитини, симпатизують їй.
Відкидання: батьки сприймають свою дитину поганою, непридатною, невдачливою, по більшій частині випробують до дитини злість, досаду, роздратування, образу. Вони не довіряють дитині, не поважають її.
2.«Кооперація» – батьки зацікавлені у справах і планах дитини, намагаються в усьому допомогти їй. Високо оцінють її інтелектуальні і творчі здібності, випробують почуття гордості за неї.
3.«Симбіоз» – батьки постійно відчувають тривогу за дитину, вона здається їм маленькою і беззахисної. Батьки не надають дитині самостійності.
4.«Авторитарна гіперсоціалізація» – батьки жадають від дитини беззастережної слухняності і дисципліни. Вони намагаються в усьому нав'язати їй свою волю, за прояв свавілля дитини суворо карають. Батьки пильно стежать за соціальним поводженням дитини і вимагають соціального успіху.
5.«Маленький невдаха» – у батьківському відношенні мається прагнення інфантилізувати дитину, приписати їй особисту і соціальну неспроможність. Дитина представляється непристосованим, неуспішним, відкритим для дурних впливів. Дорослий намагається відгородити дитину від труднощів життя і строго контролювати її дії[14,47].
Аналіз літератури показує, що, незважаючи на розмаїтість понять, що описують батьківські відносини, практично у всіх підходах можна помітити, що батьківське відношення по своїй природі суперечливо. Є.О.Смирнова та М.В.Бикова виділяють два протилежних моменти в батьківських відносинах: безумовний (містить такі компоненти, як прийняття, любов, співпереживання і т.д.) та умовний (об'єктивна оцінка, контроль, спрямованість на виховання визначених якостей).
Таким чином, у нас є всі підстави зробити висновок про те, що взаємини в сім¢ї можуть носити різносторонній характер. На дитячо-батьківських відносинах позначається тип сім¢ї, позиція, що займають дорослі, стилі відносин та роль, що вони відводять дитині в сім¢ї. Під впливом типу батьківських відносин формується її особистість.
Дослідження А.Н.Леонтьєва, А.Р.Лурія, Д.Б.Ельконіна та інших показали, що психічний розвиток дитини визначається її емоційним контактом і особливостями співробітництва з батьками.
Отже, логічно розглянути питання про вплив батьківських відносин на емоційний розвиток дитини.
1.2 Вплив батьківських відносин на прояв тривожності у дітей молодшого шкільного віку
Перш ніж розглядати питання, зв'язані з впливом батьківських відносин, зварним увагу на те, що являє собою тривожність.
У психологічній науці мається значна кількість досліджень, присвячених аналізу різних аспектів проблеми тривожності.
Поняття «тривожність» багатоаспектне. У словниках воно відзначається з 1771 р. Існує багато версій, що пояснюють походження цього терміна. Більшість дослідників сходяться в думці про те, що розглядати це поняття треба диференційовано – як ситуативне явище і як особистісну характеристику.
У психологічному словнику «тривожність» розглядається як схильність індивіда до переживання тривоги, що характеризується низьким порогом виникнення реакції тривоги: один з основних параметрів індивідуальних розходжень[55].
На думку Р.С. Нємова, тривожність визначається, як властивість людини приходити в стан підвищеного занепокоєння, відчувати страх і тривогу в специфічних соціальних ситуаціях. В одних випадках люди схили поводитися тривожно завжди і скрізь, в інші вони виявляють свою тривожність лише час від часу, у залежності від обставин, що складаються[45,68 ].
В.В. Давидов трактує тривожність як індивідуальну психологічну особливість, що складається в підвищеній схильності випробувати занепокоєння у всіляких життєвих ситуаціях, у тому числі і таких суспільних характеристиках, що до цього не припускають. Певний рівень тривожності – природна й обов'язкова особливість активної діяльності особистості. У кожної людини існує свій оптимальний і бажаний рівень тривожності – це так називана корисна тривожність.[17,234].
З визначення понять випливає, що тривожність можна розглядати як:
-психологічне явище;
-індивідуальну психологічну особливість особистості;
-схильність людини до переживання тривоги;
-стан підвищеного занепокоєння.
До складу тривожності входять поняття: «тривога», «страх», «занепокоєння». Розглянемо сутність кожного.
Страх – афективне (емоційно загострене) відображення у свідомості людини конкретної погрози для його життя і благополуччя.
Тривога - страх невідомо чого. Німецький філософ Пауль Тилих писав, що тривога- реакція на погрозу небуття. Острах чогось, що не має ні назви, ні чіткого вигляду, але погрожуючого людині втратою себе, утратою свого «я».
Тривогу визначають як відчуття неконкретної, невизначеної, ненаправленої погрози, неясне почуття небезпеки. Чекання небезпеки, що насувається, сполучається з почуттям невідомості: людина не усвідомлює, відкіля вона може грозити. Тривога на відміну від страху – не завжди негативно сприймане почуття, тому що вона можлива й у виді радісного хвилювання, що хвилює чекання.
Почуття тривоги належіть в більшій мірі людям з розвинутим почуттям власного достоїнства, відповідальності, боргу і підвищенно чуттєвим до свого положення і визнання серед навколишніх. У зв'язку з цим тривога виступає і як просочене занепокоєнням почуття відповідальності за життя і благополуччя як своє, так і близьких.