Ідеї Липинського, які, на перший погляд, подібні до ідеї громадянського самовизначення, насправді витримані у консервативній традиції. Відома теза Е. Ренана - “нація - це безперервний плебісцит” - грунтується на просвітницькій парадигмі мислення. Для України, наприклад “французьку” модель Ж.-Ж. Руссо, Липинський категорично відкидав і піддав критиці у своїй праці “Релігія і церква в історії України”. Французьке розуміння, оперте “на вільнім самоозначуванню національнім”, на перенесенні нації в сферу “свободи сумління” та робленню з поняття нації “факту ідеологічного”, непридатне для України, “бо воно рівнозначне з возведенням до абсолюту індивідуальних історично-культурних, в тім числі і релігійних прикмет, і в умовах вродженого нам анархістичного індивідуалізму мусить логічно довести до ріжного “самоозначування” різних одиниць і різних груп на Україні і в решті решт, по коротшій або довшій анархії, до перемоги самоозначення візантійсько-православно-всеросійського або римсько-католицько-польського (як звичайно і кінчають у нас цього типу націоналісти)”.
Слід зазначити, що саме Липинський звернув увагу [17] на брак “вольовости” в українській суспільності, критикуючи тенденції до “соціяльного фаталізму”. На його думку, “браком волюнтаризму і поширенням соціяльного фаталізму в політичнім думанні української провідної верстви пояснюється у великій мірі її нездатність до самовиховання, до самодосконалення, до свідомого вибору методів політичної творчости і в результаті її нездатність до проводу і організації своєї нації, а значить і нездатність нації до окремого індивідуального життя… Не тільки сучасна українська інтелігенція, але й інші… верстви українсьбкі хворі на брак волюнтаризму, заражені гангреною - ослаблюючу і так вже слабу від природи українську волю - соціяльного фаталізму” [17]. Відзначимо, що пишучи про “вольовий елемент”, Липинський мав на увазі “свідому вобідну волю, яка рішає про вибір найкращих методів здійснення хотінь чтихійних і про уміння або неуміння цими стихійними хотіннями на підставі даних науки і традиції керувати” [17]. У Донцова ж, воля однозначна з ірраціональною, стихійною силою, “стихійним хотінням” експансії, панування влади, за “перший імпульс до політичної акції, до витворення громадського руху”.
Як зазначає О. Проценко [23], політична філософія Липинського в цілому витримує тест на консервативну ідентичність. У його політичній філософії можемо бачити поділ націоналізму на культурний та політичний. Вячеслав Липинський виступає прихильником політичного націоналізму, який базується на розумінні нації як факту передусім політичного. Культурний націоналізм (“культурно-віросповідний”) є для Липинського революційним рухом за певні культурно-національні ознаки, а отже, постає у тій чи іншій боротьбі з державою, є силою антиорганізаційною, здатною більше роз'єднувати, аніж об'єднувати. Для Липинського він є неприпустимим і він характеризує його не інакше, як шовінізм [18]. Ідея політичного ж націоналізму значною мірою об'єднує ліберальну та консервативну концепції політичної думки, зокрема відмежування від етнічності та національності, наданням переваги аспектам і чинникам політичним. Липинський стверджує, що українська ідентичність може постати лише як факт територіально-політичний. Для нього “україхнським єсть і повинно бути все, що осіло (а не кочує!) на нашій земліі що тим самим стало частиною України”. Отже, Вячеслав Липинський підносить до одного з основних і конструктивних елементів нації територію [17]. Але, за його словами, самої території замало, щоб стати нацією. ЇЇ слід перетворити в “активну порушуючу силу”, що й здійснює націоналізм політичний (“державотворчий”) або патріотизм - “свідомість своєї території і хотіння мати на ній свою окрему владу, свою окрему державу”. Основна формула Липинського: ”Без держав нема і не може бути нації”.
Україна для мислителя - це передовсім хліборобський клас, він єдиний потенційно здатний об’єднати та зорганізувати цілу націю. Це класократія Липинського: “Тільки український хліборобський клас в стані власною силою і власним авторітетом політично зорганізувати і національно об’єднати нашу етнографічну масу, тобто створити Українську Державу і Українську Націю”. У даному випадку варто зробити певні пояснення. Для В. Лининського поділ нації на класи є безперечною цінністю. Кожний клас має виконувати свою функцію, взаємодіючи з іншими класами й тим самим забезпечуючи кращі умови для існування нації загалом. Водночас сильна нація, на його думку, має мати “одну віру”. Саме ця віра є важливим чинником національної консолідації.
