Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який є діалектичним - запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип - еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності - соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).
Таким чином, людина виступає в марксистській теорії як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обгрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, "незапрограмованість" раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.
Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге - соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра - індивідуального "Я", духовної незалежності особистості від обумовленості "ззовні" - природними і соціальними чинниками.
Соціальна обумовленість людини - факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина отримує вимір духовності.
Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не дише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.
Духовне в людині не є лише "суспільно-корисними" здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського "Я". Саме як духовна істота-особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.
3. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.
Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити.
Сенс життя є вічною проблемою.
Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. "насолода", "задоволення") позиція, яку можна розуміти як "життя заради життя". Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів - від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.
Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати "життям заради інших людей", коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким "іншим" може виявитися і певна "ідея", чи ідеал., реалізації якого людина може присвятити своє життя.
Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійснитися як Людина, або - мовою релігії - "піднятися до Бога" стати "образом та подобою Божою". Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток Свого "Я" включити весь світ - і природний, і суспільний.
1. Поняття практики. Практика, діяльність і трудова діяльність.
В класичній європейській філософії склалися два основних підходи до осмислення взаємозв'язку людини і світу. Перший підхід - це натуралістичне і споглядальне розуміння людини та її відношення до навкілля. Людина розглядається представниками цього напрямку як частина природи, яка органічно вросла в середовище, що її оточує, в природне буття;
вона є елементом природно-соціального універсума. Вихідним типом взаємодії людини і природи є пасивне сприйняття людиною впливів зовнішнього світу.
Другий підхід розроблявся в основному представниками ідеалістичної течії у філософії (Платон, Гегель, Гуссерль). Вони висунули на передній план активну сторону людського відношення до буття, його творчий аспект. Однак в ідеалізмі активність людини досить часто тлумачиться виключно як духовно-теоретична діяльність, і, окрім того, не як перетворююча, а як створююча світ діяльність.
Новий рівень розуміння взаємодії людини і світу.
Практика - це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взаємодії людини з оточуючим середовищем.
Близьким за змістом до практики є поняття "діяльність" і "праця". Діяльність є поняттям більш широким за обсягом у порівнянні з практикою. Справді, людська діяльність не може бути цілком вираженою через її предметно-речові результати. Діяльність охоплює всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як в практичній, так і теоретичній формі. Залежно від характеру об'єкта, на який спрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності:
діяльність по перетворенню природи;
діяльність по перетворенню" суспільства, що постає у революційно-руйнівній і у конструктивно-організаційній формах;
діяльність по формуванню і перетворенню самої людини;
діяльність по самовдосконаленню;
пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована на об'єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі;
ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надає об'єктивно-суб'єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи;
комунікативна діяльність або спілкування у різноманітних формах.
Діяльність, отже, постає як процес універсального ставлення людини до світу і водночас як становлення цілісності самої людини як суб'єкта історичного розвитку світу.
Поняття "праця" є більш вузьким стосовно практики. Праця є процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній свої цілі і тим самим суб'єктивує (олюднює) світ предметності.
Структура практики. У найзагальнішому плані практична діяльність включає в себе два основні елементи: суб'єктивну діяльність людини і об'єктивні (незалежні від людини) властивості буття. Практика завжди виступає єдністю суб'єктивного і об'єктивного. Діалектика взаємозв'язку цих аспектів виявляється в тому, що в ході практики відбувається опредмечення ідеальних цілей суб'єкта в реальній дійсності, тобто об'єктивність набуває статусу суб'єктивності.
З другого ж боку, в ході діяльності людина освоює нові грані світу, усвідомлює нові його властивості і тим самим її суб'єктивність стає у більшій мірі наповнена об'єктивним змістом.
В залежності від того, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види практики: матеріально-виробничу і соціально-історичну: