Соціальне пояснення насильства. Відоме вираження К. Маркса про те, що насильство завжди було сповитухою історії. Зрозуміло, що це не заклик, а констатація факту (в «Інтернаціоналі» є слова: «Увесь світ насилля ми зруйнуємо»). Насильство пов'язане з жорстокістю у відносинах між людьми (групами, народами), а вона є функція потреби, тобто відчуття недоліку в задоволенні потреб, у першу чергу вітальних. Життєва боротьба за існування посилює відносини людей, і перед цим фактором всі інші фактори агресивності людини відступають на задній план. Взаємна боротьба людей за володіння благами, за соціальну позицію, що забезпечує впливовий статус і престиж, за переваги в утворенні й у власності є соціальною формою прояву феномена домінування людини над людиною, його прагнення до переваги в якій-небудь області, що викликає опір інших. Ясніше всього така боротьба виражена в класовій боротьбі між багатими й бідними, боротьбі пригноблених проти гнобителів і т.д. Ще древні затверджували, що йде війна всіх проти всіх і що силу варто відбивати силою. Такою боротьбою любов відтискується в родину, зводиться або до сексуального, або ж до любові по відношенню лише до близьких, або ж людина шукає підтримки, розуміння й твердження своєї особистості в релігії. Соціальне ж життя нагнітає лише неврози при такому розщепленні людини на борця, що не зупиняється ні перед чим у прагненні домінувати, і люблячого, що розчиняється в іншому. Я людини при цьому розколоте, і почуття, його самовідчуття амбівалентні.. Відносини непрозорі, особистість розщеплена. Сучасне соціальне життя нав'язує індивідові той модус дії, що організує соціальну практику й виступають для індивіда як хабитус - система диспозицій, об'єктивно пристосованих для досягнення певних результатів, тобто соціальних цілей. Для окремої людини хабитус - це коло життєвих необхідностей, у яких активно є присутнім минулий досвід у вигляді схем сприйняття, думок і дій, що й гарантує правильність практик, їхня легітимність в очах людей. Хабитус залежить, однак, більше від розходжень у суспільствах, вихованні, престижі, звичаях і модах, ніж від суб'єктивності індивідів. І якщо соціальне життя диктує індивідам спосіб дій, що найбільше ефективно приводить до мети в даних умовах, то люди звичайно вибирають лінію свого поводження, виходячи із цього диктату. Суспільство, побудоване на принципах домінування, панування одних над іншими, відкриває дорогу до насильства. У рішенні спірних питань всі частіше віддається перевага насильницьким способам рішення конфліктів... істотно розширюється зона дії використання насильства. Кримінальна ситуація в Росії зараз відрізняється винятковою напруженістю, злочину часто приймають характер, що загрожує основам суспільства. Небезпечним феноменом є насильницьке оволодіння бойовою зброєю. Спалаху насильства за останні роки, їхня оцінка й аналіз підводять до думки про те, що головним фактором соціального насильства є не інстинкти агресивності людини - адже за ці роки генотипи не змінилися, - а соціальні умови життя. Отже, мова взагалі повинна йти не про повну ліквідацію насильства в суспільстві, а про його мінімізацію, про максимально можливе зменшення ролі насильства в пропонованих суспільством способах дії, що ведуть до успіху індивіда в сферах економіки й політики. Суспільства, що сповідають рівність суспільного становища людей (різні варіанти соціалізму), прагнуть мінімізувати соціальне насильство, уводячи демократичні правила гри для задоволення прагнення людей до домінування й суперництва (вибори, підвищення владної ролі суспільної думки про ті або інші дії влади або партій, дотримання відповідності міри праці й міри споживання й т.д.). Виникає протиріччя між прагненням людей до волі й правилами, що нав'язуються суспільством, гри. Класичний соціалізм бачив основну причину нерівності й соціального насильства лише в сфері економіки, у характері власності, в експлуатації людини людиною. Практика такого соціалізму виявила, однак, і іншу сторону, не менш важливу - насильство організації над людиною. Твердження нового способу життя (сукупності укладу, рівня, якості й стилю життя, заснованої на суспільній власності на засоби виробництва) могло бути проведене в життя лише шляхом застосування класового насильства за допомогою державної влади (диктатури пролетаріату). Сила держави в рішенні соціальних завдань відчутне зросла. Це привело, та й не могло не привести, до різкого посилення насильства з боку політичних організацій суспільства, тобто до тоталітаризму. Суспільні структури стали диктувати схеми дії, що ведуть до повного підпорядкування індивідів цілям держави й політичної партії.
У суспільствах, що сповідають соціальну нерівність, навпаки, сила держави направляється на підтримку інтересів уже сформувалися, що класично домінують у суспільстві груп і класів (а їхні інтереси видаються за інтереси всіх громадян), на забезпечення свободи особи у всіх сферах життя, насамперед в економічній. Насильство в такому суспільстві має основних своїх корінь в економічних відносинах: левова частина злочинів - економічні. Теоретично сила грошей повинна забезпечувати прогрес в економічній сфері за умови свободи особи, а сила держави (організації будь-якого рівня) - забезпечувати соціальну справедливість, тобто законність, легітимність, перевага тих або інших груп і класів.
