Що стосується першого підходу, то тут поняття життя по суті ототожнюється з поняттям «живе». У свою чергу категорія «смерть» означає перехід від живого стану до неживого.
Природно-наукове розуміння життя, точніше «живого» як абсолютного способу існування Всесвіту, як життя взагалі, як нам видається, змикається у своїх головних підставах з так званим «біологічним виміром життя”, надаючи проблемі смерті й безсмертя особливу семантику. В якості прикладу може бути наведена ідеяпанспермії - постійно наявних життя й смерті у Всесвіті, які безмежно відтворюються за відповідних умов: народжуються, живуть і вмирають зірки, туманності, планети, комети й інші космічні тіла, і в цьому сенсі не зникає ніхто й ніщо [5].
Але, коли ми міркуємо про життя, смерть і безсмертя, ми міркуємо не стільки про життя й смерть нашого біологічного «Я», не стільки про ототожнення життя і живого, скільки про буття іншого виміру людини. Інакше кажучи, крім розуміння життя як живого, необхідні міркування про життя в його людсько-культурному вимірі, що передбачає, насамперед, таку антропологічну грань як наявність свідомості, самосвідомість, урахування телеономної природи людини – здатності ставити та досягати мети, жити за законами цінності й створювати світоглядні настанови як ціннісно-змістовну реальність. А що це означає в методологічному плані? Не більше того, як твердження, що проблема життя (а не просто живого), смерті та безсмертя, насамперед, головним чином є проблемою антропокультурною та ціннісною. З огляду на це, ми можемо стверджувати, що вирішення питання про розуміння природи життя, смерті як передумови міркування про безсмертя детермінується, насамперед, розумінням того, що є сутністю людини, що виокремлює її з величезного світу Космосу, і що є культура, в ціннісно-змістовому полі якої відбувається інтелектуальне осягнення проблем життя, смерті та безсмертя.
Однак, перш ніж ми звернемося до проблеми нашого розуміння сутності людини й культури, треба розглянути іншу формальну межу безсмертя - смерть як кінець життя, точніше живого. Відомо, що релігія й філософія протягом століть тримали монополію у вирішенні питань щодо смерті аж до середини 19 століття, коли смерть стає об'єктом систематичного дослідження з виникненням цілої галузі природничо-наукового знання – танатології. Проте, що сьогодні відомо науці про смерть? Як це не парадоксально, досить небагато. І головне, мабуть, полягає в тому, що до сьогодні не існує діагностичної процедури, яка могла б точно показати настання смерті і її наукову верифікацію. Підсумок наукового підходу до смерті полягає в тому, що наука сьогодні не стільки відповідає на існуючі запитання, скільки вносить сумніви в розуміння цього феномена [6].
Отже, ми вважаємо, що феномени життя й смерті, витоки яких лежать у глибинах біологічної природи людини, виявляють себе зовсім по різному: по-перше, як психологічні переживання (страх смерті, жага до життя, любов до життя тощо) і, по-друге, як структури інтелектуально-рефлексивного порядку, де вони представлені у вигляді деяких емоційно-когнітивних утворень аксіологічної природи. На підставі яких ідейних конструкцій робиться цей висновок ?
У вітчизняній літературі вже досить повно була обґрунтована ідея про те, що все наявне соціальне життя, людське буття виступає як буття цінностей, а увесь людський світ - це простір існування цінностей [1-4]. І це дійсно так. «Перехід від тваринного стану людини до соціального саме і являв собою той часовий відрізок історії, коли оточуючий людину світ перетворювався із середовища її тваринного буття на світ суб'єктивно й колективно значущих предметів, образів, символів, тобто перетворювався на ціннісний світ» [3, с. 68]. Втрачаючи інстинктивні зв'язки зі світом реальності, а також можливості до адаптації як спонтанне збереження живого, людина створювала штучний світ предметів, об'єктів, символів, які ставали для неї способом збереження й організації своєї життєдіяльності з метою задоволення потреб. Так, імовірно, виникла телеономна діяльність людини, а з виникненням свідомості й самосвідомості, людина перетворювалася на раціональне ціле, більше того, ціннісно-раціональну життєдіяльність (М.Вебер). Одночасно продовжував існувати інший світ, де діяли закони природи. Площина природного й соціального світу (світу цінностей) не завжди збігалися, але ця розбіжність саме й сприяла становленню історії людської культури як світу цінностей.
Передана з покоління в покоління ця культура як єдність матеріальних речей та їхнього ідеального змісту (змісту й значення) являла собою ієрархічну систему символів, що забезпечували регулятивну функцію. Одночасно, історична еволюція роду homo sapiens одні символи закріплювала в пам'яті поколінь, надаючи їм статус абсолютних цінностей людського життя, інші символи йшли в небуття. Перші ставали принципами культури - ціннісними універсаліями, які акумулювали гранично значимий соціальний досвід адаптації й освоєння людиною світу.
