Смекни!
smekni.com

Основні концепції розвитку цивілізації (культури) (стр. 1 из 3)

Книга О. Тоффлера «Шок майбутнього» (1970) у свій час стала бестселером. Автор зробив висновок про те, що прискорення соціальних і технологічних змін створює усе більше труднощів для адаптації зовнішнього й внутрішнього середовища людини. 50 тисяч років людської історії Тоффлер виміряв числом поколінь, кожне тривалістю в 62 років. Таких поколінь набирається приблизно 800, 650 з них жили в печерах. Тільки 70 останніх поколінь довідалися писемність, лише 4 покоління навчилися більш-менш правильно вимірювати час, тільки 2 останніх користуються електродвигуном. Переважна більшість матеріальних цінностей, з якими ми маємо справу в повсякденному житті, уперше створено нинішнім, восьмисотим поколінням. Кількість навколишніх нас предметів подвоюється через кожні п'ятнадцять років. Наприкінці свого життя нинішній підліток буде жити в предметному світі, в 32 рази перевищуючий предметний мир його батьків. Внутрішній мир людини не зможе пристосуватися й ефективно взаємодіяти із цим оточенням. Звідси - психологічний шок, що очікує людину в недалекому майбутньому. Такий загальний висновок автора.

Журналістський прийом контрасту, застосований О. Тоффлером, природно, вражає. Але чи не так похмуро є справа в дійсності? Щоб з'ясувати це, необхідно хоча б коротко ознайомитися з основними концепціями розвитку цивілізації (культури).

Інтелектуальним джерелом всіх концепцій цивілізації (культури) є те або інше розуміння тим або іншому великому авторові історичного процесу - всесвітнього або регіонального. Тому можна з повною підставою погодитися з афоризмом К. Маркса про те, що «історія - це сучасна думка про минуле».

Найдавніші з розшифрованих писемних пам'яток Єгипту й Месопотамії, труднощі, з якими зустрічаються дослідники через понятійні бар'єри, говорять про одному, універсальному явищі: подібно тому як природні умови, суспільна структура, економічний базис і, імовірно, всі інші аспекти цивілізації варіювали протягом часу, точно так само й мислення (менталітет) людей перетерплювала зміни. Так, причинну обумовленість фактів древнє мислення бачило в їхній божественній зумовленості (переписувачі перед описом факту вказували його ознаку, що виходить від небесних сил).

Такий підхід у класичну епоху (Греція: Платон, Аристотель, Фукидид, Геродот) повністю змінюється: починається пошук земних причинно-наслідкових зв'язків фактів, відзначається спрямованість руху історії, її циклічність. Платон в «Законах» і «Державі» описує еволюцію суспільства від додержавних утворень і примітивних держав до виникнення цивілізації. Була доведена ідея, що через розуміння минулого можна прийти до пророкування майбутнього. Фукидид виявив в історії повторювану модель: зліт цивілізації неминуче перемінявся її падінням - результатом «непомірно зрослої зарозумілості й гордині». Він говорив, що могутність вела до збагачення, збагачення спричиняло пиха й потакання примхам; останнє, у свою чергу, приводило людей до думки про те, що вони можуть не підкорятися законам людського поводження (цей висновок Фукидид одержав з аналізу історії Перського царства й пророчив Афінам ту ж долю).

Більше пізні грецькі дослідження історії направлялися думкою Аристотеля про те, що той, хто розглядає речі в їхньому становленні й походженні - будь та держава або що інше, - одержить про їх саме ясне подання.

Пізніше бл. Августин (354-430) затверджував, що вся історія є лінійний процес, спрямований божественним промислом до єдиної (кінцевої) мети. Лінійність (універсальність для всіх цивілізацій єдиної мети) і необоротність історії, а також її зумовленість - от основні ідеї, що панували в його час у розумінні історії.

Дж. Вико (1668-1744) висунув ідею історичного круговороту (теорію спирали) і затвердив грецьку ідею про циклічний розвиток цивілізації. Він перейшов до дослідження елементів для визначення загальних моделей: так, він виробив принципи дослідження таких культурних характеристик, як класова свідомість, міфи й техніка.

Саме слово «цивілізація» узвичаїлося порівняно недавно (на початку XIX століття). Формування цивілізації являє собою процес, що веде до виникнення суспільств зі складними соціальними, політичними, економічними й ідеологічними інститутами. Цивілізація виступає як цілісна одиниця аналізу історичного процесу.

Карл Маркс (1818-1883) обґрунтував концепцію історичного матеріалізму (теорію формацій) і цим дав варіант універсального пояснення історичного розвитку; економічний прогрес - головний двигун суспільного розвитку; зміни в економічному базисі приводять до трансформацій у всіх надбудовних інститутах суспільства.

