Розроблені в дослідженні положення мають важливе значення у розв’язанні питань, які стосуються відродження духовності в сучасному суспільстві, а також у подоланні кризи культури і моральному вдосконаленні особистості.
Отримані результати дисертаційного дослідження можуть стати філософсько-методологічною базою для розробки лекційних курсів з історії філософії, соціальної філософії, соціології, філософської антропології, етики, філософії культури та політології, а також для підготовки окремого спецкурсу.
Слід також наголосити на потребі розгляду проблеми комунікації в контексті сучасних соціокультурних реалій, позначених дедалі більшим впливом фактору міжкультурного діалогу, що ведеться у плюралістичних суспільствах. Крім того, актуалізація помітна і через спроби подолати відчуженість у контексті проблеми тероризму.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорені на засіданні кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка. Вони викладені у п’яти одноосібних публікаціях (усі у фахових виданнях), доповідях на наукових конференціях: “Російський срібний вік: проблема особистості”. (Дрогобич, травень 2005 р.); Звітна наукова конференція Львівського національного університету імені Івана Франка за 2005 рік (Львів, лютий 2006 р.); Міжнародна науково-практична конференція: “Зміст громадянської освіти і виховання: історія, реалії, перспективи” (Херсон, вересень 2006 р.); ХVIII міжнародні людинознавчі філософські читання: “Гуманізм. Людина. Суспільство” (Дрогобич, жовтень 2006 р.); Наукова міжуніверситетська конференція “Круглий стіл, присвячений 185-річчю з дня народження Ф.М. Достоєвського” (Львів, листопад 2006 р.); Звітна наукова конференція Львівського національного університету імені Івана Франка за 2006 рік (Львів, лютий 2006 р.); X Всеукраїнська науково-практична конференція для студентів та молодих науковців “Діалог людей і культур як шлях нового гуманізму” (Львів, березень 2007 р.), Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Сучасний філософсько-гуманітарний дискурс: напрями та перспективи” (Черкаси, жовтень 2007 р.).
Апробація результатів роботи відбувалася на засіданнях кафедри історії філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, у процесі проведення практичних, семінарських занять на згаданому факультеті.
Структура дисертації. Обрана тема, поставлена мета та завдання роботи зумовлюють структуру дисертації, котра складається зі вступу, трьох розділів (які мають 9 підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 203 сторінки (із них 185 сторінок основного тексту). Список використаних джерел становить 18 сторінок і містить 221 позицію.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі окреслюється предметне поле, яке передбачає вивчення питань комунікативного виміру людського буття у німецькій філософії ХХ століття, обґрунтовано актуальність теми дослідження, констатовано зв'язок проблеми з науково-дослідницькими планами та програмами кафедри, на базі якої виконувалася робота, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету, завдання та позиції наукової новизни, обґрунтовано практичне й теоретичне значення роботи, констатовано її структуру.
У першому розділі“Історико-філософський аналіз концепцій комунікації у західній філософській думці” основна увага зосереджена на з’ясуванні стану опрацювання проблеми.
У підрозділі 1.1. “Теоретико-методологічна та джерельна база дослідження” розглянуто ґенезу висунутої проблеми в сучасному українському та зарубіжному науковому просторі, обґрунтовано методологічну стратегію дослідження.
Великого значення у дослідженні проблеми комунікації набуває аналіз робіт, присвячений стану філософії ХХ століття, комунікативному буттю людини, а також осмисленню світової філософської думки з питань комунікації. У зв’язку з цим дуже актуальними є підходи, запропоновані в дослідженнях А.В. Ахутіна, Є.К. Бистрицького, А.С. Богомолова, І.В. Бойченка, В. Брюнінга, М. Бура, Б.Л. Губмана, Ю.Н. Давидова, Т.М. Дрізе, А.Ф. Зотова, М.С. Кагана, В. Малахова, М.К. Мамардашвілі, Ю. К. Мельвіля, І.С. Нарського, А.М. Лоя, Дж. Д. Пітерса, Дж. Реале, Д. Антісері, Е.Ю. Соловйова, В. Табачковського, Л.І. Мазур, О.С. Пономарьова та С.А. Шпатенка.
Від початків становлення філософської думки і аж до сьогодні ми простежуємо звернення до проблем комунікації, діалогу, спілкування. Цю проблематику виділяли у своїх працях Арістотель, І. Кант, В. фон Гумбольдт, Ф. Шляйєрмахер, С. К’єркеґор, М. де Унамуно, С.Л. Франк, М. Бубер, Ґ. Марсель, М. Гайдеґґер, М.М. Бахтін, О.-Ф. Больнов, Е. Левінас, М. Мерло-Понті, митр. Антоній Сурожський, С.С. Аверинцев та інші. Теоретичному осмисленню проблеми комунікації у працях названих мислителів присвячені роботи Г. Арсентьєвої, Л.М. Баткіна, А.С. Богомолова, Є.В. Борисова, С. Воробйової, Б.Л. Губмана, А. Клепікова, Т.П. Ліфінцевої, А.Ф. Лосєва, В. Малахова, Л.В. Озадовської, Дж.Д. Пітерса, Н.Ф. Рахманкулової, І.С. Нарського, І.С. Вдовіної, Л.А. Дьоміної, Л.А. Ситниченко, Д.А. Сілічева, В. Табачковського, Е.Ю. Соловйова.
