²Транцендування є перехід до транссуб¢єктивного, а не до об’єктивного. Цей шлях полягає у глибині існування, на цьому шляху відбуваються екзистенційні зустрічі з Богом, з іншою людиною, з внутрішнім існуванням в світі…², – вважає мислитель. Отже, трансцендування описується М. Бердяєвим як рух в глибину суб’єкта, що є творчістю і свободою. Трансцендування ²всередину² або в глибину – це спосіб, що уможливлює відкривання смислів, духовного ²буття², вкорінення у абсолютному, спогляданні ²трансцендентного Я² як єдності іманентного й трансцендентного (у індуїзмі це звучить як тотожність Атмана і Брахмана, а у християнстві – як ²символ образу і подоби Божої², ²царства Божого²). Сьоголосся цієї ідеї відчувається і в думці російського філософа С.Л. Франка про те, що ²Я² дійсно є ²внутрішня інстанція нашого життя, – пояснює він, – але лише тому воно є особистість, оскільки воно трансцендуючи внутрішньо, є у відношенні до духу і причетне духу…² Він переконаний, що ²Буття – у – самого – себе² утворює єство істинної свободи і лише там уперше здійснюється у повній значимості, де ²самість² покидає саму себе і укорінюється у чомусь іншому, вищому².
²Питання про роль творчості у духовному житті, – як пише Бердяєв, – є основне питання, від нього залежить майбутнє духовності у світі і можливість нової духовності². Людина за своєю природою призначена до творчості, творчість є її моральний ²обов¢язок², призначення людини. Людина була створена для того, щоб стати в свою чергу творцем, вона продовжує творення світу [46, 510].
Людина, за М.О. Бердяєвим, є центр буття, точка перехрещення світів, посередник між Богом і світом. На ній лежить велика відповідальність, так як від її діяльності залежить стан Всесвіту. Зміщення центру людського буття з пограничного положення, яке вона займає по відношенню до вічності і часовості, в стороні часовості привело до порушення загальної рівноваги в світі. Нижчі сфери отримали владу. Але падіння людини не стало їх перемогою. Нижчі шари природи програли разом з людиною.
²Людина живе, одухотворює природу своєю творчою свободою і мертвить, сковує її своїм рабством і падінням в матеріальну необхідність. Падіння вищого ієрархічного центру природи (людини) тягне за собою падіння усієї природи, всіх нижчих її ступенів. Все більш відповідальна людина і все менш відповідальні каміння. Цар відповідальніший, ніж останній з його підданих² [25, 306].
²Ангели – це ієрархічне оточення Божественного організму і охоронці людини як медіума Божественної енергії. Ангел не є вища ієрархічна ступінь космосу – такою вищою ступінню є тільки людина – Творець, подібна Творцю – Богу². Коли ж людина возвеличила ангела (папу, єпископа, священика) і поставила його замість себе, тоді статика перемогла динаміку, і людство легко впало в звірство. ²Бо звір подібний ангелу, людина ж подібна Богу. І світ тваринний повинен стати оправою слави людини, як світ ангельський – оправа Божої слави²[25, 308].
Кінцевий відрив людини від земного, природного також не припустимий і згубний, як і повне її заглиблення в земні сфери. Адже у цьому випадку ²ієрархічний центр природи², який займає людина, зміщується в сторону вічності, і рівновага знову порушується. Людина розчиняється у вічності, перестає бути людиною, а, отже, перестає виконувати велику місію, покладену на неї Богом, – встановлення контакту між світами. Істинне положення людини у Всесвіті – завжди на межі світів: вищого і нижчого, матеріального і духовного, природного і Божественного. Вона – медіум, посередник між світами, і в цьому її велике призначення. Як тільки людина зійде з цієї позиції, зсунеться в одному з напрямів, надавши перевагу одному з них, як одразу Всесвіт буде вкинутий в хаос.
Людині – Творцеві притаманна динаміка. Вона не мислима поза рухом, вищим проявом якого є творчість. Займаючи осьове місце у терезах вічності і часовості, вона змушена утримувати в балансі те та інше, і тільки так вона зможе існувати як Людина. Якщо ж вона сходить з цієї центральної позиції, то статика перемагає динаміку, і в людині помирає Творець.
Говорячи про природу творчості, то Бердяєв виводить його появу ²із ніщо²: ² Ничто стало тем – то небытие стало бытием². Творчість із „ніщо” є творчість із свободи, як Бог створив світ з нічого, тобто свобідно, із свободи. Взагалі, М. Бердяєв пропонує три елементи творчості, пояснюючи її природу:
– елемент свободи, завдяки якому тільки і можлива творчість ²нового і небувавшого²;
– елемент дару (про який говорить Євангеліє, ап. Павло) і пов’язаного з ним призначення;
– елемент створеного вже світу, в якому і здійснюється творчий акт і в якому він бере собі матеріал.
