Якщо уряд має справу з галопуючою інфляцією, а тим більше з гіперінфляцією, заходи антиінфляційної політики повинні бути більш радикальними. Як вдалий приклад здійснення таких радикальних заходів, коли була різко скорочена грошова маса в обігу, можна привести Польщу на початку 1990-х рр., коли завдяки жорсткій політиці уряду вдалося подолати інфляцію, що досягала, за різними оцінками, рівня 500— 550% в рік.
В Росії спроби швидко скоротити грошову масу в обігу привели до зростання неплатежів, падінню платоспроможного попиту, спаду у виробничій сфері. В 1998 р. уряд розробив нову стабілізаційну програму, направлену як на обмеження інфляційних тенденцій, так і на активізацію інвестиційного процесу у вітчизняній економіці.
При виборі антиінфляційної політики важливо брати до уваги конкретні економіко-політичні умови, особливості і традиції даної країни, пануючі психологічні установки, ступінь реалізованих соціальних перетворень.
У будь-якому випадку, яка б антиінфляційна політика не здійснювалася, необхідно пам'ятати, що боротьба з інфляцією вимагає пожертвувати регулюванням безробіття і в короткостроковому плані викликає спад у виробництві.
Якщо розглянуті процеси придбають затяжний характер, крім економічних проблем, виникає ще і небезпека соціальної напруженості. Щоб переламати інфляційні очікування, потрібне достатньо сильне підвищення безробіття, що може викликати активний протест населення.
Уряду кожної країни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиінфляційну політику. Засоби боротьби з інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.
Частіше всього проявляється наступна закономірність - чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.
Непрямі засоби включають:
1. Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.
2. Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.
3.Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.
4.Операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.
5.Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.
Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці на повну потужність по причині її недостатньої "ринковості". Повноцінний ринок цінних паперів, в тому числі ринок державних зобов'язань у нас відсутній, а відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу крізь куплю-продаж цінних паперів.
Прямі засоби:
Прямі засоби регулювання покупної спроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, включають в собі:
1.Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим - грошової маси.
2.Державне регулювання цін.
3Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.
4.Державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.
3.2 Методи антиiнфляцiйного оподаткування
Свiтовий досвiд виробив двiголовнiконцепцiї антиiнфляцiйних заходiв, що спираються на кредитно-грошову iфiскальну полiтику. Це-заходи або безкомпромiсної боротьби з iнфляцiєю, або адаптацiї, пристосування до життя в умовах iнфляцiйної нестабiльностi. Перший метод реалiзується шляхом змiн у системiоподаткування (як правило пiдвищення податкiв) та введенням жорсткого державного контролю цiн та зарплати. Другий метод – це iндексацiя доходiв, застосування механiзму корегування процентних ставок вiдповiдно до темпiв iнфляцiїта iн. До того ж необхiдною є повна адаптацiя усiх економiчних iнституцiй до функцiонування в умовах iнфляцiї. Адаптацiйна полiтика має своiнедолiки: кошти на компенсацiйнiнадбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врештi-решт через податки, або робити грошову емiсiю, що знову призведе до зростання iнфляцiї.
Як правило, в умовах боротьби з iнфляцiєю цiметоди використовуються комплексно, що дає бiльш виражений ефект, iдозволяє пом’якшити труднощi, припадаючiна долю економiки краiни.
Методи антиiнфляцiйного оподаткування.
В процесiстримуванняiнфляцiїподатки вiдiграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв, високiподатки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на товари.
Розглянемо тiспотворення в оподаткуваннi, якiвикличе неочiкувана iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчної системи країни до дiй в умовах iнфляцiї не пристосований.
У разi, якщо податкова система країни має труднощiз адаптацiєю до iнфляцiйних процесiв, виникають такiскладнiпроблеми:
По-перше, iз зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у загальному обсязiреальних доходiв збiльшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки знаходилися у постiйнiй пропорцiiдо номiнальних доходiв незалежно вiд розмiру останнiх, у цьому не було б нiякої проблеми, оскiльки в такому разiлюди сплачували б однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток своїх доходiв у виглядiподаткiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при використаннiйого прогресивної форми має тенденцiю зростати разом з рiвнем номiнальних доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення номiнальних доходiв, тим самим збiльшує й частку податкiв у складiреальних доходiв.
