Смекни!
smekni.com

Філософський аналіз суспільства (стр. 1 из 3)

План.

І. Вступ.

ІІ. Філософський аналіз суспільства.

2.1. Філософські засади теоретичної моделі суспільства: натуралізм, ідеалізм, матеріалізм.

2.2. Поняття суспільства. Суспільні відносини, їх види і структура. Суспільство як система суспільних відносин.

2.3. Соціальні закони, їх специфіка та роль в суспільному розвитку.

ІІІ. Висновки.


І. Вступ.

Суспільство – одна із основоположних категорій філософії. В широкому розумінні – якісно відмінне від природи надскладне багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас – органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об’єднання діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання тощо, в яких знаходить своє виявлення всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. У вузькому розумінні – діахронічне чи синхронічно фіксований момент такого організму; спільна основа, поле перетину і накладання індивідуальних дій людей; корелят держави (громадське суспільство). Філософія поєднує при вивченні суспільства ці зрізи як одне ціле.

Філософія в розумінні суспільства орієнтується не на суспільство саме по собі, й не на виокремлено індівідноє, а на з’ясування їх єдності, своєрідності всіх наріжних форм, рівнів і аспектів взаємовпливу та взаємоперетворення індивідного й соціального, розв’язання суспільних та особистісних (в їх взаємозалежності) життєво смислових проблем і виявлення таких умов вільної самоідентифікації та самореалізації людини, за яких зберігається і вдосконалюється суспільство, як продукт взаємодії людей, система соціальних зв’язків, що утворює основу і середовище власне людської життєдіяльності. Саме під таким кутом зору філософія розглядає єдність суспільства з природою та його своєрідність щодо неї; особливості суспільства як сукупності індивідів, що об’єднуються для задоволення „соціальних інстинктів” (Аристотель); відмінності „природного стану” співіснування людей та стану громадянського, „суспільного – договірного” (Гоббс, Локк, Мандевіль, Юм, Вебер); індустріального та постіндустріального суспільства (Арон, Ростоу, Белл); суспільство як сукупність цивілізацій (Данилевський, Тойнбі, Шпенглер); співвідношення суспільства взагалі та суспільно – економічних формацій як його якісно визначених історичних ступенів розвитку (Маркс, Марксизм).

ІІ. Філософський аналіз суспільства.

2.1. Філософські засади теоретичної моделі суспільства: натуралізм,

ідеалізм, матеріалізм.

Вже в стародавні часи ми бачимо спроби пізнання суспільного буття, способу існування людини, впливу на неї зовнішніх факторів, її зв’язку з навколишнім світом. Суспільне життя являє собою настільки складне і багатомірне утворення, що дає можливість для паралельного існування великої кількості філософських теорій щодо аналізу суспільства, які претендують на аксіоматичність своїх вихідних положень і на які спираються інші філософські теорії та дослідження.

У Новий час, особливо в XVII – XVIII ст. Значного поширення набула натуралістична концепція суспільного життя.

Натуралізм (від лат. Natura – природа), як філософський принцип, вимовляє пояснювати соціальні явища винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної тощо. Історично такий підхід був відносно прогресивний, бо орієнтував дослідників на виявлення об’єктивних чинників історії, стимулював поширення природничих методів на дослідження суспільства. Але це, однак, не сприяло з’ясуванню специфіки суспільного життя. Так, Ш. Фур'є (1772-1837), французький вчений-філософ, намагався створити „соціальну науку” на ґрунті всесвітнього тяжіння, тобто на основі вчення Ньютона.

Натуралізм вищої форми буття зводив до нижчих, а людину – до рівня тільки природної істоти. Слід зауважити, що такий підхід характерний для всіх форм метафізичного матеріалізму.

Головний недолік його полягає в нехтуванні якісної своєрідності людини, в приниженні людської активності, у запереченні людської свободи. справді, якщо суб’єкт розчиняється в об’єкті (природі), позбавляється своєї якісної визначеності, то це неминуче призводить до жорстокого включення поведінки людини у ланцюг природних відносин і наслідків так, що свобод ній волі не залишається місця, а концепція соціальних подій неминуче набуває фаталістичного забарвлення.

Наприклад, у філософії Т.Гоббса (1588-1679), англійського філософа, свободі належить досить скромне місце. Свобода для нього, як і взагалі для метафізичного матеріалізму, є чимось неістотним, випадковим. У своїй роботі „Про свободу і необхідність” Гоббса так і висловився :”Кожна добровільна дія є вимушеною”, ”всі дії необхідні”.