О. Шпенглер (1880-1936) запозичив у греків ідею циклічності розвитку цивілізації. Він розглянув сім найбільших цивілізацій (єгипетську, китайську, семітську, єврейське-арабську, грецьке-римську, західну, мексиканську) і обґрунтував висновок про те, що кожна цивілізація проходить стадії, аналогічні стадіям життєвого циклу людини, - народження, дитинство, юність, зрілість, старість і смерть. Середній життєвий цикл кожної цивілізації, по Шпенглеру, - тисяча років. Одним з перших він дав визначення культури: «Культура є єдність художнього стилю у всіх проявах життя народу», пророчив загибель - європейської культури й цивілізації (у книзі «Захід Європи»), прагнув виділити в кожній культурі «гештальт», тобто загальну форму й стиль, характерні для цієї культури.

П. Сорокін, Л. Роберт, Ф. Боас - всі вони негативно ставилися до спроб антропологів побудувати універсальну історію культур (їхня позиція була, звичайно, реакцією на теорії еволюціонізму в соціокультурній області, що поширилися наприкінці XIX століття).

А. Тойнбі (1881-1975) є автором самого великого в XX столітті праці по історії цивілізації. Після робіт Гегеля й Маркса це найбільш значна робота в області філософії історії. Тойнбі виділив 21 цивілізацію, увів поняття «виклику й відповіді». Кожна цивілізація зіштовхується з необхідністю дати відповідь на той або інший «виклик» - стан природного середовища, демографічний тиск, війну, економічну кризу й т.д. Він застосував енвайронментальний метод до аналізу історії цивілізації (енвайронмент - середовище, що оточують умови). Факторами, що стимулюють розвиток цивілізації, є, по Тойнбі, зовнішні причини (насамперед географічне, кліматичні, екологічні), ослаблення ж і розкладання цивілізації відбуваються в силу внутрішніх причин. Цивілізація розпадається, коли для відповіді на нові «виклики» їй не вистачає творчого керівництва.

Т. Парсонс (1902-1979) обґрунтував концепцію «еволюційної універсалії». Вона базується на еволюційної моделі, що розрізняє «доісторичні» і «історичні» форми розвитку людства. Стартова стадія - примітивне суспільство, структура якого обмежується сімейними зв'язками. Передумовами подальшого соціокультурного розвитку Парсонс уважав споріднення, технологію, язик, релігію. Дві універсалії стали побудниками порушення структури соціальних зв'язків, на яких базувалася «примітивна» стадія соціокультурної еволюції: а) система суспільного поділу праці, незалежна від структур споріднення; б) система соціальної стратифікації, тобто культурно позначеного (маркірованого) закріплення стійких границь між ієрархічно впорядкованими соціокультурними групами, що становлять суспільство. На другій стадії з'являються такі універсалії, як система ринку й грошей, бюрократія, правова система, демократична асоціація.

Наведений короткий огляд основних концепцій історії й теорії цивілізації (культури) дозволяє побачити й оцінити як розмаїтість підходів, так і строкатість результатів досліджень. Це свідчить про складність проблеми, а також, можливо, і про недостатність осмисленого історичного матеріалу й інтелектуального потенціалу науки.

Не можливо, залишити увагою такий важливий аспект сучасного розвитку, як відношення Росії – Заходу - Сходу. Україна не може залишатися на відстані і іноді мимоволі задіяна у цих відносинах.

Схематично диспозиція досить самостійних ідейно-політичних рухів («субкультур» у рамках російської культури) наступна. Найбільш активним виглядає реформаторський рух з упором на економічний монізм (тобто на подання про те, що рішення питань економічного процвітання країни автоматично буде вирішувати всі інші питання, у тому числі й питання культури й політики). Відомі соціальні наслідки державної політики з такою орієнтацією: економічні реформи, проведені «зверху», без врахування повсякденних інтересів трудових мас, сприяли систематичному падінню виробництва (щорічні втрати до 25%) і сепаратистським конфліктам. Інша субкультура (радикал-демократична), уповає на абстрактні гасла демократії й повністю перекреслює весь минулий досвід державного життя народу, уважає, що інтереси демократії вище інтересів Росії як держави й що заради перемоги її принципів можна піти й на розчленовування Росії як єдиної держави.

Поряд із зазначеними плинами існують ще два реставраторських: з його принципом «самодержавство, православ'я, народності» і ідея відновлення СРСР як держави єдиного радянського народу. Відносно свіжими виглядають «російська ідея» і «євразійська ідея». Перша ідея знаходить своїх прихильників насамперед серед націоналістів, у руках яких виявилася (з вини недальновидних керівників знову утворених держав - колишніх частин Союзу, що піддають дискримінації етнічних росіян, тобто приблизно 25 млн. чоловік) ідея-козир - «росіяни мають право на об'єднання». Згадаємо, що гітлерівська ідея про об'єднання німецьких націй, що перемогла в Німеччині 30-х рр., привела Європу до катастрофи - історія нині повторюється. Вона, видимо, мало кого вчить, - ясно, що уроки історії корисні лише для відповідальних і історично мислячих людей.

У фокусі нашого подальшого аналізу залишається «євразійська ідея». Цієї цивілізаційної моделі сьогодні присвячений ряд робіт, вона знаходить політичну аудиторію, так чи інакше реалізується в державних рішеннях.