Емоції виконують функцію внутрішніх сигналів, внутрішніх у тім змісті, що вони не є психічним відображенням безпосередньо самої предметної дійсності. Особливість емоцій полягає в тому, що вони відбивають відносини між мотивами (потребами) і чи успіхом можливістю успішної реалізації діяльності, що відповідає. При цьому мова йде не про рефлексію цих відносин, а про безпосередньо-почуттєве їхнє відображення, про переживання. Таким чином, вони виникають слідом за актуалізацією мотиву (потреби) і до раціональної оцінки суб'єктом своєї діяльності.
Я не можу зупинятися тут на аналізі різних гіпотез, що так чи інакше виражають факт залежності емоцій від співвідношення між «буттям і повинністю». Замітаю тільки, що факт, що насамперед повинний бути прийнятий в увагу, полягає в тім, що емоції релевантні діяльності, а не реалізуючим її чи діям операціям. Тому-те ті самі процеси, що здійснюють різні діяльності, можуть здобувати різну і навіть протилежне емоційне фарбування. Інакше кажучи, роль позитивного чи негативно «санкціонування» виконується емоціями стосовно ефектів, заданим мотивом. Навіть успішне виконання тієї чи іншої дії зовсім не завжди веде до позитивної емоції, воно може породити і різко негативне переживання, що сигналізує про те, що з боку ведучого для особистості мотиву досягнутий успіх психологічно є поразкою. Це відноситься і до рівня найпростіших пристосувальних реакцій. Акт пчихання сам по собі, тобто виключений з яких би то ні було відносин, викликає, говорять нам, задоволення; однак зовсім інше почуття переживає герой розповіді Чехова, що пчихнув у театрі: це викликає в нього емоцію жаху, і він робить ряд учинків, у результаті яких гине...
Різноманіття і складність емоційних станів є результатом роздвоєння первинної чуттєвості, у якій її пізнавальні й афективні моменти злиті. Це роздвоєння не можна, звичайно, уявляти собі так, що емоційні стани здобувають незалежне від предметного світу існування. Виникаючи в предметних ситуаціях, вони як би «мітять» на своїй мові ці ситуації й окремі об'єкти, що іноді навіть входять у них чи випадково побічно. Досить послатися на звичайне явище приписування емоційного знака самим чи речам окремим людям, на формування так званих «афективних комплексів» і т.п. Мова йде про іншому, а саме про виникаючу диференціації в образі його предметного змісту і його емоційного фарбування і про те, що в умовах складних опосередкувань людської діяльності аффектогенність об'єктів здатна мінятися (непередбачена зустріч з ведмедем звичайно викликає страх, однак при наявності спеціального мотиву, наприклад у ситуації полювання, зустріч з ним може радувати). Головне ж полягає в тому, що емоційні процеси і стани мають у людини свій власний позитивний розвиток. Це приходиться спеціально підкреслювати, тому що класичні концепції людських емоцій як «рудиментів», що йдуть від Дарвіна, розглядають їхню трансформацію в людини як їхню інволюцію, що і породжує помилковий ідеал виховання, що зводиться до вимоги «підкоряти почуття холодному розуму».
Протилежний підхід до проблеми полягає в тому, що емоційні стани мають у людини свою історію, свій розвиток. При цьому відбувається зміна їхніх функцій і їхня диференціація, так що вони утворять істотно різні рівні і класи. Це афекти, що виникають раптово і мимоволі (ми говоримо: мене охопив гнів, але я зрадів); далі, це власне емоції — стану переважно ідеаторні і ситуаційні, з ними зв'язані предметні почуття, тобто стійкі, «кристалізовані», по образному вираженню Стендаля, у предметі емоційні переживання; нарешті, це настрою — дуже важливі по своїй «особистісній» функції суб'єктивні явища. Не вдаючись в аналіз цих різних класів емоційних станів, замітаю тільки, що вони вступають між собою в складні відносини: молодший Ростов перед боєм боїться (і це емоція), що їм опанує страх (афект); мати може не на жарт розсердитися на дитину, що завинила, ні на хвилину не перестаючи його любити (почуття).
Різноманіття емоційних явищ, складність їхніх взаємозв'язків і наслідків досить добре схоплюється суб'єктивно. Однак як тільки психологія залишає площину феноменології, то виявляється, що їй доступне дослідження лише самих грубих станів. Так це є в периферичних теоріях (Джемс прямо говорив, що його теорія не стосується вищих емоцій); так само обстоїть справу й у сучасних психофізіологічних концепціях.
Інший підхід до проблеми емоцій полягає в тому, щоб досліджувати «межмотиваційні» відносини, що, складаючись, характеризують собою будівля особистості, а разом з ним і сферу що відбивають і опосередковують її функціонування емоційних переживань.
Генетически вихідним для людської діяльності є розбіжність мотивів і цілей. Навпроти, їхній збіг є вторинне явище; або результат придбання метою самостійної спонукальної сили, або результат усвідомлення мотивів, що перетворює їх у мотиві-меті. На відміну від цілей, мотиви актуально не зізнаються суб'єктом: коли ми робимо ті чи інші дії, то в цей момент ми звичайно не віддаємо собі звіту в мотивах, що їх спонукують. Правда, нам неважко привести їхнє мотивування, але мотивування зовсім не завжди містить у собі вказівка на їхній дійсний мотив.
