Арістотель, відмінно від Платона, виступає на захист приватної власності, причому його думка відносно того, що приватна власність має поєднуватися з вихованням у людей почуття доброчинності, дос-татньо актуальна і в сучасному управлінні суспільством, як і думка про те, що наявність у державі “середнього елементу”, тобто громадян, які мають середній достаток, дає змогу створити найкращий державний устрій.
Вивчивши різні варiанти устрою грецьких мiст-держав, Арістотель робить висновок про те, що оцінка діяльності уряду залежить від того, чи працює він на благо всього суспільства, чи піклується лише про себе. Шлях до ідеального устрою держави філософ вбачає не у створенні нової системи і зміні реальної людини, а через упровадження такого державного устрою, який був би найбільш гнучким і прийнятним за даних обставин.
Кожна форма держави має своє визначення громадянина й обсяг відповідних громадянських прав. Разом зі змiною останнiх, змiнюється i сама держава. При цьому Арістотель, як і Платон, категорично виступає проти крайньої демократiї, де влада належить демосу, а не законам. Оптимальний варiант суспільного устрою Арістотель вбачав у помiркованiй цензовiй демократiї, що може примирити громадян в умовах конфлiктiв, причинами яких можуть бути порушення рiвноваги у суспiльствi або недотримання полiтичної справедливості. Оскільки перевороти супроводжуються вiдповiдними змiнами державних форм, для збереження стабiльностi Арістотель пропонує комплекс заходiв, що збережуть стiйкiсть даної влади (виховання громадян, справедливість у законах і в управлінні).
Незважаючи на розбіжності, і Платон, і Арістотель вважають, що інтереси окремої особистості (хоча і різною мірою) мають підкорюватися державному інтересу, а влада має знаходитися в руках таких правителів, які є (в ідеальному варіанті) мудрими філософами або гнучкими політиками і законодавцями, здатними піклуватися про благо народу.
Ідею державного управління як своєрідного мистецтва розглядав римський оратор та історик Плутарх, який підкреслював, що управління державою і народом полягає в тому, щоб правителі не вдавалися до крайнощів – бути жорстокими або м’якими, а вибирали “золоту середину” у своїх державних рішеннях, які б задовольняли потреби всього народу, нації, держави. Плутарх зауважував, що люди недовго слухаються тих, хто не може управляти, і покора – це якість, якої треба навчати своїх підданих. Мистецтво володаря полягає в тому, щоб вселити у підданих покору і бажання підкорятися. Він із сарказмом відгукувався про тих правителів, які дбають лише про багатство.
Поступово, на зміну концепцій, що вбачали головним засобом вдосконалення індивіда його входження до суспільного цілого, прийшли теорії про те, що умовою щасливого й доброчесного життя є звільнення від влади зовнішнього світу і передусім – соціально-політичної сфери. Такими були школи стоїків та епікурейців.
Стоїки (Зенон, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій) вважали за необхідне звільнитися від влади зовнішнього світу, досягти внутрішнього спокою, вони визначали свої вчинки розумом, розглядали природу як фатум (“Примирись із фатумом, не чини йому опору”, – такою була заповідь Сенеки).
Відмовою від соціальної активності характеризувалася філософія Епікура та його послідовників. Суспільний союз розглядався ними не як мета, а як засіб для досягнення особистого благополуччя. Епікурейська етика є гедоністичною, тобто заснованою на досягненні задоволення як мети людського життя. Найвище задоволення епікурейці вбачали в досягненні атараксії – душевного спокою та безтурботності за умови, якщо людина може упокорити свої пристрасті й підкорити їх розуму.
У ІІІ ст. до н. е. в давньому Римі сформувалася самостійна наука, в основі якої правові ідеї античності – юриспруденція. Римські юристи розробили як загальну теорію права, так і основи цивільного, державного, адміністративного, кримінального, міжнародного права.
3. Особливості філософсько-правової думки середньовіччя. Філософська думка середньовіччя належить до епохи феодалізму (V–ХV ст.)
Філософія цієї епохи осмислювала світоглядні проблеми в межах релігійного світорозуміння. Однією з найважливіших тем була тема співвідношення Бога й створеного ним світу, зокрема, відносин Бог-людина. Особливостями середньовічної філософії є зв’язок з Біблією як парадигмою знання про Бога, світ, людину та її історію; дуалізмом божественного і людського, сакрального і гріховного; теодицією як боговиправданням та есхатологією як вченням про долю світу і людини.
Протягом декількох століть у середньовічній філософії точилась боротьба реалізму та номіналізму. Під реалізмом розуміли вчення, згідно з яким справжньою реальністю володіють тільки загальні поняття чи універсалії, а не окремі предмети, наявні в емпіричному світі. Наприклад, Ансельм Кентерберійський (1033-1109) розглядав універсалії як думки Бога перед актом творення, оскільки творення не могло відбутися без певного плану та зразка. За допомогою цього людський розум пізнає сутність речей, бо ця сутність і є не що інше як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів пізнання було можливим лише за допомогою розуму, бо тільки розум здатен осягнути загальне, усвідомити його.
