Як відомо, принцип індивідуалізації навчання визнаний одним із основних у педагогіці. Але його втілення у навчально-виховний процес не йде далі формального згадування вчителем факту наявності у дитини темпераменту, власних інтересів, здібностей. Однак, який саме тип темпераменту притаманний дитині, як і наскільки розвинуті її інтереси, здібності, як користуватись індивідуально-психологічними даними у навчально-виховній роботі? На всі ці, та інші подібні запитання вчитель фактично не може відповісти, якщо не користується спеціальними психологічними методами сам або не отримує допомоги з боку психолога. Якщо йдеться про розвиток творчої особистості, то слід зважити на складність її побудови, наявність системи загальних і специфічних якостей, які, до того ж, перебувають у постійному розвитку. Тому, при визначенні творчої інтелектуальності юної особистості та шляхів її подальшого розвитку, необхідно використовувати комплексну психодіагностику, яка б обіймала, по можливості, всі прояви її інтелекту і до якої прихильні вчені та критики всього світу.
Комплексна психодіагностика передбачає виявлення значно більшої кількості якостей особистостей, ніж це властиве, так званій, малодіагностиці. До того ж, комплексна психодіагностика стимулює процес самовиховання, самопізнання, самореалізації, вона дозволяє виявляти індивідуально-психологічні передумови, які, або сприяють ефективному розвитку творчої особистості, або навпаки, гальмують ці процеси.
Великий обсяг роботи, що постає перед педагогом та психологом при реалізації комплексної психодіагностики, потребує розробки нової стратегії, психодіагностичної дії, послідовності кроків при комплексному психологічному обстеженні якостей творчої особистості. Тому вчені радять починати з психодіагностики індивідуальних, природжених, психофізіологічних якостей, насамперед, темпераменту, а потім переходити до виявлення таких психічних новоутворень індивіда, як риси характеру, інтереси, інтелектуальні, творчі, креативні якості особистості.
Саме таку послідовність було покладено в основу розробленої нами системи комплексної оцінки при виявленні обдарованих дітей та опробувано в умовах середньої загальноосвітньої школи №251 м. Києва у 2-А класі. Ця система увібрала в себе традиційний підхід до діагностики обдарованості, основана на тестах визначення інтелектуальних і вербальних здібностей молодших школярів, а також нові ефективні технології.
Процес виявлення обдарованості здійснювався поетапно.
І етап. Всебічне спостереження за поведінкою, діяльністю, перебігом розумових процесів у дитини.
ІІ етап. Виявлення й дослідження психічного стану дитини та інтересів, шляхом власної оцінки.
ІІІ етап. Визначення коефіцієнта розвитку інтелекту.
IV етап. Визначення рівня розумового розвитку, що базується на дослідженні вербальних здібностей дитини.
V етап. Визначення продуктів творчої діяльності.
VI етап. Всебічний аналіз конкретних випадків.
Всебічне спостереження.
У наш час більшість вчених надають перевагу саме методу спостереження як такому, що дозволяє зняти жорстоку обмеженість тестувань, та отримати значно ціннішу інформацію щодо здібностей дітей. Саме тому, процес виявлення обдарованих дітей було розпочато з всебічного спостереження за дітьми, в основу якого було покладено систему характеристики поведінки, саме, обдарованих дітей, розроблену американсь-кими вченими.
З опорою на запропоновані характеристики поведінки, вчителем 2-А класу було проведено тривале спостереження за діяльністю та поведінкою своїх учнів, в результаті якого він назвав прізвища дітей, яких можна вважати обдарованими.
Відомості про життя дитини, про які повідомляють батьки, також підвищують ефективність процесу пошуку, тому що надають можливість дізнатись про наявність у неї якихось особливих здібностей, чи інтересів, особливості спілкування з дорослими й однолітками та інше. Саме тому поряд із спостереженням вчителя, було використано “Запитальник для батьків”.
Даний запитальник було запропоновано з метою отримання додаткової інформації, яку пізніше буде використано в аналізі конкретного випадку для характеристики кожної дитини, визначеної вчителем як обдарованої.
До мислительних компонентів креативності відносять дивергентне – творче (Дж.Гілфорд), нешаблонне (Де Вано) мислення. Мотиваційно, креативність забезпечується емоцією здивування (Г. Бранш), та, глибоко розвиненою пізнавальною активністю. Таке мислення інваріантне, найчастіше інтуїтивне на відміну від конвергентного – логічного і послідовного за етапністю вирішення якоїсь проблеми.
Дивергентне мислення має певні особливості: воно спрямоване на пошук нез’ясованого, виходить за межі існуючих стандартів, шукає незвичних шляхів, як правило, знаходить декілька варіантів вирішення певної проблеми, намагається з нових позицій розглянути відоме та установлене.