Гоббс не погоджується з Аристотелем, який вважав, що людина за своєю природою є суспільною (політичною) істотою. На думку Гоббса, людина від природи – егоїст, що прагне лише задовольнити власні потреби, а головним принципом природної людини є прагнення до благ і до власного самозбереження.

Потрібно відмітити ще один важливий недолік натуралістичного підходу до суспільства. Він полягає в уподібнюванні людини соціальному атому, а суспільства – механічному агрегату індивідів – атомів, замкнених лише на власних інтересах. Механізм органічно впливає з натуралізму і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму і егоїзму. Справді, ідея індивіда - атома з його невід’ємними правами спрямовувала соціальну думку на вироблення концепції „громадянського суспільства” і „договірної держави”, але вона ж освячувала авторитетом законів природи культ користі, етику „розумного егоїзму”, а головне – стверджувала теоретичну модель суспільства, в якому постійно точиться боротьба кожного проти всіх. Не стільки добробут, або добування якихось благ стає головною турботою людини, скільки елементарне збереження життя, виживання як таке. На думку Гоббса, „перша засада природного права полягає в тому, аби кожний захищав своє життя і боронив члени свого тіла, наскільки він тільки зможе”.
Проте й захист власного життя за умов „всіх проти всіх” стає вельми проблематичним. Щоб позбутися цього, люди приходять до „громадянського стану”, уклавши „суспільний договір” не задля якихось вищих цілей або ідеалів, а для власної вигоди. Такий суспільний договір означає утворення державної влади.

Таким чином, натуралізм занадто матеріалістично трактує людина, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Внаслідок цього людські зв’язки набувають винятково природного характеру. Суспільство визнається, але в ролі цементуючого начала виступає або користь (просвітителі XVII-XVIII ст.), або статева любов (Л. Фейєрбах). І хоча постійно йдеться про індивіда, справжнього розуміння індивіда і суспільства бракує. Це зрозуміло, тому що суспільство в натуралістичній філософії і соціології лише німа загальність, яка об’єднує безліч індивідів лише природними узами. Якщо з цим згодитися, то кожний індивід, на думку Гоббса, у природному, до соціальному стані має право захищати свої інтереси будь-якими засобами.

На відміну від Гоббса, який вважав, що найбільш підходить „в умовах війни всіх проти всіх”, Дж. Локк (1632-1704) англійський філософ, наполягав на тому, що повна свобода при природному стані обмежується рамками закону природи.

Локк підкреслював, що ”природний стан знає закон природи, яким він керується і який є обов’язковим для кожного, і розум, який є цим законом, вчить всіх людей, які побажають з ним рахуватися, що оскільки всі люди рівні і незалежні, оскільки кожен з них не повинен завдавати збитків життю, здоров’ю і власності іншого”

Справа в тому, що механістична тенденція Нового часу не була пануючою всіх філософів. На погляди Локка справили значний вплив ідеї античного стоїцизму, які вважали, що природний стан діє і в природі, і в суспільстві, і в державі, саме він визнає природне право людей. В стоїцизмі природне право – це підстава для висновку щодо рівності всіх людей – вільний і рабів, чоловіків і жінок тощо.

Усі люди мають рівне право на ініціативу, на вияв творчої енергії, спрямованої для досягнення цих цілей. Саме в такому розумінні Дж. Локк говорить про рівність можливостей і домагань. Проте така рівність не означає зрівнялівки. Люди мають різні таланти, у тих різні здібності, вони не однаково працьовиті, звідси виникає відмінність у власності. Власність Локк розглядає як результат особистої праці людей. Право на власність має взагалі фундаментальне значення для всієї правової системи громадянського суспільства.

Саме власники, на думку Дж. Локка, становлять основу суспільного життя і держави, саме власники більше від інших були зацікавлені у переході до громадянського стану. „Головною метою вступу людей у суспільство, - писав він, - є прагнення мирно і безпечно користуватися своєю власністю, а головним знаряддям і засобом для цього слугують закони.”

Вчення Локка про права особистості вже в ті часи мали велике значення, оскільки потреба суспільних перетворень, прагнення до нового, розумного суспільного ладу набули у нього свого свідомого вираження.

Підручник „Філософія” (за ред. Зайченка Г., Саратовського В., Даниленка В.) дає аналіз натуралістичної та ідеалістичної теоретичної моделі суспільства. Зокрема, автори вважають, що „як натуралізм, який значною мірою розчиняє людину в природі, занадто заземляє її, так і ідеалізм, який відриває людину від природи і перетворює духовне начало в людині на самодостатню сутність, орієнтують на однобічне розуміння суспільства.”