Культурологічний й історико-філософський аналіз досліджуваної проблеми продемонстрував, що всередині кожної конкретно-історичної форми буття культури - античної, середньовічної, християнської, язичницької, буддистської, іудейської або навіть зовсім примітивної культура варварів, має місце деяка сукупність символів-цінностей, що скріплюють культуру в єдине ціле. Не ставлячи на меті докладний аналіз змісту цих символів-цінностей, звернемо увагу лише на те, що ця сукупність практично завжди представлена в тому числі феноменами, суттєво вираженими в термінах "життя", "смерть", "безсмертя". Інакше кажучи, ми стверджуємо, що життя, смерть, безсмертя суть феномени ціннісної природи, більше того, - це абсолютні цінності людської культури, її універсалії, поза якими буття самої культури неможливе.
Про скінченність людського буття нагадує не тільки наша генетика, колективна історична пам'ять, але й індивідуальне буття, межі якого чітко окреслені у форматі «життя-смерть», емоційно виражені в відтворенні жаги життя та відчутті страху смерті, що раціонально втілюється у пошуку світоглядних (міфологічних, релігійних, філософських, наукових, художніх) підстав «зняття» протиріччя між життям і смертю, суттєвим еквівалентом якого і є феномен безсмертя. Отже, якщо життя й смерть являють собою граничні універсалії культури, то, імовірно, і безсмертя як продукт вирішення діалектичного протиріччя між усвідомленням людиною скінченності свого існування та постійною жагою життя, є ніщо інше як одна з абсолютних культурних універсалій.
Безсмертя як онтологічний феномен являє собою соціально-культурне інтенціальне утворення аксіологічної природи, ідеальне за формою та буттєво наведене як моральний обов’язок, просторово-часовою характеристикою якого є категорія „вічність”. Отже, в просторово-часових межах скінченого буття, яке кероване, за Кантом, „законами причинності”, цей феномен є невичерпним. Він знаходиться за межами „чуттєвого світу” (світу „фізичного життя” та „фізичної смерті”), або, простіше, світу реального досвіду та наукового знання. Пошук феномену безсмертя є складним процесом усвідомлення світу та себе в цьому світі, таким чином, це є результат певного складного душевно-духовного стану людини, культури в цілому, які визначають змістовне навантаження „вічності”. І це може бути або елементарне чуттєво-емоційне особистісне переживання страху смерті, або складний концептуальний, загальноприйнятий філософський світогляд, що визначає майбутнє в теперішньому стані народу, нації, людства.
Підсумовуючи наші міркування в руслі пошуку оптимальних для «розв'язання проблеми» безсмертя як предмета філософського дослідження методологічних і гносеологічних підстав, слід зазначити, що феномен безсмертя виявляє себе як реальний результат усвідомлення й розуміння людиною своєї природи й сутності, що можливо в межах організації свого буття як соціокультурної реальності. Саме із природи людини, як результату біологічної еволюції, слід виходити при раціональному описі модусів безсмертя й наділення їх відповідним соціокультурним статусом, приписуючи їм можливість бути категорією наукового або ненаукового (будь-якого іншого) знання. Разом з тим, безсмертя як феномен буття, як універсальна, абсолютна цінність культури (а іншої іпостасі безсмертя, можливо, й бути не може), виникає тільки тоді, коли людина по-перше, знаходить здатність до редукції своїх біологічних інстинктів, і, по-друге, до розумового осягнення світу в його цілісності як процесу, що має минуле, сьогодення й майбутнє, і розгортається в координатах простору та часу. Це й дозволяє, імовірно, говорити про буттєвий статус безсмертя.
Розумове схоплювання інтелектом своєї тілесної кінечності породжує такий модус безсмертя як «біологічне увічнення”. Розумне осмислення людиною свого “Я” як унікальної цінності, носія цілей і змістів організації свого індивідуального існування змушує інакше мислити безсмертя. Воно здобуває характеристики тих рівнів розуміння людиною свого “Я”, що визначаються термінами “безсмертна душа”, “безсмертна особистість”, “творче безсмертя” і т.д. Інакше кажучи, як позитивну гносеологічну передумову нашого дослідження, можна констатувати, що безсмертя є світоглядною категорією, що має свій буттєвий статус як у тотальній практиці існування суспільства, так і в життєвому просторі індивіда. Це не категорія науки й природознавства, тому що там, де має місце бути фізіологічне “живе” і фізіологічне “умирання”, про безсмертя говорити некоректно. Адже індивід, що прагне продовжити своє життя як життя біологічне, не прагне до безсмертя, він просто не хоче вмирати, він боїться своєї смерті як біологічного кінця існування, адже за нею постає смерть іншого порядку - душі, духу.