Протилежний напрям пов’язаний з підкресленням пріоритету волі над розумом і набув назву “номіналізм”. Він виходить з того, що загальні поняття – продукти людського мислення, тобто лише імена, назви предметів. Номіналісти доводили, що Бог мислить індивідуальними, а не універсальними (загальними) образами. Одиничне віддається Богові, загальне – людині. Таким чином, у співвідношенні загального та окремого акцент був зміщений на користь окремого. Загальне (універсалії) було поставлено в залежність від окремого, визнане вторинним, що походить від окремого.
У середньовічній філософії розрізняють періоди патристики і схоластики.
Найвідоміший християнський мислитель періоду патристики Аврелій Августин (354-430) висловлював думку про першість віри над розумом, дотримувався ідеї нерівності як вічного незмінного принципу громадського життя. Протиставляючи земний град Божому, Аврелій Августин доводить, що люди нездатні встановити правопорядок. Основа правопорядку – це страх божий і Бог, погрожуючи людям покаранням, тим самим допомагає їм утриматися на краю безодні зла, бо людина – це проміжна ланка між твариною та янголом. Звідси постає необхідність пізнання Бога як сенсу людського життя.
Одним з найвидатніших представників схоластики був монах Домініканського ордену Фома Аквінський (1225-1274), який намагався обґрунтувати основні принципи християнства, спираючись на вчення Арістотеля. На думку Фоми, метою теології та філософії є пошук істини. Її можна досягти трьома шляхами: 1) за допомогою розуму, 2) одкровення та 3) інтуїції. В концепції Фоми Аквінського Бог дає людині ясну і доступну істину в одкровенні, але й, використовуючи розум, людина може дійти до істини, це також один зі шляхів пізнання Бога.
У філософії Фоми Аквінського проблеми права і держави вирішуються, безумовно, з точки зору верховенства Бога, який є творцем держави і права, що поділяється на вічне, природне, людське. Відповідно є такі закони: вічні – забезпечують порядок у світі, природні – регламентують природу, людські – встановлюють порядок людського життя, божественні – визначають смисл людського життя, мету його буття. Вчення Фоми Аквінського пізніше трансформувалося в самостійний напрямок релігійної філософії – томізм.
Своєрідне місце у філософії середньовіччя посідає філософія Візантії, що довго зберігала залишки античної спадщини. До освіти і науки візантійці ставилися з великою повагою. Відоме всім прислів’я: “Вчення – світло, а неуцтво – пітьма”, – належить знаменитому візантійському богослову і філософу Іоанну Дамаскіну.
Найвпливовішим вченням у Візантії тривалий час був неоплатонізм, що систематизував вчення Платона про окремо існуючі ідеї пізнання як єдино справжнє буття за допомогою методів арістотелевської логіки. Починаючи з Х–ХІ ст. у візантійській філософії виокремлюються дві тенденції:
1) раціоналістично-догматична
2) містично-етична (ісихазм).
Розвиток теологічного раціоналізму привів до появи теорії подвійної істини, згідно з якою істини розуму і віри не суперечать одна одній, а є двома рівноправними формами осягнення божественної сутності світу. Теорія подвійної істини була обґрунтована в роботі В. Оккама і стала основою для розриву філософії й теології, що означало завершення середньовічної філософії.
Становлення філософсько-правової думки – це складний процес, в якому відбилися суспільні зміни, ступінь раціонального осягнення буття, пошуки місця людини у світі. Антична філософія містила прототипи всіх видів світогляду, що розроблялися в наступних століттях, і визначила подальший розвиток європейської цивілізації та культури.
Середньовічна філософія, не дивлячись на її релігійний характер, стала фундаментом для формування основ природно-наукового та філософського знання. В ній були розроблені й уточнені поняття релігійних, правових і моральних норм.
Філософія середньовіччя мала істотний вплив на подальший розвиток гносеології, визначила особливу цінність навчання і виховання з погляду просування людини до власного порятунку, перетворила людину на духовну істоту, здатну контролювати свою тілесну природу й дотримуватись етичних правил і заповідей, даних у Нагірній проповіді Богом.
ЛІТЕРАТУРА
1.Винниченко В. Відродження нації. У 3 т. – К.: Основи, 2008.
2.Гегель Г. Энциклопедия философских наук // Сочинения. Т. 3. – М.: Мысль, 2007. – 427 с.
3.Гельвеций. Сочинения. В 2 т. – М.: Мысль, 2008
4.Дильтей В. Сущность философии. – М.: Интрада, 2008. – 160 с.
5. Кьеркегор С. Страх и трепет. – М.: Мысль, 2007. – 218 с.