Універсальні зв'язки детермінації проявляються також через взаємодію понять сутність і явище. Категорії сутності і явища відображають різні рівні пізнання об'єктивної реальності - поверхневий і глибинний.
Під сутністю розуміють внутрішню, глибинну, істотню, відносно стійку сторону того чи іншого предмета, явища, процесу. Сутність пізнається на рівні теоретичного мислення.
Явище - категорія, яка відображає зовнішні властивості, як правило більш змінні, рухомі характеристики того чи іншого предмета. В процесі пізнання вони проявляються у формі живого споглядання. Явище і сутність - це поняття, які вказують напрямок, шлях вічного, безкінечного поглиблення людських знань.
В історії пізнання прослідковується також інший категоріальний ряд, який представлений такими поняттями: "одиничне - загальне", "форма - зміст", "частина - ціле".
Під одиничним розуміють ті зв'язки, відношення, властивості, які характерні тільки даному об'єкту і відсутні в інших об'єктів. Загальне відображає об'єктивно існуючі подібні характеристики одиничних предметів, їхню однотипність, належність до єдиної системи зв'язків.
Діалектика одиничного і загального проявляється в їх нерозривному зв'язку. Загальне не існує само по собі, в "чистому" вигляді. Воно нерозривно пов'язане з одиничним, окремим, існує в ' ньому" і через нього. Одиничне ж входить до того чи іншого класу предметів, включає в себе ті чи інші загальні риси. Окремий предмет - не просто "згусток" індивідуального, в ньому завжди є і загальні характеристики.
Категоріями, що відображають структурні зв'язки "дійсності, є поняття частини - цілого". Поступово в історії філософії складалось переконання, що властивості цілого не відповідають сумі властивостей частин, з яких це ціле складається. Ціле і частина відображають відношення між сукупністю предметів або їхніх сторін, елементів і зв'язок, який їх об'єднує і призводить до появи в цій сукупності нових властивостей, які не були притаманні окремим предметам чи сторонам.
Під змістом розуміють єдність всіх взаємодіючих елементів і сторін даної матеріальної системи. Форма - це принцип впорядкованості, спосіб існування того чи іншого змісту. Визначальною стороною змісту є його змінність, тоді як головною тенденцією форми ^ - постійність. .
Форма може прискорювати або уповільнювати розвиток змісту. На початковому етапі розвитку предмета форма в основному відповідає змісту. Зміст змінюється швидше, а форма є більш консервативною. В кінці кінців зміст руйнує форму, але руйнування цієї форми разом з тим означає і зміну змісту. А це означає, що відбувається руйнування даної системи.
Отже, діалектика як система реалізується через принципи, закони і категорії, які знаходяться у взаємозв'язку.
1. Людина як предмет філософського аналізу.
Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість, тобто головним, предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі.
Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.
Кожна філософська концепція додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як "малий світ", мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.
Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійне-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.
Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.
Класична філософська традиція починаючи з кінця XVI і до кінця XIX століття вважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її. всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала - духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класики, Л. Фейєрбах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність - розглядають її не лише як духовну, але й чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкту суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин.
З кінця XIX - початку XX століття в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот - проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Сучасна епоха стала епохою глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С. Кєркегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, З. Фрейд), які домінуючими рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер), яка ставить за мету поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традицію продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибина психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення ("екзистенції") людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, обумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві.
2. Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині.
Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.
Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.
Безперечно, людина як біологічний вид "Хомо сапієнс" належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції - природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.
На відміну від біологізаторських - теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття," принципову нередукованість людини лише до природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального "Я" як духовного стрижня особистості.
Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А-Л. Чижевський, В.І. Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в. сучасній космології і фізиці існує так званий "антропний принцип", згідно з яким в підґрунті нашої Металактики закладені тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, ідо з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота.