Аналіз статистичних даних розширення сітки навчальних закладів з підготовки спеціалістів цього напряму засвідчив, що, по-перше, зростає їх кількість (від 8 у 1990/91 н.р. до 70 у 1994/95 н.р. і 140 у 2004/05 н.р., з яких – 80 – вищі заклади освіти); по-друге, до підготовки соціальних працівників виявляють інтерес не лише багатопрофільні навчальні заклади університетського типу, а й відомчі вищі навчальні заклади різних міністерств; по-третє, фахівців готують не тільки університети і педагогічні вищі навчальні заклади, а й медичні, технічні й технологічні освітні заклади; по-четверте, почала формуватися система перепідготовки кадрів (у 2000 році її вели 18 вищих навчальних закладів країни).
На підставі цього можна стверджувати, що в Російській Федерації є декілька рівнів підготовки соціальних працівників:
• курсова чи допрофесійна підготовка на курсах, у школах, ліцеях. Випускники із загальною середньою освітою поповнюють ряди соціальних працівників відділів з обслуговування хворих, людей похилого віку, одиноких. Вони мають право вступу до середніх спеціальних чи вищих навчальних закладів певного профілю;
• навчання в середніх спеціальних навчальних закладах, успішне закінчення яких дає змогу працювати бригадирами відділень з обслуговування хворих, одиноких, людей похилого віку та соціальними педагогами;
• навчання в університетах, академіях, галузевих вищих навчальних закладах (педагогічних, медичних тощо) на денному, вечірньому чи заочному відділеннях (термін навчання – від 3 до 6 років), на спеціальних факультетах, де є змога здобути другу вищу освіту впродовж 1–3 років [6, с. 311].
Що стосується вищої професійної освіти, то у ній виділяють три освітньо-кваліфікаційні рівні: підготовка бакалаврів (4 роки), спеціалістів (5 років), магістрів (6 років). Спеціалізація випускників, здебільшого, відповідає профільній спрямованості вищого навчального закладу, найбільша частина з яких готує спеціалістів-організаторів, управлінські кадри із соціальної роботи з населенням, у службах зайнятості, в галузі медико-соціальної допомоги громадянам. На сучасному етапі у Російській Федерації формується багатоступенева, багаторівнева система підготовки і перепідготовки соціальних працівників [7, с. 379]. Ця система стикається з певними проблемами. Перша група труднощів характерна для закладів вищої освіти у цілому (репродуктивність навчання, його низька практична зорієнтованість, немає тісних міжпредметних зв’язків, застаріла система оцінювання знань студентів тощо), друга пов’язана з тим, що немає історичного досвіду підготовки соціальних працівників у вищих навчальних закладаї Російської Федерації.
Підготовка фахівців однієї з найбільш трудомістких і багатофункціональних професій не може відразу сформуватися й функціонувати як цілісна система, особливо в соціально-політичних та економічних обставинах сучасної Росії. Це складна багатоаспектна діяльність, спроектована у часі, що реалізується у декілька етапів та на різних рівнях. Перший рівень – орієнтувально-дослідницький (ознайомлення із суб’єктами, умовами, засобами і напрямами майбутньої професійної діяльності, її прогнозування); другий передбачає власне навчальну діяльність (поєднання її теоретичних і практичних аспектів, взаємодія студентів з навчально-методично-адміністративним складом навчального закладу, контроль та атестація), на третьому рівні відбувається саморозвиток, самоудосконалення фахівця [13, с. 309].
Професіоналізм як провідна складова соціальної роботи формується на основі особистісних та професійних рис, ціннісних орієнтацій, інтересів. Розвитку цих рис у студента, входженню в реальну модель майбутньої діяльності у вищому навчальному закладі сприяє розвиток особистого інтересу до обраної професії, формування професійно-мотиваційних установок на діяльність у певній галузі, а також професійно-особистісної „Я- концепції”. Час навчання у вищому навчальному закладі слід використати для визначення вектора професійних цілей, професійного самовизначення й адаптації [14, с. 253].
Головні принципи підготовки соціальних працівників у системі вищої професійної освіти Російської Федерації: широка гуманітарна та загальнокультурна підготовка студентів; активне використання в навчальних планах і програмах усього спектра даних соціології, психології, культурології, економіки, інших наук, зарубіжного досвіду; систематичний розвиток у студентів навичок аналізу й оцінення соціальних процесів та суспільних проблем; залучення на всіх етапах навчання у практичну професійну діяльність; організація навчального процесу з використанням традиційних та інноваційних технологій навчання [13, с. 320.]