Обидва типи суспільства покликаний (виклик кінця двадцятого століття, пред'явлений людству) мінімізувати насильство у відносинах людей і у відносинах влада - громадянин. В основі такої практики лежить вироблений європейською культурою кодекс прав і воль людини.
Реальна конвергенція обох типів суспільства є теоретичною мрією, спрямованої на гуманізацію громадського життя.
Політика: ідеологія й практика. Фанатизм і його форми
Прагнення до домінування одних людей і груп над іншими характерно насамперед для політичної й економічної сфер життя. У політику це боротьба за владу, в економіці - за власність. В обох випадках мова йде про ресурси для життєдіяльності. Домінування забезпечується в остаточному підсумку володінням можливістю розподіляти ресурси. Досягнення домінуючого положення приносить конкретним людям (групам) важелі впливу на інших людей, а через них - на процеси життєдіяльності суспільства. (Метафора важелі впливу розшифровується за допомогою наукових категорій статус, престиж, імідж, власність, авторизація ресурсів і розміщення ресурсів.)
Щоб зрозуміти екзистенціальні джерела насильства в політичній і економічній сферах життя людей, необхідно вдивитися в природу цих видів діяльності. Ні політична, ні економічна (нетрудова) діяльності не мають самі в собі меж свого прояву, позначених мораллю, - у них для досягнення мети припустиме використання будь-яких засобів (право сили, гроші не пахнуть). Цинізм влади, як економічної, так і політичної, загальновідомий. Мова йде тому не про вмовляння цих носіїв влади, а про те, щоб приборкати їх ззовні введенням правил гри як на державному рівні, так і на рівні установ (організацій: партій, рухів, фірм, корпорацій і т.д.). Правила ігри встановлюються законами, принципами й нормами, на підставі вимог права й моралі яких забезпечується їхня легітимність. Головним правилом гри є вибори демократичного характеру, коли виборці так чи інакше переконуються, що той або інший кандидат на представницький, виконавчий або судовий пост дійсно персоніфікує собою необхідні знання й досвід, правові й моральні норми й здатна їх дотримувати. Однак слабістю системи демократії російського суспільства є майже повна відсутність практики навіть мінімальної звітності вибраних діячів перед виборцями (видимо, ця слабість - хронічна, пов'язана з історичним станом менталітету народу). Влада, як політична, так і економічна, має потребу в ідеологічному забезпеченні її функціонування. Ідеологія - духовний засіб боротьби за інтереси, вона не може бути універсальної, адже в суспільстві немає груп з єдиними інтересами (крім захисту Батьківщини). Вона має критичну, мобілізуючу, захисну й роз'яснювальну функції. Пропаганда пов'язана з роз'ясненням основ прийнятої доктрини (ідеології досягнення мети), із критикою інших доктрин і тим самим - із захистом своїх позицій. Агітація покликана мобілізувати людей своєї соціальної бази, електорату, інтереси яких захищаються, на конкретні політичні й інші дії.
В основі будь-якої ідеології лежать ідеї - у них коротко формулюються позиція й основна мета суб'єкта ідеї: нації, класу, групи демографічного або професійного характеру. Будь-яка ідеологія прагне до мергелю (до визнання своїх ідей законними, тобто справедливими, правильними, соціально визнаними). Однак у силу того що немає єдиної ідеології, вона звичайно видає свій соціальний інтерес за загальний інтерес і тому може виступати формою помилкової свідомості. Оборотний увага на те, як часто в мовах політиків звучить слово народ. Насправді народ складається з націй, класів і груп з досить різними інтересами, тому домінуюча група звичайно маніпулює свідомістю людей, уводячи помилкову свідомість у масову свідомість як димову завісу для приховання своїх щирих цілей і реального положення речей у суспільстві, що дозволяє безконтрольно розподіляти блага (авторизувати і розміщати ресурси країни). Тому в суспільстві необхідно мати опозицію реальної влади, що критикує її зі своїх позицій. Боротьба ідеологій у цьому випадку носить для суспільства в цілому рятівний характер, розсіюючи словесний флер будь-якої політичної пропаганди й агітації. Викладене дозволяє нам виділити поняття ідеологічне насильство, під яким варто розуміти вселяння масам ідей, що є небезпечними з погляду розвитку суспільства. Небезпечно те, що спонукує людину або групу до дій всупереч її корінним, тобто життєвим, інтересам. Як це може бути? Адже кожна людина розумна й у силу свого здорового глузду здатна відрізнити правду від неправди в пропаганді. Однак тут є два підводних камені, що перешкоджають людині бути розумним у своїх думках і вчинках, що ставляться до соціального конструювання. По-перше, індивідуальний розум часто не може самостійно охопити складні суспільні явища й розібратися в них, отже, власники засобів масових комунікацій (держава, приватні власники) методами умовчання, помилкової інтерпретації фактів соціального життя можуть спотворити реальну картину процесів, що відбуваються, і вчинків тих або інших осіб. По-друге, ідеологічне насильство пов'язане з любов'ю, щоправда, досить своєрідної. Зупинимося на цьому.