Подальше поглиблення концепції про обумовленість полісних законів об’єктивними загальноосвітніми закономірностями можна також знайти у Геракліта (VI–V ст. до н. е.), який розглядав проблеми права, як і всі земні людські справи і відносини у нерозривному зв’язку та єдності з космічними процесами. Знання про справедливість і закон – це частина знань про Космос (як “упорядкований Всесвіт”, “світовий порядок”).
Геракліт був великим діалектиком античного світу, він вчив, що все суще постійно переходить з одного стану в інший: “Все тече, все змінюється; в одну й ту ж річку не можна ввійти двічі; у світі немає нічого нерухомого: холодне теплішає, тепле стає холодним і т. д. Виникнення та зникнення, життя і смерть, буття і небуття пов’язані між собою, переходять один в одного”. Геракліт вважав, що перехід явища з одного стану в інший відбувається внаслідок боротьби протилежностей. Він вчив, що світ – єдиний, він не створений жодним з богів і жодним з людей, а був, є та буде вічно живим вогнем. Цей вогонь закономірно спалахує і закономірно гасне. Діалектика Геракліта враховувала обидві ознаки явища – і його мінливість, і його незмінність у природі. Але вона не була адекватно сприйнята сучасниками. Так, учень Геракліта Кратіл (V ст. до н. е.) закликав ігнорувати момент сталості. Він висунув ідею безперервного потоку в її крайньому вираженні. Кратіл говорив, що в одну й ту ж річку не можна ввійти не тільки двічі, а й один раз. Така думка призводить до релятивізму (від лат. relativus – “відносний”), тобто однобокого підкреслення постійної мінливості дійсності, несприймання відносної сталості речей та явищ. Якщо все тільки потік і немає нічого сталого, то думці немає на чому зупинитися й пізнання неможливе. Але, сам Геракліт розумів, що річка, яка тече “змінюючись, заспокоюється ”.
Геракліт вважав, що весь світ підкоряється космічному Логосу: йому підлегле життя людей, поліса, держави. Згідно з ним має будуватися правосуддя та мораль. Логос – це голос космічної справедливості. Тільки узгоджуючись з ним, людські дії набувають мудрості й правди. Державні закони, всі морально-правові розпорядження мають бути вироблені на основі законів Логосу. Через Логос до людини надходить суть і зміст вимог космічного порядку і космічної гармонії. Від Геракліта беруть початок природно-правові доктрини античності й Нового часу, що вбачають у природному праві деякий розумний початок (норму загального розуму), яка має виявлятися в позитивному законі.
Починаючи з Геракліта у давньогрецькій філософії більш чітко прослідковуються матеріалістичні та ідеалістичні тенденції.
Матеріалістична тенденція була вперше обґрунтована Демокрітом (V ст. до н. е.), який розглядав світ як єдине ціле, що складається з великої кількості атомів. Демокріт перший в історії античної філософії подолав протиставлення матерії та духа, стверджуючи їх єдину універсальну природу. З іменем Демокріта в історії філософії пов’язується зародження матеріалізму як власне філософської доктрини. Атомістична теорія явища природи пояснювала природними причинами і тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед надзвичайним, надприродними силами. Демокріт учив, що світ не створений богами, він існує вічно, в ньому все рухається та перетворюється з одного стану в інший, у результаті з’єднання та роз’єднання атомів, таким чином, у світі немає нічого випадкового. Ця позиція у своєму крайньому вираженні привела до появи такого філософського вчення, як фаталізм.
Атомістичне вчення Демокріта продовжив Епікур (IV–III ст. до н. е.), який вважав, що рух атомів обумовлений їх внутрішньою властивістю – вагою та здатністю атомів самовільно відхилятися під час руху від прямої лінії. Самовідхилення атомів – це той мінімум свободи у природі, без якого неможливе пояснення випадкових явищ, у тому числі без цього неможливе пояснення свободи дій людей. Епікур відстоював принцип задоволення як найвище благо, якого можна досягти у житті.
Значний вплив на розвиток філософсько-правових поглядів мали софісти і Сократ. Софістів справедливо називають представниками грецького Просвітництва: софісти популяризували знання, виступали з критикою традицій, звичаїв, розвивали мистецтво полеміки. В пізнанні софісти орієнтувалися на принцип, сформульований Протагором: “Людина є міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують”. Критерієм оцінки гарного і поганого виступали почуття індивіда. Отже, софісти показували відносність, умовність правових норм, державних законів і моральних оцінок. На їх думку, держава є міра справедливого і несправедливого, справедливість – це природне право, що відрізняється від закону і від офіційно встановлених правил; є написаний закон – умовний, мінливий, тимчасовий, що залежить від волі законодавців, і неписана справедливість.