Особливу увагу в дисертаційному дослідженні приділено працям відомого німецького філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса. Тому значне місце в опрацюванні літератури займає дослідження саме його праць, які стосуються проблеми комунікації. Концепцію комунікації К. Ясперса розглядають у своїх роботах такі дослідники, як А.С. Богомолов, Р.М. Габітова, Б. Т. Григор’ян, Б.Л. Губман, К. М. Долгов, М.К. Мамардашвілі, А. Г. Мисливченко, І.С. Нарський, Т.А. Орлова, А.Н. Тіпсіна, М.Л. Чалін (в радянський період); та сучасні українські й російські дослідники Є.І. Андрос, П.П. Гайденко, О.Б. Горгота, В. Малахов, Я.Ф. Малкова, В.М. Мєшков, Л.А. Ситниченко.
Як автономна філософська проблема тема комунікації постала лише у 80–90-х роках ХХ століття у німецькій комунікативній філософії. Наше дослідження у цьому питанні спирається на методологічні розробки таких філософів, як Юрґен Габермас та Карл-Отто Апель. Вивченню їхніх також праць присвячена чимала частина нашого дослідження. Дослідження комунікації в межах цієї традиції у вітчизняній історико-філософській науці найповнішою мірою здійснено в працях А. М. Єрмоленка (в контексті етичної проблематики) та Л.А. Ситниченко (в контексті загального аналізу феномену комунікації).
Аналіз комунікативної концепції Ю. Габермаса проведено у дослідженнях таких вітчизняних авторів, як А.Й. Дахній, Р. Зимовець, В.А. Малахов, Л.В. Озадовська, Ю.В. Романенко, А. Фінько; таких російських авторів, як Б.В. Марков, Д.Ю. Меркулова, А. Морозов, І.П. Фарман, В. Фурс, С.Г. Чукін, нарешті в роботах польської дослідниці Й. Ґорницької-Каліновської. Розгляд проблеми комунікації К.-О. Апелем висвітлено у роботах М. Рубене, М.Е. Соболєвої, В. Гьосле.
Під час аналізу джерел для точнішої передачі змістового значення терміну “комунікація” автор звертається до його етимології, висвітленої у працях Т. Булавіної, Т.М. Дрізе, Дж. Куррана, А.М. Портнова, Б. Потятиника, Б.А. Родіонова, Е. Сепіра, Д.Б. Зільбермана, С.Д. Абрамович та М.Ю. Чікарькової.
У підрозділі 1.2.“Генеза та еволюція філософських ідей щодо феномену комунікації (від античності до кінця ХІХ століття)” шляхом критичного аналізу та порівняння відображена сутність історико-філософських досліджень стосовно проблеми людської комунікації, враховуючи хронологічні та логічні закономірності змін теоретичних позицій і напрямків, методології та методики досліджень. Методом порівняльного аналізу досліджені основні етапи розвитку філософської думки щодо проблеми людського спілкування.
На противагу положенню, що комунікація стала предметом філософського осмислення досить пізно (у ХІХ–ХХ століттях), з’ясовується, що становлення комунікативної проблематики відбулося ще у філософії Стародавньої Греції. Наступним кроком у дослідженні даної проблематики був розгляд цієї теми у філософії Середньовіччя. Зокрема, в цю епоху комунікація розглядається як проблема спілкування, діалогічних стосунків людини з Богом.
В епоху Відродження починає вивчатися спілкування людини з людиною. У Новий час відбувається становлення світоглядних засад та умов комунікації. У ХІХ ст. розпочинається вивчення людської комунікації як зв’язку “Я–Ти”, утверджується думка, що самореалізація людського “Я” неможлива без “Я” іншої людини.
У підрозділі 1.3. “Дослідження проблеми комунікації у філософії першої половини ХХ століття” досліджено концепції, в яких розгляд буття людини у світі мав вихідною точкою аналіз відносин “Я” і “Іншого”. Осмислення людських відносин складалося в суспільстві ХХ століття в умовах розвитку індивідуалізму, який породжував небувале в історії культури явище – некомунікабельність як крайню форму взаємного відчуження індивідів, розпаду всіх соціальних зв’язків.
У XX столітті ми спостерігаємо спробу проникнення у саму сутність комунікації. Тобто у ХХ столітті саме комунікативний аспект людського буття став головною темою теоретизування. Для комунікативних теорій першої половини ХХ століття характерним є зосередження на проблемі взаємовідносин “Я” та “Іншого”, досягненні взаєморозуміння між ними, ставленні одне до одного як екзистенції до іншої екзистенції. Саме у філософії цього періоду мислителі намагалися дати визначення сутності феномену комунікації.
Прослідковано різноманітність філософських підходів до проблеми людської комунікації у першій половині ХХ століття: соціологічний підхід (Дж. Мід, А. Шюц, Т. Парсонс), розгляд комунікації в контексті інтерсуб’єктивності (Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер), аналіз комунікації екзистенційними філософами (М. де Унамуно, М. Мерло-Понті, Ґ. Марсель) та діалогічний підхід (М. Бубер, М.М. Бахтін, С.Л. Франк).
Підрозділ 1.4. “Трактування феномену комунікації у другій половині ХХ століття”. У філософії другої половини ХХ століття ми спостерігаємо більшу різноманітність і різноплановість у тлумаченні проблеми комунікації. Це, зокрема: відгомін екзистенційної традиції (Е. Левінас, О.-Ф. Больнов, М. Дюфренн), розгляд комунікації крізь призму соціальності (Р. Рорті, К. Леві-Строс) та аналіз проблеми комунікації у сучасній філософській думці (Б. Вальденфельс, Й. Зізіулас, С.C. Аверинцев, А. Сурожський).