В творчості є дві сторони: зовнішня і внутрішня. Є першопочатковий творчий акт, в якому людина ніби стоїть перед лицем Божим. Є вторинний, в якому вона стоїть перед обличчям людей і світу. Тобто, на відмінну від Бога, людина потребує матеріал, щоб творити. Творчість в своєму витоці, як відповідь на поклик Бога, є взлітання, політ над світом, сходження. Але в результаті в продуктах творчості знаходиться тяга до низу. Зовнішня сфера творчості – інтуїція художника, творчий замисел ще не виражений, коли я стою лицем до лиця перед таємницею буття. Але людину постійно тягне вниз, – вважає філософ, – так як вона є істота соціальна, її потрібна реалізація продуктів творчості, але тоді творчий вогонь охолоджується. В цьому протиріччі бачиться трагедія творчості, яка полягає у невідповідності творчого замислу і його здійснення. Але йому бачиться в кожній людині геніальність. Вона відноситься до внутрішнього стану людини. ²Це цілісна якість людської особистості, а не спеціальний дар, і вона свідчить про те, що людина проривається до першоджерела, що творчий процес в ній першопочатковий, а не визначається спеціальними нашаруваннями² [46 ,510].
Саме ідея творчості уможливлюється завдяки тому, що є ²Творець і що було здійснено ним оригінальний творчий акт, у якому стало суще небувалим, що не випливає ані із чого попереднього, не віднімає і не зменшує абсолютної могутності Творця². Разом з тим, позитивне джерело творчості, що укорінене в божественній природі Творця не відповідає головній основі творчості людини – її свободі, оскільки вона отримує у М. Бердяєва негативне значення. Ця негативність знайшла відображення у тлумаченні філософом Ніщо як єдиного джерела свободи людини, свободи її творчості. Саме Ніщо нічим не детермінована свобода і вносить новизну у творчість [46, 501].
Мислитель вважає, що саме творчість ²виправдовує людину, вона є антроподіцеєю². ²Божественный Сын – Человек рождается на небе и на земле, в вечности и во времени, вверху и внизу. И потому совершающееся на земле совершается на небе. Драма земного человечества и есть драма небесного человечества²[25, 313]. Ці слова російського філософа одночасно заключають в собі і велику похвалу, і великий докір людині. М.О.Бердяєв, таким чином , був одним з перших філософів сучасності, який спробував виправдати людину у її власних очах і оголосити їй про її велику місію. Він дав людині визначення ²божественної іскри² і ²істоти царської². Антроподіцея, на його думку,
єдиний шлях до теодицеї. Головна помилка людини полягає в тому, що протягом усієї своєї історії вона усвідомлювала себе не як істота цілісна і єдина, а вважала себе або частиною Бога (таке усвідомлення існувало впритул до настання кризи натуралістичного антропоцентризму в період Середньовіччя) і в цьому випадку розчинялася в ньому, гублячи свою значущість і цінність, або вважала себе безкінечно малою частиною великого природного світу, готова повністю загубитися в ньому. Бердяєв ж говорить про те, що людина не може бути зведена тільки до своєї зовнішньої фізичної оболонки. Людина – це перш за все дух і самоусвідомлення. Фізичне тіло людини підкоряється закону природної необхідності, але його духовний двійник – поза будь-яких обмежень. ²Безкінечний дух людини претендує на абсолютний, зверхприродній антропоцентризм, він усвідомлює себе абсолютним центром не даної замкнутої планетарної системи, а всього буття, всіх планів буття, всіх світів² [25, 310].
Антроподіцея, відповідно до Бердяєва, це ²третє антропологічне одкровення², що провіщає настання ²творчої релігійної епохи². Воно скасовує одкровення Старого і Нового заповітів: ²Християнство так само мертвіє і зневолюється перед творчою релігійною епохою, змертвів і зневолився Старий заповіт перед явленням Христа². Але третього одкровення не можна очікувати, його повинна зробити сама людина; це буде справою її свободи і творчості. Творчість не виправдовується і не допускається релігією, а сама є релігією.
Її метою є шукання змісту, що завжди перебуває за межами світової дійсності; творчість означає ²можливість прориву до змісту через безглуздя². Зміст є цінністю, і тому ціннісно забарвлене усіляке творче прагнення. Творчість створює особливий світ, ²вона продовжує справу творіння² , уподібнює людину до Бога – Творця. Бердяєв вважає, що ²уся гідність творіння, уся досконалість його за ідеєю Творця –у властивій йому свободі. Свобода є основною внутрішньою ознакою кожної істоти, створеної за способом і подобою Божою; у цій ознаці укладена абсолютна досконалість плану творіння²[25, 321].
Властива людині спроможність до творчості божественна, і в цьому перебуває її богоподібність. З боку Бога вища природа людини вказується Ісусом Христом, Богом, що прийняв людську подобу; із боку людини –її творчістю, створенням ²нового, що його ще не бувало².
Для автора ²творчість людини не є вимогою людини і її правом, а є вимогою Бога до людини, обов’язком людини². ²Бог чекає від людини творчого акту як відповіді людини на творчий акт Бога. Стосовно творчості людини вірне те ж саме, що й стосовно свободи людини. Свобода людини є вимога Бога до людини, обов’язком людини стосовно Бога [18, 213] . М. Бердяєв підкреслює, що творчість невідривна від свободи. Лише вільний творить. З необхідності народжується лише еволюція; творчість народжується зі свободи. Таємниця творчості така ж бездонна і нез’ясована, як і таємниця свободи.