1. Соціально-економічні, пов'язані з формуванням і розвитком інтелектуального, науково-технічного й кадрового потенціалу суспільства;
2. Соціально-політичні, реалізація яких дозволяє забезпечити безпека суспільства в самому широкому розумінні, соціальний контроль, соціальну мобільність, стійкий розвиток суспільства, його інтернаціоналізацію й включенность у загальцивілізаційні процеси; [7, c. 55-93].
3. Функції культуротворческие - розвиток духовного життя суспільства, де вищій школі належить вирішальна роль, тому що вона не тільки безпосередньо впливає на формування особистості, але й закладає в неї почуття соціальної відповідальності, дозволяє зберегти, розвивати й транслювати духовні спадщина.
Соціально-економічні функції. Ідея, відповідно до якої саме вигідне вкладення капіталу - це вкладення в людину, у його освіту й розвиток, чітко сформульованаі й почали реалізовуватися в масовому масштабі відносно недавно.
Стратегічний успіх суспільства - і це надто важливо підкреслити - визначається не тільки формуванням широкого колу науково-технічної, гуманітарної й художньої еліти, але й досягненням високого освітнього цензу й інституціональної професійної підготовки всього населення.
Перешкодою на шляху адекватного усвідомлення цінності освіти, його пріоритетного положення в стратегічних цілях суспільства й можливості максимально реалізувати функції коштує економічний підхід; він істотно деформується й реалізацію властивому вищому утворенню соціальних функцій, і реальну освітню політику.
Цей підхід погоджує освіту лише з його соціально-економічної функції - обслуговуванням сфери виробництва й соціально-культурної інфраструктури професійними працівниками різного рівня кваліфікації. Але в умовах кардинальних змін у світі в результаті стрімкого ускладнення суспільного, політичного, духовно-культурного життя, введення в оборот інформації про складні процеси глобального характеру особистість, щоб адекватно орієнтуватися, а тим більше усвідомлено брати участь у цих процесах і виносити правильні оцінні судження, повинна бути добре утворена.
Хотілося б звернути особливу увагу на те, що до числа найважливіших соціально-економічних функцій вищої школи ставиться формування інтелектуального й кадрового потенціалу суспільства, тому що, як уже згадувалося, значення такого фактора, як "якість людських ресурсів", зросло багаторазово. У самих різних сферах діяльності все частіше потрібно не кваліфікація, а компетентність, яку можна розглядати у вигляді своєрідної суми навичок, властивому індивідуумові, що сполучить кваліфікацію в точному значенні цього слова, соціальні поведінкові характеристики й здатність працювати в групі, ініціативність і готовність до ризику, здатність приймати рішення, прочитувати їхній можливе наслідку й нести за них відповідальність.
Таким чином, зміни вимог підготовки фахівців вищої кваліфікації автоматично "тягне" за собою й проблему кадрового викладацького корпуса, що змушений не просто підвищувати кваліфікацію, а докорінно трансформуватися. Важливо усвідомити, що нові завдання вищої школи і її соціальні функції, що змінилися, поряд з кількісним ростом студентського контингенту, привели до серйозної структурної перебудови. Вони передбачають розвиток різнотипних навчальних закладів і різноманітних напрямків підготовки майбутніх фахівців.
У рамках удосконалювання практики підготовки інтелектуального й кадрового потенціалу розвитку країни практично завершили повсюдне впровадження триступінчастої моделі організації стаціонарної післясередньоїосвіти. Вона являє собою три більш-менш самостійних і разом з тим взаємозалежних циклу навчання за схемою "бакалавр - магістр - доктор", що дає можливість оперативно коректувати напрямок навчання студентів з обліком їхніх індивідуальних здатностей і разом з тим відповідає потребам народного господарства у фахівцях різного рівня кваліфікації, оперативно реагує на зміни в сфері зайнятості. Саме по цьомуе стратифікація вищоїосвіти на двучлене або тричленне - перспективна лінія сучасного реформування вищої школи.
Відомий принцип "з початку навчи ремесла, а потім нехай той, якого навчають, творить так, як хоче" ґрунтується на чотирьохрівневому членуванні знань:
1. Знайомства, що дозволяє усвідомити, розрізнити явище, певну інформацію;
2. Копії, за допомогою яких можна репродукувати засвоєну інформацію;
3. Уміння, що дозволяють застосовувати отриману інформацію в практичній діяльності;
4. Трансформації, що забезпечують можливість переносу раніше отриманих знань на рішення нових завдань і проблем (це вже рівень творчості).
Соціально-політичні функції. Сутнісну трансформацію перетерплюють не тільки соціально-політичні функції вищоїосвіти, що пов'язане з кардинальними змінами як усередині самої освітньої системи, так і в тім зовнішнім середовищі, що забезпечує фонові впливи.
Великі політичні катаклізми кінця ХХ століття істотно змінили середовище формування й розвитку освіти в цілому й вищого зокрема .
