Смекни!
smekni.com

Відношення українців до географічного середовища в міфах стародавніх слов’ян (стр. 4 из 5)

Рослини служили людині ще в далекі часи, віддалені від нас на кілька тисячоліть. Лікувальні властивості квітів, трав, плодів знали скіфські лікарі. Квіти використовували не тільки з практичною метою, але й задля краси, до якої здавна були небайдужими в Україні. Квітник був і залишився неодмінною частиною садиби українця. Де можна побачити мальву усіх відтінків, пахучі яскраві чорнобривці, жовтогарячі нагідки, червону руту, барвінок й любисток, м`яту і матіолу. Квіти відомі здавна вважаються священими. Так вважається, що червона рута, барвінок і любисток садять дівчата, щоб бути завжди коханими і бажаними, а молодиці - щоб була міцною родина. Мак - є оберегом. Його насінням, освяченим на свято Маковея, обсипають садибу, людей і хуту. Мак вплітають у віночки дівчата, вишивають на сорочках та рушниках". [3] Наськільки зруйнована геосоціокультура українського соціуму, що рослини - обереги потрапляють у заборонені наркотичні засоби, які несуть горе і біль втрат.

Те, що квіти зображалися на предметах повсякденного вжитку, може бути переконливим доказом того, що красиві рослини вирощували на своїх садибах ще наші давні предки.

"Втім і сьогодні в деяких острівцях архаїчного народного побуту зберігаються різноманітні табу, тобто заборони на зрубування певного виду кущів та дерев, повір`я та притчі, які ми часто називаємо "забобонами". І справді, упродовж останніх десятиліть ми були вільні від "забобонів": вказували річкам, куди їм текти, затоплювали рукотворними морями святині нашої козацької історії і взагалі "перетворювали" природу, брали від неї все, залишаючи натомість пересохлі джерела так нафтохімічний перегар. Чи не тому ми по-варварському збиткувалися з природи, що забули заповіти, оті самі "забобони" предків? Можливо, "забували" їх тому, що то був голос народної совісті, який не ув`язувався з широкомасштабними програмами хімізації, меліорації та іншої руйнації? Йдеться не про технічний прогрес, який сам по собі здатний нести людям добро, благо, а про те, що під виглядом технічного прогресу у страхітливих масштабах здійснювалися заходи, які призвели суспільство, націю до екологічної катастрофи.

У наших долях переплелися прадавня духовна культура і проблеми сьогодення. Бо висохли і зміліли не тільки земні ріки, а й джерела духовності, і ніяка заміна їх масовою, а то й псевдокультурою не компенсує цієї величезної втрати. Тільки повернення до першовитоків народного життя, виховання прийдешніх поколінь у річищі шаноби до природи, яке прокладали наші далекі предки, здатне відновити рівновагу людини та довкілля. Ось чому актуальною проблемою стає відображення вже на новому грунті давнього світосприймання, яке не дозволяло вже тоді перетворювати оази культури на пустелі.

Міфологічні витоки культури не втратили своєї актуальності донині, адже з виникненням нових культурних архетипів старі не зникають безслідно, а співіснують уже в іншій іпостасі". [8]

Необхідність відродження геосоціокультури у сучасних українців.

Ставлення до рослинного і тваринного світу, до води і землі було мірилом людської порядності, високої культури і моралі. В ті часи природні багатства рівно оберігалися і примножалися. Зараз частіше можно спостерігати прагнення людини поліпшити природу навколо себе, але відсутність геокультури приводе к негативним наслідкам. Засадження паркових ландшафтів міст, селищ рослинами не притаманними для лісостеповій або степовій зонам України. Наприклад: використання приватними підпріємцями в ландшафтному оформленні своїх фірм такої рослини, як Айлант Найвищий " (Ailanthusaltissimo) родина його Китай, висотою до 30 м з широкою верхівкою, квіти зеленовато-жовті з неприємним запахом. Дерево стійке до посухи, невимогливе до грунту, швидко росте, але поширюється насінням і кореневими пагонами" [10], тобто знищує другі породи рослин навколо себе. Таким чином господар для швидкої прикраси садиби фірми використовує рослину, яка в майбутньому змінить знов ландшафт зелених насаджень степів. Як у 30-ті роки посадкі робінії лжеакації замінили дуби, клени, в`язи, ясені. Зрозуміло, що вирощування дубів, кленів, в’язів, ясенів потребують більше часу і головне любові. Наші українські поселення завжди відокремлювались гарними садибами з вишень, абрикосів, яблунь, груш і т. і. Або калини, бузка, шипшини.

