Спрямованість історичного процесу в матеріалістичному розумінні історії визначається Марксом як суперечливий процес розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, які продукують ідеологічну надбудову, що складається з форм суспільної свідомості. Останні представляють собою ідеальне, "духовне" виробництво. Якщо натуральне виробництво збільшує матеріальне багатство суспільства, то духовне (філософія, мораль, мистецтво, наука, релігія) виробляє ідеально-естетичні, ідеально-етичні, наукові, теоретичні та інші виміри суспільного розвитку. Але продукування таких у класовому суспільстві на основі приватної власності на засоби виробництва приводить до того, що ці багатства на стають багатствами людини – вони відчуженні одне від одного.
Спрямованість історії до дійсної історії вимагає також розв’язання суперечності між матеріальним і духовним виробництвом. Слід враховувати, що сучасні реалії наочно демонструють тенденцію, яка яскраво проявилася вже на перших етапах капіталістичного способу виробництва: високий рівень розвитку продуктивних сил супроводжувався деградацією духовного виробництва, збайдужінням до його надбань з боку абсолютної більшості суспільства.
Крім концепцій Гегеля та Маркса, є інші філософські тлумачення історичного процесу. Відомою є інтерпретація спрямованості історії О. Шпенглера. У нього історія людства базується на генезисі культурних циклів. У роботі "Присмерки Європи" німецький філософ доводить, що з вичерпанням культурних змістів становлення історії, вона переходить у стан кризи занепаду. Оскільки європейська культура, на його думку, вичерпала ці всі форми, то й Європа не має майбутнього й переживає "кінець історії". Культурологічна історіософія Шпенглера песимістична, але такий песимізм був пов’язаний з тим, що європейська цивілізація не вирішила ті проблеми, які унаочнила Велика французька революція і які були сформульовані матеріалістичним розумінням історії.
Цікаві спостереження щодо спрямованості історичного процесу представлені в праці К. Ясперса "Сенс та призначення історії". За Ясперсом, сенс історії полягає у її єдності з вимірами людського буття. Він розкривається через ті чи інші історичні ситуації, котрі характеризуються не тільки природними закономірностями, а й смисловими вимірами дійсності. А такі смислові виміри мають свою конкретно-історичну границю, яка відображається у різних рівнях особистісного "Я".
Поряд із багатьма теоретичними проблемами, через які автор криги виводить своє розуміння схематичної структури, границь історії та принципу її загальної єдності, Ясперс виводить сенс історії, форми її поступовості і структуру через так званий "осьовий час". Останній є своєрідним "стрижнем" спрямованості історичного процесу. Вісь світової історії тлумачиться як факт, значущий для всіх. Він пронизує наскрізною лінією всі типи культури. Можна сказати, що осьовий час є своєрідним синтезом матеріальної і духовної культури в їх загальнозначущих сенсах і в цьому розумінні розробка Ясперсом такого принципу залишається актуальною для аналізу фундаментальних змін вже в сучасній історії.
Не менш значущою у розробці проблематики історії є праця англійського теоретика А.-Дж. Тойнбі "Осягнення історії". Аналізуючи історичний процес через становлення світових цивілізацій, Тойнбі окреслює коло проблем і феноменів, які пов’язані з суперечливими співвідношеннями конструктивного і деструктивного у спрямованості історії. Неабиякий інтерес представляють думки Тойнбі з проблеми надлому цивілізацій, впливу його на стан духовної культури суспільства тощо.
Особливе звучання в інформаційну добу отримують технократичні концепції спрямованості історії. Вони базуються на принципі "технократичного детермінізму", тобто, ставлять суспільну свідомість у залежність від прогреса науки та техніки. Серед таких концепцій, найбільш впливовими є теорія "стадій економічного росту" (Уолте Ростоу), "постіндустріального суспільства" (Даніель Белл), "єдиного індустріального суспільства" (Раймон Арон, Жан Фурастьє), "нового індустріального суспільства" (Джон Гелбрейт), "над індустріального суспільства" (Мальвин Тоффлер), "інформатизованого суспільства" (Жан Жак Серван, Шрейбер, Масуда), "технотронної цивілізації" (Збігнев Бжезінський). Багато теоретиків цього напрямку оптимістично дивилися на науковий і технічний прогрес, але у 70-ті-80-ті роки виникла ціла хвиля песимізму, яка була зумовлена поглибленням всебічної – економічної, соціальної, культурної, ідеологічної, екологічної, демографічної – кризи сучасної історії. Внаслідок останньої залишається актуальним страх людей за своє майбутнє, особливо на фоні сучасних техногенних катастроф.
Таким чином, сучасна історія перебуває перед низкою проблем, які характеризують стан її кризи і до розв’язання яких можна підібрати методологічний "ключ" через використання теоретичного надбання багатьох дослідників. Включаючи вищезгаданих.
Отже, у фундаментальному значенні, сенс історії полягає у єдності розвитку продуктивних сил і сутнісних сил людини – її практичних та теоретичних здібностей. І перераховані вище кризові суперечності сучасної історії є наслідком того, що сучасний розвиток продуктивних сил відбувається за рахунок обмеження людських здібностей – отже, матеріальний розвиток історії перебуває
Співвідношення еволюції та революції у розвитку людства.
