2) Бог – вогонь (термін логос) є першопочатком світу, і все на світі створено з вогню (у Сенеки вогонь неоднорідний: на небі він найтонший, на землі – «скам’янілий», а людська душа є еманація вищого вогню, і в мудреця рух до нього має бути неодмінно усвідомленим[21]). Отже, Бог наповнює й рухає світ. Звідси випливає три важливих постулати: по-перше, існування світу має сенс, мету, має бути впорядкованим і гармонійним (ця гармонія, зокрема душевна, становить для стоїків велику етичну цінність: «А отже, сміливо можеш говорити, що вище благо є душевна згода, бо чесноти мають бути там, де лад і єдність, а де розлад – там вади»(Бл. ж. VIII, 5); по-друге, Всесвіт – «об’єкт абсолютної влади закону»[22] (звідки стоїчний фаталізм: «Ми народжені під царською владою: підкорятися богу – наша свобода» (Бл. ж. XV,7); по-третє, всі речі на світі і всі люди мають однакове походження, і ціннісної різниці, крім тієї, мудрі вони чи ні, між ними немає.
3) Світ у своєму розвитку рухається по колу, немає нічого нового. Цю тезу цікаво розвинув Марк Аврелій, наголосивши на цінності теперішнього, актуального моменту: «Все одвіку одноманітне і обертається по колу, і байдуже, спостерігати те саме сто, двісті років чи нескінченно довго… найдовголітніший і той, хто скоро помре, втрачають рівно стільки ж. Бо теперішнє – єдине, що вони можуть втратити, бо тільки це й мають, а чого не маєш, не можна втратити» (кн.. ІІ, 14). Тут можна добачити певну полеміку з Сенекою, який, виправдовуючи свою невідповідність власному вченню, каже, що тільки рухається до мудрості. Натомість Марк Аврелій стверджує, що вдосконалюватися потрібно щомиті: «Все, до чого мрієш прийти з часом, може бути просто зараз твоїм, якщо до себе ж не будеш скупим, тобто якщо полишиш усе минуле, майбутнє доручиш провіденції і тільки з теперішнім намагатимешся впоратися праведно і справедливо» (кн.. ХІІ, 1).
В плані логіки предметом роздумів для стоїків став критерій істинності. З їх точки зору, наші думки, в тому числі логічні висновки, не можуть бути істинними; отже, довіритись потрібно чуттям. Це цілком узгоджується з концепцією «Живи природно»[23]. Разом з тим, специфічна природа людини полягає в її розумі, тобто здатності до свідомого вибору й мислення поняттями (каталепсис): «Тоді що може сприяти нам? Одне і єдине – філософія. Вона в тому, щоб берегти від глуму і страждань поселеного всередині генія» (кн.. ІІ, 17).
Логічно, що вади стоїки бачили як антитезу чеснотам; оскільки «сукупна чеснота» - розвинутий логос, то «сутність вади полягає в незнанні чи недостачі або недосконалості мистецтва»[29] (логосу). Порушення міри втілювалося в понятті афекту- неправильної думки, неодмінно пов’язаної з сильним емоційним потягом. Називали 4 основних афекти – 2 в теперішньому (печаль і задоволення) і 2 в майбутньому (страх і сильна хіть)[30]. Стоїки мали досить тонке розуміння афектів: для них злочинним був не тільки гнів, але й, скажімо, надмірне співчуття; були зроблені спроби створити ієрархію вад – Марк Аврелій так прокоментував Теофраста: «правильно й гідно філософії він стверджував, що гріхи, вчинені в насолоді, заслуговують на більший осуд, ніж коли з печаллю» (кн..2,11). Афекти як одиничні стани можуть розвинутися в постійні – душевні хвороби («безсилля душі»[31], які стоїки, продовжуючи традицію Арістотеля, відрізняють від вродженої схильності (hexis) до певних емоцій (pathos)[32].
Ми з’ясували, що щастя людини, відповідно до вчення стоїцизму, - у свідомому виборі відповідності власній природі. Але ж природа дана нам від народження. Отож, свобода стоїків – не свобода в сучасному розумінні: вона обмежена фатумом як першопричиною всіх речей. Фатум постає як наслідок необхідності: «Добровільно віддай себе ткалі Клото й доручай їй впрясти тебе в будь-яку пряжу» (кн.IV, 34); але, крім вчення про нього, стоїки обґрунтували ще й Провіденцію – поняття, що більше апелює до сутності кожної окремої людини: кожна окрема істота вже мислилась у світовому цілому як поняття (т.зв. «сім’яний логос»), і, оскільки весь світ прямує до розкриття своєї природи, то й ця частина його за підтримки першопричини долучається до основної мети: «Що від богів, повне промислу; що від випадку – теж не проти природи або сплетено з тим, чим керує промисл. Все тече – звідти; і тут же невідворотність і користь того світового цілого, якого ти частина» (кн.ІІ,3). Оскільки «пневма» в різних областях діє різними способами, між фатумом і провіденцією стоїки помістили природу. В цій концепції виражається теодицея – виправдання Бога за зло у світі: те, що здається нам злим, може бути зумовленим природними потребами.[33]
Космополітизм стоїків безпосередньо випливає з четвертої чесноти – справедливості. Справжній мудрець, наслідуючи принцип самозбереження, вище блага одного (себе) ставить благо багатьох. «Розширюючи цю точку зору за межі рідного полісу, стоїки приходили до космополітизму… Цей космополітизм був баченням, характерним для громадян епохи утворення світової імперії, що поглинула Грецію з малими полісами»[34]. Отже, з одного боку, такий підхід був вигідний Римській імперії. Але в той же час він сформував принципово нову етичну доктрину: відтепер людину справедливо оцінювати – і то не завжди – тільки за етичним критерієм, який не враховує її бідності чи багатства, національності, статі: «Азія, Європа – закапелки світу. Ціле море – для світу краплина. Афон – грудочка в ньому. Кожне теперішнє в часі – крапка для вічності. Мале все, непостійне, зникоме…» (кн.. 6, 36); «Я називаю черню й тих, що носять лахміття, й вінценосців; я не дивлюсь на колір одягу, що вкриває тіла, і не вірю очам своїм, коли мова йде про людину… тільки дух може відкрити, що доброго є в іншому дусі» (Бл.ж.ІІ,2)