Це привело до того, що в літературі всі частіше стало зустрічатися згадування про досить нову функцію, що виконує післясереднеяосвіта в сучасному суспільстві. Мова йде про забезпечення національної безпеки.
Безпека, у широкому змісті слова, є система умов і факторів, у якій країна й суспільство органічне функціонують і розвиваються по своїх внутрішніх законах, делегуючи структурам керування право стимулювати позитивні тенденції й зрушення, а також коректувати негативні відхилення, обгороджуючи при цьому країну від погроз зовнішнього середовища. Але щира безпека з урахуванням прогресу світової цивілізації визначається рівнем розвитку людських ресурсів як основної передумови створення наукового, економічного, соціокультурного й духовного потенціалу.
Незаперечним є той факт, що освіта як соціальний інститут у сучасних суспільствах є одним з основних каналів соціальної мобільності, відіграючи важливу роль у соціальній диференціації членів суспільства, розподілі їх як по соціальних шарах, так і усередині цих шарів. У різні періоди існування суспільства освіти здійснювало цю свою соціальну функцію в різному ступені.
Освіта поступово ставала фактором, що сприяє просуванню по соціальним сходам, умовою для занять торгівлею, для надходження на службу в державні установи й т.д.
ХХ століття принесло великі зміни в систему суспільних відносин. Однак визначальну роль у соціальній мобільності як і раніше грало соціальне походження.
Освіта придбала статус найважливішого засобу соціальної мобільності, виступаючи як канал масових соціальних переміщень із одних соціальних груп, шарів і інші. Що ж стосується освіти як каналу вертикальної циркуляції індивідів і механізму відбору усередині різних соціальних груп, те тут даний соціальний інститут у ряді країн уступав такому засобу, як членство в політичній партії.
Істотно змінилися мети й завдання вищої школи в провідних західних державах: вона тепер формує не тільки майбутню соціальну еліту, але й численні шари працівників розумової праці в різних сферах економіки, культури, керування.
Освіта дійсно сприяє висхідної мобільності, але дає не тільки знання, необхідні для оволодіння професіями високого статусу. Приміром, чим довше індивід перебуває в освітній системі, тим глибше й усвідомленіше він сприймає багато суспільних процесів, політичні колізії, екологічні проблеми.
Однак беручи до уваги, що освіта завжди було важливо для зм'якшення соціальної нерівності й розглядався як фактор досягнення соціальної єдності, воно завжди перебувало під контролем або, принаймні , під впливом тих, хто перебуває на вершині владних структур.
Культуротворчі функції. В умовах інтеграції, що заглиблюється, наукового знання існуючий твердий поділ вищого утворення на гуманітарне, естественнонаучное й технічне наочно виявляє свої уразливі риси. Питання не зводиться лише до організаційних аспектів. Він уписується в проблему набагато більше широку: який внесок повинна й може внести вища школа в розвиток культури й духовності, яка її культуротворческая місія.
Культуротворча й духовна місія вищоїосвітина початку ХХІ в. переживає не менш серйозні потрясіння й трансформації, ніж функції соціально-економічного й соціально-політичного напрямку.
У сучасній культурі присутній яскраво виражений шар інновацій, які постійно зламують і перебудовують культурну традицію, істотно утрудняючи тим самим процеси соціалізації й адаптації парубка до постійно мінливих умов і вимог життя. Ускладнення й інтенсифікація соціокультурної реальності, що супроводжуються ламанням традицій і норм, стрімке й всеохоплююче поширення продуктів масової культури обумовили загрозливі масштаби сучасної кризи особистості.
Стосуючись ролі вищої освіти у розвитку культуротворчих процесів і формуванні духовності, необхідно усвідомлювати тим, що ціннісна система, що складається в молодіжному середовищі, через певний часовий відрізок може стати основний у суспільстві і ядром його культури.
Пріоритет споживчих цінностей, гедонізм і всі подібні "спокуси", що апелюють до низинної природи людини, можуть привести до того, що, не вирішивши своїх власних проблем, що розвиваються країни й країни з перехідною економікою звалють на себе нові, які збільшать і без того складну ситуацію. [11, c. 40-82].
Розділ 4. Нові парадигми освіти
Гуманізація. З гуманізацією навчально-виховного процесу пов’язана потреба студентської молоді у зацікавленості в об’єктивному оцінюванні їхньої праці, подоланні вічного страху перед негативною оцінкою. В об’єктивності оцінювання слід вбачати його гуманізацію, яка передбачає повноцінну реалізацію його основних функцій – навчальної, коригуючої, стимулюючої, виховної, контролюючої. Гуманізація навчання і виховання поступово наближається до розв’язання проблем відродження духовності. Це складна і неоднозначна проблема. Навчання і виховання, побудовані на християнській моралі, можуть стати основою моральної стійкості молоді. Дорога до гуманізації – це пряма дорога до Бога. У християнстві закладений найвищий рівень людяності, який визнає найбільшою цінністю людську особистість.