Друга проблема пов’язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема дуже складна, оскiльки зростання капiталу, пов’язане з приростом ринковоївартостiактивiв, реагує на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж реальнiприбутки на цей капiтал. Жоднiй країнiне вдалося досягти суттєвого успiху у нейтралiзацiї наслiдкiв впливу iнфляцiї на оподаткування капiталу. Деякiфахiвцiу сферiподаткiв навiть вважають, що найбiльша шкода вiд iнфляцiї полягає саме у тому, що вона збiльшує фактичне оподаткування капiталу.
Слiд вiдмiтити, що теоретично можливим є бiльш швидке зростання вiдсоткової ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцiї, що зберiгає реальну вiдсоткову ставку постiйною.
Як бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликає втрати в економiцi, якщо iнститути влади адаптованiдо неї не повнiстю. Подiбнiвтрати стають особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського проценту, неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання податкових ставок, що збiльшують податковiплатежi. Пiд адекватним оподаткуванням в умовах iнфляцiї мається на увазiтакий метод зтягування податкiв, за якого не оподатковується iнфляцiйний компонент приросту активiв. Розглянутий вище негативний вплив iнфляцiї на податкову систему, змусив багато країн “iндексувати” податковiзакони, щоб запобiгти збiльшенню податкiв, яке спричиняється iнфляцiєю. Так було проiндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США.
Використання “стримуючої” податково-бюджетної полiтики є одним iз шляхiв усунення загрози iнфляцiї.
Полiтика податкового регулювання доходiв (TIP)орiєнтована на використання податкiв iстворення у фiрм та робiтникiв стимулiв не пiднiмати цiни й зарплату.
TIP– це система, при якiй за допомогою податкової системи фiрми й зайнятiна них робiтники заохочуються або наказуються в залежностiвiд зростання рiвня цiн й зарплати.
Розглянемо цiновий рiзновид TIP. Так, фiрмам повiдомлясться, що рiвень сплачуваних ними податкiв залежить вiд зростання цiн на їх продукцiю. Наприклад, пiдвищення цiн до 5% не викликає нiяких штрафних санкцiй, за кожний наступний вiдсотковий пункт уряд збiльшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збiльшуватись, скажiмо на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний вiдсоток приросту цiн на продукцiю фiрми.
За умов реалiзацiїтакоїполiтики пiдвищення цiн коштуватиме фiрмам надто дорого. Отже, в них з’являється стимул не допускати значного збiльшення цiн. Зростання цiн по всiх фiрмах, таким чином, буде меншим, й темпи iнфляцiїскоротяться. Подiбний механiзм може бути реалiзований й у вiдношеннiзарплати.
Згiдно з вищесказаним, фахiвцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиiнфляцiйний коефiцiєнт. Його призначення – забезпечити зацiкавленiсть товаровиробника у вiдповiдностiтемпiв зростання товарної iгрошової мас, зниженнiіснуючих темпiв iнфляцiї на внутрiшньому ринку.
Отже, можна зробити висновок, що на практицiiснує дуже тiсний взаємозв’язок мiж оподаткуванням та контролем цiн iцим користуються уряди, коли ставлять собiза мету поставити у невигiдне становище тих господарюючих суб’єктiв, якiнадто iнтенсивно пiднiмають цiни на товари та послуги. Такекорегування цiн державою за допомогою податковоїсистеми вiдноситься до непрямих методiв контролю за цiнами.
Інфляція є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно використовувати широкий арсенал знарядь, який умовно можно поділити на дві групи. Перша група охоплює методи, застосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швидко, упродовж короткого відтинку часу. Друга група заходів, які називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.
Якщо інфляція уже розвинулась, то для ії подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, тобто політику дезінфляції. Вона ґрунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді. Державні мужі, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням безробіття. Згідно з кривою Філіпа для короткострокового періоду, зростання рівня безробіття знижує рівень інфляції.
У зв’язку з цим постає питання : яким обсягом річного реального ВВП має пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень інфляції? Економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних утрат, який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1%. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річного ВВП.