Та все ж, тяжіння Липинського до християнської парадигми мислення відзначав ще Д. Чижевський, який характеризував його історіософську позицію як “релігійний волюнтаризм”. І сам Липинський говорив про волюнтаризм, антитетичний пасивноспоглядальному фаталізмові. Суть цієї позиції полягає в тому, що любов до рідного краю, до своєї Землі, без якої немає нації як органічного людського зв’язку, становить живильне джерело для творчої душі аристократії, для творчої волі індивіда як діяча історії. Ця воля не безмежна, межі їй ставить воля Божа, Божий план історичного процесу. Реалізація цього плану є рухом людства до здійснення вищої правди. Зокрема він зазначав: “Влада, держава і нація - все це продукти волі і творчости, а не рослинного, вегетативного життя” [17].
Для Липинського “всі великі європейські нації були обєднані монархіями”. І дійсно, як підтверджують дослідження Б. Шейфера, у Західній Європі нації та національні держави фактично не були створені внаслідок свідомого і добровільного об’єднання громадян у спільноту, значну роль у цьому процесі відігравали феодальні адміністрації та абсолютна монархія. Тому й українська нація на цьому шляху, як вже траплялося в її історії, вважає Липинський, мусить пройти етап персоніфікації в особі володаря: “Тільки Господар української землі, тільки українська монархія, може об’єднати українську націю…”. Звідси випливає, що ще одним чинником національної консолідації є наявність арбітра, “верховного судії”, який би стояв над класами, узгоджував їхні інтереси і мирив їх. На думку В. Липинського, з цією роллю найкраще би справився дідичний, спадковий монарх. Не дивно, що за В. Липинським закріпитвся ярлик монархіста. Тим більше, що він сам себе іменував монархістом.
І все ж не варто перебільшувати монархізм В.Липинського. Власне, це не зовсім той “класичний” монархізм, який існує в нашій державі. Монархія для мислителя не самоціль, а лише один із елементів класократичної держави. До того ж елемент, який може набирати різних форм.
Крім того, Липинський вводить поняття “внутрішньої моралі”: “Ніяка людська громада, здатна до життя і творчости, не може істнувати без власної внутрішньої моралі, без свого власного твердого поняття про добро і зло і без такого ж твердого переконання, що те, що вона хоче робити, єсть добро і те, з чим вона бореться, єсть зло” [17], що дещо заперечує часом стихійний динамізм Дмитра Донцова.
Розуміє Липинський, що і жертви при будівництві держави, нації неминучі. Але, на відміну від радикальних закликів Донцова і особливо Міхновського, у Липинського це внутрішні жертви, “жертви во ім’я своєї моралі”.
Без власної держави, на думку Липинського, Україна на віки буде засуджена на злиденну веґетацію на грані між буттям і небуттям. Саме цю тезу з поміж інших вирізняє Лисяк-Рудницький, поціновуючи спадщину В. Липинського: “При своєму теперішньому стані (маються на увазі 20-і роки) Україна не тільки поневолена, окупована, але й “бездержавна”, себто внутрішньо недозріла до самостійного існування. Української нації в повному значенні цього слова ще немає: є тільки матеріал, що з нього може повстати нація. Тому державницька політична дія мусить бути спрямована передусім на переборювання внутрішніх органічних слабкостей українства. Липинський дотримувався засади, що “Бог сотворив народи здатними до оздоровлення”. Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, “організації” над “орієнтацією”.
Історична місія України, за В. Липинським, полягає в тому, щоб стати синтезатором західних європейських та східних еліністично-візантійських культур. Реалізацією цього надзвичайно складного завдання Українська держава започаткувала б нову історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливіше життя не тільки для себе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею автор “Листів” називав “українським месіянізмом”.
Висновки
Таким чином, теорії української нації, винесені на розсуд громадськості ще у першій половині ХХ ст., зазнали впливу багатьох європейських філософських течій: від ірраціоналізму Шопенгауера, Ніцше, Гартмана та Сореля, вплив яких простежується в роботах Д. Донцова, до солідаристичних концепцій Бугле та Пеша які мали вплив на світогляд М. Сціборського, і навіть концепції італійського фашизму Муссоліні. Крім того, також присутній і слід античної філософії, зокрема теорії держави Платона, окремі елементи якої помітні в класократичній концепції В. Липинського та націократичній концепції М. Сціборського. М. Міхновський намагався підвести свою теорію під західні націоналістичні концепції, але вони мали переважно гуманістичний напрямок, в той час, як культ жертви (крові ворога) в ім’я нації фактично повністю заперечує відношення теорії Міхновського до відповідних західних течій.