Дивергентне мислення тісно пов’язане з активністю пізнавальних процесів і високою чутливістю сенсорики. Пізнавальна сфера творчо спрямованих людей відрізняється наявністю загальних понять, широких категорій, синтетичністю сприйняття навколишнього світу, високим рівнем гнучкості. Це новий погляд на старі істини, вихід за межі стереотипів, оригінальність ідей і відсутність стандартів.
За Дж. Гілфордом, дивергентне мислення характеризується такими особливостями як: легкість і продуктивність – тобто те, наскільки швидко індивід може певні продукти творчості: ідеї, думки, об’єкти, втілити в дійсність.
Гнучкість – здатність до швидкого переключення з даної проблеми на іншу або їх об’єднання.
Оригінальність – своєрідність мислення, незвичність підходу до проблеми, її нове вирішення.
Точність (відповідальність) - стрункість мислительних операцій щодо виниклої проблеми, вибір адекватного рішення, відповідного до поставленої мети.
Ці якості дивергентного мислення наче протидіють конвергентному, що зорієнтоване на знання, логіку, певну послідовність, оперує чіткими, логічними категоріями і підводить під них існуючу проблему, намагаючись вирішити її відповідно до певних правил, законів, формул. Залежно від того, яке мислення переважає, люди можуть бути творчими і репродуктивними, більшою чи меншою мірою.
Психологічно, творчість є потребою людини, адже творча діяльність – це не лише відкриття в певній галузі науки, художні досягнення, певні продукти, що є значущими для суспільства, творчість вимагає повсякденне життя з його малими і великими проблемами, які людина досить часто мусить вирішувати. Для неї подібне вирішення буде особисто творчим, і суб’єктивно вона переживає його як відкриття, як створення оригінального продукту, як новий підхід до вже відомого. На користь твердження про те, що творчість є потребою людини, свідчать ті почуття невдоволення, суму, причетність яких зазнає людина, коли їй доводиться виконувати динамічну роботу. Відомі експерименти, в яких піддослідні мусили протягом деякого, досить тривалого терміну ставити крапки на папері у суворо регламентованій послідовності. Через певний час у піддослідних з’являється почуття втоми, роздратованості, невдоволення і вони починали якось урізноманітнювати свою роботу. Такі догматичні ситуації не дають особистості можливості виявляти свою творчість, містять у собі внутрішній конфлікт.
Людину гнітить одноманітність оточення, повсякденна повторювальність дій, і тому, вона починає шукати щось нове, якісь зміни, намагається по-іншому подивитись на звичне.
Оскільки саме творчі люди створюють нове у всіх видах людської діяльності пошук, творчо-обдарованих дітей і розвиток креативності – цієї важливої якості особистості – в умовах шкільного навчання набуває неабиякого значення, що, однак, оправдовується деякими складностями, пов’язаними, головним чином , із необхідністю засвоєння учнями певних стандартних програм навчання. Крім того, дослідженнями встановлено, що творчі здібності не є синонімом здатності дітей до навчання; нерідко, коефіцієнт інтелекту, що визначається за відповідними тестами, у дітей творчих значно нижчий, порівняно з рештою. Отже, академічні успіхи школярів не збігаються з їх креативними здібностями.
Рівень творчості дітей молодшого шкільного віку, як правило, залежить від тих навичок, яких дитина дошкільного віку набула в іграх, спілкуванні з оточуючими, продуктивних видах діяльності. Тому індивідуальні відмінності дітей, які спостерігає вчитель першого класу, вже досить значні. Кожний погляд на творчість дітей дошкільного віку, порівняно з шкільним, дає всі підстави твердити про значне згасання творчих можливостей школярів по відношенню до дошкільників. Дійсно, потрапивши до школи, дитина значною мірою втрачає ту свободу, яка дозволена, це по-перше, а по-друге, у школі дещо втрачається можливість для ігрових дітей, фантазування, особистого пізнання світу, тощо. Шкільне навчання обмежує й час. Більшу частину його дитина мусить витрачати на навчання. Отже, для більшості дітей творчість і творче мислення змінюються шаблонним вивченням навчальних предметів. Однак, указані обмеження не позбавляють дитину творчості, вони лише дещо її стримують. Творчість дітлахів у шкільному віці може набувати таких своїх проявів, що не завжди стають зрозумілими для вчителя: учні, які мають високий творчий потенціал, протистоять суворій дисципліні, конформізму, вони схильні до незалежності, мають підвищене почуття гумору і гостріше реагують на несправедливість. Такі діти не сприймають суворо регламентованих занять, які повторюються і навіюють нудьгу. Але водночас, вони напрочуд допитливі та інтелектуально активні.