Мотиви, однак, не відділені від свідомості. Навіть коли мотиви не зізнаються, тобто коли людина не віддає собі звіту в тім, що спонукує його робити ті чи інші дії, вони все-таки знаходять своє психічне відображення, але в особливій формі — у формі емоційного фарбування дій. Це емоційне фарбування (її інтенсивність, її знак і її якісна характеристика) виконує специфічну функцію, що і вимагає розрізняти поняття емоції і поняття особистісного змісту. Їхня розбіжність не є, однак, споконвічним: очевидно, на більш низьких рівнях предмети потреби саме безпосередньо «мітяться» емоцією. Розбіжність це виникає лише в результаті розвитку, що відбувається в ході, людської діяльності роздвоєння функцій мотивів.
Таке роздвоєння виникає внаслідок того, що діяльність необхідно стає полімотивованої, тобто одночасно відповідає двом чи декільком мотивам. Адже дії людини об'єктивно завжди реалізують деяку сукупність відносин: до предметного світу, до навколишнього людям, до суспільства, до самого себе. Так, трудова діяльність суспільно мотивована, але вона керується також такими мотивами, як, скажемо, матеріальна винагорода. Обоє ці мотиву хоча і співіснують, але лежать як би в різних площинах. В умовах соціалістичних відносин зміст праці породжується для робітника суспільними мотивами; що ж стосується матеріальної винагороди, те цей мотив, звичайно, теж виступає для нього, але лише у функції стимулювання, хоча іон і спонукує, «динамізує» діяльність, але позбавлений головної функції — функції змістоутворення.
Таким чином, одні мотиви, спонукуючи діяльність, разом з тим додають їй особистісний зміст; ми будемо називати їхній змістоутворюючими мотивами. Інші, співіснуючі з ними, виконуючи роль спонукальних факторів (позитивних чи негативних) — часом гостро емоційних, афективних, — позбавлені змістоутворюючі функції; ми будемо умовно називати такі мотиви мотивами-стимулами. Характерна риса: коли важлива по своєму особистісному змісті для людини діяльність зіштовхується в ході свого здійснення з негативною стимуляцією, що викликає навіть сильне емоційне переживання, те особистісний зміст її від цього не міняється; частіше відбувається інше, а саме своєрідна, швидко наростаюча психологічна дискредитація виниклої емоції. це добре відоме явище змушує ще раз задуматися над питанням про відношення емоційного переживання до особистісного змісту.
Розподіл функцій змістоутворення і тільки спонукання між мотивами однієї і тієї ж діяльності дозволяє зрозуміти головні відносини, що характеризують мотиваційну сферу особистості: відносини ієрархії мотивів. Ієрархія ця аж ніяк не будується по шкалі їхньої близькості до вітального (біологічним) потребам, подібно тому, як це уявляє собі, наприклад, Маслоу: в основі ієрархії лежить необхідність підтримувати фізіологічний гомеостазис; вище — мотиви самозбереження; далі — упевненість, престижність; нарешті, на самій вершині ієрархії — мотиви пізнавальні і естетичні. Головна проблема, що тут виникає, полягає не в тім, наскільки правильна дана (чи інша, подібна їй) шкала, а в тім, чи правомірний самий принцип такого шкалування мотивів. Справа в тім, що ні ступінь близькості до біологічних потреб, ні ступінь спонукальності й аффектогенності тих чи інших мотивів ще не визначають ієрархічних відносин між ними. Ці відносини визначаються зв'язками діяльності, що складаються, суб'єкта, їхніми опосередкуваннями і тому є релятивними. Це відноситься і до головного співвідношення — до співвідношення змістоутворюваних мотивів і мотивів-стимулів. У структурі однієї діяльності даний мотив може виконувати функцію змістоутворення, в іншій — функцію додаткової стимуляції. Однак змістоутворюючі мотиви завжди займають більш високе ієрархічне місце, навіть якщо вони не володіють прямої аффектогенністю. Будучи ведучими в житті особистості, для самого суб'єкта вони можуть залишатися «за завісою» — і з боку свідомості, і з боку своєї безпосередній аффективності.
Факт існування актуально неусвідомлюваних мотивів зовсім не виражає собою особливого початку, що таїться в глибинах психіки. Неусвідомлювані мотиви мають ту ж детермінацію, що і всяке психічне відображення: реальне буття, діяльність людини в об'єктивному світі. Неусвідомлюване й усвідомлюване не протистоять один одному; це лише різні форми і рівні психічного відображення, що знаходиться в строгій співвіднесеності з тим місцем, що займає відбиване в структурі діяльності, у русі її системи. Якщо мети і дії, що відповідають їм, необхідно зізнаються, то інакше обстоїть справа з усвідомленням їхнього мотиву — того, заради чого ставляться і досягаються дані цілі. Предметний зміст мотивів завжди, звичайно, так чи інакше сприймається, представляється. У цьому відношенні об'єкт, що спонукує діяти, і об'єкт, що виступає як чи знаряддя перешкоди, так сказати, рівноправні. Інша справа — усвідомлення об'єкта як мотив. Парадокс полягає в тому, що мотиви відкриваються свідомості тільки об'єктивно, шляхом аналізу діяльності, її динаміки. Суб'єктивно ж вони виступають тільки у своєму непрямому вираженні — у формі переживання бажання, бажання, прагнення до мети. Коли переді мною виникає та чи інша мета, то я не тільки усвідомлю її, уявляю собі її об'єктивну обумовленість, засоби її досягнення і більш віддалені результати, до яких вона веде, разом з тим я хочу досягти її (чи, навпаки, вона мене відвертає від себе). Ці безпосередні переживання і виконують роль внутрішніх сигналів, за допомогою яких регулюються процеси, що здійснюються. Суб'єктивно виражається ж у цих внутрішніх сигналах мотив прямо в них не міститься. Це і створює враження, що вони виникають ендогенно і що саме вони є силами, що рухають поводженням.