Особливістю підготовки соціальних працівників у вищих навчальних закладах Російської Федерації є широкий спектр спеціалізацій, які розділяють за предметом (об’єктом) діяльності та за галузевою ознакою. З третього року навчання студенти мають змогу опановувати предмети з таких спеціалізацій: „організація соціального захисту населення”; „соціально-економічна підтримка населення”, „соціально-правова підтримка населення”, „медико-соціальна робота з населенням”, „соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями”, „соціальна реабілітація дорослих з обмеженими можливостями”, „трудова терапія людей з обмеженими можливостями”, „психосоціальна робота з населенням”, „соціально-педагогічна робота з сім’єю і дітьми”, „соціальна робота з асоціальними сім’ями і дітьми з девіантною поведінкою”, „медико-соціальна допомога людям похилого віку і інвалідам в умовах стаціонарних закладів соціального обслуговування”, „соціальна реабілітація осіб без певного місця проживання і занять”, „соціальна робота з людьми похилого віку”, які належать до першої групи спеціалізацій. За галузевою ознакою виділяють соціальну роботу в закладах охорони здоров’я, у закладах освіти, службі зайнятості, в службі міграції, у пенітенціарних закладах, соціальну роботу на виробництві та з військовослужбовцями [13, с. 315–317].
Серед актуальних проблем сучасної підготовки фахівців у галузі соціальної роботи – необхідність налагодження тіснішого взаємозв’язку навчального процесу з майбутньою професійною діяльністю; ефективного поєднання універсальної (загальної) та спеціальної професійної підготовки, зокрема й спеціалістів достатньо вузьких спеціалізацій; розширення „географії” підготовки (з 89 суб’єктів федерації вищу освіту соціального працівника можна здобувати лише у 40); оновлення наявних й створення нових навчальних програм та підручників; конституювання соціальної роботи як нової дисципліни; оформлення юридичного статусу соціальних працівників [6, с. 314]. Особливо слід акцентувати на розвитку системи перепідготовки спеціалістів соціальних служб, з яких близько 80% не мають спеціальної освіти. Важливими напрямами реформування є й здобуття другої вищої освіти безробітними сьогодні інженерами, технологами, агрономами, вчителями, лікарями, працівниками МВС, працівниками дошкільних установ [7, с. 380].
Аналіз теоретичних напрацювань учених Російської Федерації, реальні практичні кроки у розбудові системи вищої професійної освіти соціальних працівників дають змогу стверджувати, що на сучасному етапі в Російській Федерації склалася різнорівнева система підготовки соціальних працівників/соціальних педагогів. Її функціонування та розвиток забезпечують прогресивні наукові дослідження, розробка відповідного навчально-методичного забезпечення, наявність стандартів вищої професійної освіти в галузі соціальної роботи другого покоління, існування достатньо широкої мережі навчальних закладів різного рівня з підготовки соціальних працівників широкого кола спеціалізацій. Детального вивчення (можливо, і з метою подальшої апробації в Україні) потребують науково-методичне забезпечення навчального процесу у вищих навчальних закладах,теоретичні підходи у розробці державних освітніх стандартів вищої освіти соціальних працівників, організація дистанційної освіти та перепідготовки кадрів тощо.
2.2.Практика підготовки соціальних працівників у ФРН.
Зарубіжний досвід соціальної роботи представляє для нас, безсумнівно, значний теоретичний і практичний інтерес. Але при цьому ми повинні бути свідомі необхідності розробки власних концептуальних ідей як технологій здійснення соціальної і соціально-педагогічної роботи з врахуванням особливостей історичного розвитку і сучасного стану соціальної ситуації в нашій країні, так і власної моделі підготовки відповідних професійних кадрів. Цілком очевидно, що недоцільно заново відкривати „соціальний велосипед”, коли у світовій практиці уже існують апробовані методики і технології соціальної і соціально-педагогічної роботи і підготовки відповідних фахівців. Проблема полягає у вивченні і виваженій адаптації кращих надбань зарубіжних країн з обов’язковим врахуванням особливостей нашої країни. [10;116]
В Україні не до кінця є вирішеним як в теоретичному так і на законодавчому рівнях питання сутності. соціальної роботи і соціальної педагогіки, розмежування можливих сфер їх професійної діяльності, категорій клієнтів, специфіки послуг, особливостей підготовки фахівців та їх післядипломного навчання. У зв'язку з цим вважаємо за доцільне зауважити, що в різних країнах і навіть в рамках однієї і тієї ж країни можна зустріти різні підходи. У німецькомовних країнах більш поширеним є вживання терміну “соціальна педагогіка”, ніж “соціальна робота”. Проте міжнародним стандартам в більшій мірі відповідає вживання словосполучення “соціальна робота”, що пов’язане в свою чергу, з англо-американським терміном “social work”.