Великий простір степів спонукав людину у відокремлені свого дому деревами і вирощуванні їх як своїх помічників від спеки, від вітру і голоду. Українці з давніх давен займалися садівництвом (чоловіки), городництвом (жінки), вирощуванням хліба і скотарством. Це стверджують археологічні знахідки.

Сучасна молодь знаходиться дуже в важкому фізичному та духовному стані і батьки в розпачі, бо не бачать виходу з цього становища. Але вихід дуже простий і можливий у виконанні - звернути увагу на знання більш не східних культур Японії або Китая, а своїх українських коренів. Так на багато зрозумілий й доступний до нашого розуміння зоряний праукраїнський календар - "Коло Свароже", який реконструювали наші вчені. Наприклад варіант Г. Лозко: "Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній з чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення). Якщо рік уявляти у вигляді кола, то вгорі його буде Різдвяний цикл (Коляда); провівши від нього вертикаль, ми позначимо літній Купальський цикл; по горизонталі - весняний Великодній цикл і осіннє велике Свято Врожаю,. На цей графічний хрест накладемо ще один косий хрест, щоб утворилась восьмипроменева зірка: так ми позначимо інші симетричні свята. Це весняно - зимовий Колодій (Масляна) і літньо-осінні Боги-Спаси, весняно-літній Зільник (Трійця) і осінньо-зимова (Каліта). Графічним символом українського календаря може бути восьмипроменевий хрест, або зірка, зображення якого є на кожній апсиді Софійського собору в Києві". [3]

"Спостереження народу за явищами природи, порами року, рослинним і тваринним світом тощо відображають глибину народного мислення, проникнення у сутність речей, подій, прогнозування на майбутнє" - так висловлюються П.Р. Ігнатенко і Ю.Д. Руденко в своєї книзі "Народознавство у школі". В якої вони доказують необхідність поєднання наукової і народної педагогіки у вихованні майбутніх українців. "Завдяки пізнанню міфологічних творів про водяних, лісових, лугових і степових русалок (мавок), різноманітних вірувань народу учні проймаються любов”ю рідної землі, природи, бабусь і дідусів - творців історії свого народу". [11] Таким чином започатковується відродження географічної культури українського етносу.

"Смисл національно - культурного відродження полягає швидше в збудженні творчого потенціалу нації, її соціально-культурної активності, консолідації, у відтворенні її національного духу. Проте якщо нація розділена на "захід" і "схід", на "південь" і "північ", на "російськомовне" та "україномовне" населення, як це історично склалося в Україні, то вимагати негайного відродження українського національного духу означає реально поглиблювати розкол. Для консолідації нації, відтворення її національного духу потрібні осмислення і переживання історичного шляху народу, причому не окремих його відтинків, нерідко гіперболізованих під впливом тієї чи тієї кон`юнктури, а всього історичного шляху.

Отже, минуле не можна розглядати як позитивну чи негативну альтернативу нинішньому дню, його слід сприймати таким, яким воно було насправді, долаючи той глибокий провінціалізм, що вкорінився у сучасній національній свідомості.

Дехто вважає, що досить нам відродити колядки, веснянки, давні ритуали й обряди, як одразу автоматично відродиться український національний дух. Але це марні сподівання. У такий спосіб, особливо якщо це здійснюватиметься під адміністративним тиском, ми тільки закріпимо свій провінціалізм, породжений комплексом неповноцінності і меншовартості,що й викликає в декого "коротке замикання" на своїй національній приналежності.

Найефективнішими для зближення та органічного злиття мови національної культури і мов народу є неадміністративні методи. Якщо ми справді хочемо, щоб культура відіграла роль духовного каталізатора національного відродження нашої держави, то передусім мусимо терпляче й тактовно ставитися до усталених регіональних традицій, не навішуючи образливих ярликів та звинувачень на адресу населення цілих регіонів, в середовищі якого саме поняття української культури часто ототожнюється не з її мовою, не з духовною історією народу, а з найбільш кричущими і, на жаль, не кращими зразками національно-культурних стереотипів. Звідси й прояви взаємної агресивності на побутовому рівні, що за негнучкої національно-культурної політики можуть призвести до конфронтації.

Складною й суперечливою є мовна ситуація в галузі освіти. З одного боку, є чимало директив щодо "негайного" і "суцільного" переходу на викладання державною мовою, а з іншого - бракує сучасних підручників та навчально-методичної літератури, а спроба їх створення нерідко наштовхується на нестримане бажання одразу надати їм повноти, вичерпності й відповідної методологічної бази. Проте тільки у про цесі творчих пошуків, у практиці навчально-виховного процесу можна коригувати і методологічну недосконалість, і фактичні неточності навчально-методичної літератури нової генерації. Спроби ж замінити таку літературу творами, значно віддаленими від нас у часі, можуть дати тільки тимчасовий, скороминущий результат.