На відміну від софістів, Сократ (V–IV ст. до н. е.) вбачав своє покликання у зміцненні основ права і моралі. “Пізнай самого себе” – це улюблений вираз Сократа. На думку Сократа, в основі людського буття, соціального порядку лежать вищі божі закони, що мають космічне походження. Закони держави мають відповідати їм. “Що законно, те й справедливо”, – стверджував філософ. Він вважав, що є дві основи моралі та права: 1) суб’єктивна й 2) об’єктивна. Під об’єктивною основою філософ розумів неписані вищі божі закони, а суб’єктивна – це знання, через них лежить шлях до моральної поведін-ки, а через незнання – шлях до пороків і злочинів. Філософія є шляхом до знання, тому розглядалася Сократом як засіб формування доброчесної людини і справедливої держави. Своїм життям Сократ доводив, що лише доброчесна людина може бути щасливою.
Родоначальником філософської системи об’єктивного ідеалізму був Платон (V–IV ст. до н. е.). Згідно з вченням Платона тільки світ ідей є істинне, справжнє буття, а конкретні речі – це щось середнє між буттям і небуттям, вони лише тіні ідей. Платон вважав, що світ є божим царством, в якому до народження людини знаходиться його безсмертна душа, а самі ідеї відірвані від свідомості конкретних людей. Потім душа потрапляє на грішну землю, де тимчасово знаходиться у людському тілі, як в’язень у в’язниці, й “згадує” про світ ідей. Пізнання, згідно з Платоном, є згадування душею свого доземного існування. Платон був прибічником теорії переселення душ і вважав, що відповідно до того, наскільки доброчесне й праведне життя вела людина в земному світі, залежить те, в яке інше тіло вона далі може переселитися. Лише найдосконаліші душі, на його погляд, залишаються в царстві ідей.
Платон є прямим послідовником Сократа у вченні про справедливість. Особливе значення має його робота про справедливу державу (найвідоміша праця “Держава”). Патонівська модель “ідеальної держави” зорієнтована на підпорядкованість інтересів особистості інтересам держави і пропонує структуроване суспільство з визначеними соціальними функціями кожної верстви (філософи-правителі, охоронці, ремісники) й абсолютним правом держави на громадянина. Управління, засноване на інтелекті й знаннях, стає важливою умовою досконалості держави, де панує влада розуму, за якою тягнуться інші, адже правителями становляться ті, хто здатен управляти як в силу природних задатків, так і в результаті відповідної багаторічної підготовки.
Ідею загального блага філософ бачить як вищу ідею, якій має відповідати моральна й політична організація держави, коли остання охороняє та забезпечує гідне життя громадян, управляє їхнім духовним життям і творчістю, виходячи із суперечності між різноманітні- стю потреб громадян і обмеженою здатністю кожної окремої особи їх задовольнити. Таким чином, держава виступає основним засобом і єдиною формою управління суспільством, незважаючи на певну моральну дискримінацію громадян і трактування справедливості з точки зору соціального й політичного аристократизму.
Така модель, за оцінкою К. Поппера, є тоталітарною, бо в ній стабiльнiсть суспiльства забезпечена iєрархiєю класiв, де правителi правлять, робiтники працюють, а раби залишаються рабами. Основними принципами такої держави є збереження єдності правлячого класу (для чого використовуються різні методи – від психологічного впливу до придушення економічних інтересів), формування інтелектуальної діяльності правлячого класу за єдиним зразком з метою уникнення будь-яких нововведень; економічна автаркія; проголошення державного інтересу критерієм моральності та ін. Отже, за гегелівським виразом, у платонівській державі всі сторони, в яких стверджує себе одиничність як така, розчиняються у всезагальному, всі визнаються лише як всезагальні люди.
Водночас неможливо заперечувати, що платонівський критерій розумності й моральності має важливе значення і в наші дні, адже ефективність управлінської діяльності значною мірою визначається тим, наскільки здібним і добре підготовленим є суб’єкт управління, наскільки значною є роль в управлінні суспільством управлінської еліти. Не менш важливими можна вважати платонівські тези щодо досягнення стабільності суспільства через твердо установлений устрій та необхідність виховання громадян, яке перетворює їх на однодумців, що розглядається як умова єдності всіх членів суспільства і критерій його моральності.
Вершиною філософської думки Давньої Греції є праці Арістотеля (384-322 рр. до н. е.). Арістотель намагався узагальнити досягнення античної науки, тому його погляди поєднують матеріалізм й ідеалізм, діалектику і метафізику. Свої філософські погляди Арістотель почав розробляти на противагу ідеалізму Платона. Саме йому приписується вислів: “Платон мені друг, але істина дорожча”. У міркуваннях Арістотеля взаємопов’язані правова й етична проблематика. На вiдмiну вiд Платона, у працях Арістотеля аналiз соцiальних iнститутiв приводить до висновку, відповідно до якого держава, що виконує функцiю управлiння суспiльством, має iснувати на засадах розумної рiвноваги і є полiтичним об’єднанням людей заради спiльного благополуччя. Функцiї управлiння в такiй державi виходять за межi iєрархiчної системи i передбачають участь в управлiннi вiльних громадян. На думку Арістотеля, для побудови ідеальної держави не потрібні революційні потрясіння та руйнація наявного устрою. Створення нової держави знаходиться в межах гнучкої політики справжнього політичного діяча та доброго законодавця: і добрий законодавець, і справжній політичний діяч не мають випускати з уваги не лише абсолютно найкращої форми, але й форми, відносно найкращої за відповідних обставин.