Розкриваючи друге питання, студенти мають виявити основні механізми розвитку історії, а саме: еволюцію і революцію. Спираючись на матеріалі першого питання, необхідно розібратися з конкретним змістом прогресу (як загального розвитку історії) та регресу (як її деформації або розпаду), а також з їх критеріями. При цьому необхідно зрозуміти, що прогрес і регрес не є двома самостійними явищами історичного процесу, а присутні в ньому як дві протилежності однієї сутності. Основною метою розвитку всіх способів виробництва є, перш за все, розвиток продуктивних сил та підвищення продуктивності праці. Або, в узагальненому вигляді, такою метою є рівень інтенсивності виробництва матеріального багатства. Отже, на перший погляд, країна, яка досягає найвищого рівня цих компонентів є найбільш прогресивною. Справді, виробництво матеріального багатства є суттєвою умовою розвитку суспільних відносин. Так, капіталізм став набагато прогресивнішою суспільно-економічною формацією через те, що промислове виробництво, на якому він базується, дало можливість підвищувати продуктивність праці якісно і кількісно новими темпами.
Разом з тим, якщо розглядати взаємозв’язок прогресу й регресу у їх суперечливості, то прогресивність капіталізму у розвитку продуктивних сил має своєю похідною регресивність в просторі сутнісних сил людини. На аналізі процесу здійснення праці при капіталізмі Маркс показав, що собівартість товарів визначається кількістю необхідного робочого часу, за який виробляється одна одиниця товару. Отже, чим інтенсивніше буде праця, тим дешевше будуть товари. Крім цього, кожен працівник боїться втратити роботу, тому він докладає максимум зусиль для подальшої інтенсифікації виробництва. Що в результаті? Чим більше зростає продуктивність праці, тим більше падає собівартість товарів і, відповідно, збільшується додатковий робочий час і зменшується необхідний робочий час. Але головним товаром тут є той, хто виробляє товари. Отже, чим інтенсивніше він працює, тим меншою стає його собівартість і тим меншу заробітну платню він отримує. Більше того, такий ріст продуктивності праці приводить до зростання безробіття, адже потреба у такій кількості робітників, яка була вчора, зменшується. Тому, прогрес продуктивних сил і продуктивності праці досягається за рахунок регресу у зайнятості населення і виникнення соціальних конфліктів. В тому числі, таке зростання продуктивності праці досягається за рахунок такого її розподілення, коли спеціалізація праці доведена до найпростіших операцій. Тому відчуженість процесу праці визначається тут і тим, що праця не розвиває всебічні здібності людини, а, навпроти, збіднює їх, а сама людина стає додатком до машини (верстата).
Але прогрес і регрес проявляються в кожному способі виробництва – кожен з них проходить через стадії розвитку і занепаду. Внаслідок загострення суспільних суперечностей через невідповідність продуктивних сил та виробничих відносин, суспільно економічні формації досягають рівня, коли виникають умови для соціальної революції. Наприклад, рівень розвитку продуктивних сил рабовласницького способу виробництва на певному етапі розвитку останнього вже не "вміщувався" в систему суспільних відносин, внаслідок чого виникли повстання рабів і необхідність поміняти цю соціально політичну систему. Так само, на певному етапі розвитку продуктивних сил феодального способу виробництва вони (продуктивні сили) стали несумісними з феодальним типом суспільних відносин. Це супроводжувалося не тільки селянськими війнами, але й загостреннями соціальних суперечностей у цілому. Внаслідок цього виникла буржуазна революція і зміна феодального ладу на капіталістичний.
В соціальних революціях сенс історії розкривається не тільки з точки зору економічних і політичних вимог тих чи інших класів. Він розкривається в більш глибокому сенсі, а саме – як необхідності спів падання розвитку історії і розвитку людини. Ось чому революції робляться не тільки в ім’я засобів існування, але й в ім’я людського, культурно наповненого життя. При цьому, необхідно розрізняти революції від реформ. Реформа є способом внесення тих чи інших змін у системі суспільних відносин, які не торкаються зміни самого способу виробництва. Вони здійснюються з метою приглушити напругу соціальних суперечностей (дещо покращити умови праці, збільшити заробітну платню тощо). Але, оскільки реформи не торкаються самого характеру виробництва, який приводить до загострення суспільних суперечностей, вони мають тимчасовий і, часто, відволікаючий суспільство від причини таких суперечностей, ефект. Революція відрізняється від реформи тим, що вона направлена на зміну самого характеру способу виробництва, на зміну основи історичного розвитку у вигляді тієї чи іншої суспільно-економічної формації. Отже, реформа є способом кількісних змін у системі суспільних відносин з метою збереження самої системи таких відносин. Революція є якісною, фундаментальною зміною системи суспільних відносин, яка забезпечує подальший історичний прогрес. Якщо реформа є проявом поступовості у історичному розвитку, то революція є проявом стрибка в цьому розвитку.