Потенційними державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади, уряд Автономної Республіки Крим, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, тобто всі суб'єкти управління, які відповідають за виконання державних і міждержавних цільових програм.
Державні замовники в межах затверджених обсягів державних замовлень (і відповідних коштів) самостійно розміщують замовлення на поставку продукції для державних потреб. При цьому виконавців обов'язково добирають на конкурсних засадах.
Постановою Кабінету Міністрів України в разі потреби передбачається можливість делегування державними замовниками частини своїх функцій щодо розміщення державних замовлень і укладення державних контрактів іншим підприємствам, установам та організаціям.
Контроль за виконанням державних замовлень здійснюють державні замовники та Міністерство економіки України. Основним документом, що визначає права та обов'язки сторін щодо виконання державного замовлення, є державний договір - контракт.
Економічна роль держави у процесі формування, доведення та контролю за виконанням державного замовлення в різних галузях і сферах господарського комплексу України має певну специфіку. Насамперед це державні замовлення на продукцію харчової промисловості, запровадження найважливіших розробок і створення новітніх технологій та продукції відповідно до пріоритетів розвитку науки і техніки. [3; 101-102]
Міністерство оборони будь якої країни закуповує значну частку потрібних товарів у приватних контракторів. Більшість цих закупок не проводяться на умовному конкурентному ринку, на якому існує багато продавців і багато покупців. Є лише один великий покупець - уряд тієї чи іншої країни. Існує кілька (і часто лише кілька) потенційних продавців: наприклад, за ринок військової авіації в США конкурують «Lockheed», «Boeing» та «McDonnell-Douglas».
Щоб переконатися у тому; що уряд одержує оптимальну ціну, він звичайно організовує конкурсні торги; різні контрактори повідомляють уряду ціну, за якої вони згідні постачати, скажімо, 1 тис. танків певної специфікації, а уряд закуповує танки у того продавця, ціна якого найнижча. Разом з тим, часто трапляються перевитрати, тобто затрати перевищують початкову оцінку їх виробником. Іноді за умовами контракту такі затрати можуть розподілятися між державою та приватним контрактором; такі контракти називаються контрактами з розподілом затрат. Навіть якщо у контракті не сказано прямо про розподіл суми перевитрат, держава може взяти на себе всю суму або більшу частину суми додаткових затрат. Контрактор може заявити, що перевитрати виникли внаслідок змін у специфікації проекту; такі зміни майже завжди супроводжують розробку нового виду озброєнь, особливо якщо ця розробка розтягується на кілька років, і часто буває важко визначити ту межу, до якої перевитрати є фактично результатом змін у проекті. В інших випадках приватний контрактор просто каже, що він не у змозі виконати контракт без подальшого фінансування; тоді перед урядом постає вибір: або втратити всі кошти, які вже були потрачені, або знову сідати за стіл переговорів із контрактором. І, навіть якщо держава почне у судовому порядку переслідувати контрактора за порушення умов контракту, затримки у процесі розробки та розміщення нового виду озброєнь можуть завдати вагомих втрат.
Військові часто піддаються критиці за своє невміння вести ділові справи. Переважання витратної частини над доходами означає те, що суспільство або його представники, наприклад, у Конгресі США рідко мають точне уявлення про справжню вартість корабля, оборонної системи, танка тощо у момент прийняття ними рішень про закупівлю цих видів озброєнь. Це свідчить також про те, що уряд рідко визначає точно продавця, виробничі затрати якого будуть найнижчими; все, що знають урядовці, - це те, що вони уклали контракт із фірмою, яка запропонувала найнижчу ціну. [4; 381-384]
У випадку з новими видами озброєнь помилки в оцінці вартості трапляються досить часто. Причина частково полягає у суті процесу конкурсних торгів; потенційні контрактори знають, що їм потрібно запропонувати лише найнижчу ціну. Система розподілу затрат означає, що покарання за призначення надто низької ціни відносно легке. Разом з тим, існує загроза серйозного покарання за призначення надто високої ціни, у той час, як ціна інших фірм залишається низькою (останні виходять при цьому, скажімо, з найоптимістичніших оцінок своїх затрат): фірми, що просять високу ціну, просто не одержать ніяких замовлень. Більше того, велика частка технічного досвіду, спроможність судити про обґрунтованість оцінок - все це є у тих осіб, які безпосередньо зацікавлені у результаті, - тих контракторів, які конкурують за одержання замовлень, та тих військовослужбовців, які прагнуть мати як найкращу оборонну систему для своїх частин.
Система розподілу затрат, крім неможливості накласти суворе покарання за заниження ціни, має ще один недолік: переможець торгів, що одержує замовлення, має незначний стимул працювати ефективно.
Дійсно, деякі контракти мають форму «затрати плюс прибуток»; тобто, держава сплачує всю суму затрат на виробництво зброї плюс, скажімо, 10%. Такі контракти просто стимулюють неефективність; що більше витратить фірма, то більше вона одержить від уряду.
Чому ж уряд підписує такі контракти з розподілом затрат, знаючи про їх очевидні недоліки? Чому, навіть якщо немає і натяку на можливий розподіл затрат, держава погоджується сплатити принаймні частину суми перевитрат?
Частково це пояснюється тим, що у процесі розробки нового виду озброєнь завжди існує непевність. Найкраще, що може зробити фірма - це надати калькуляцію таких затрат. За умови існування контракту з фіксованою оплатою (коли контрактор одержує фіксовану суму винагороди, незважаючи на остаточні затрати) контрактору довелося б мати справу із значним ризиком; навіть якби він діяв досить ефективно, завжди існувала б небезпека перевищення його затрат понад суму тієї фіксованої винагороди, яку б він отримав, а у цьому випадку він зазнав би значних збитків. Якщо фірми (чи їх менеджери) несхильні до ризику і наполягають на компенсації за ризик, вони всі проситимуть високу ціну, що відображала б їхні оцінки; фактичних затрат та суму винагороди за ризик. Державі простіше ризикувати. Даючи згоду на контракт з розподілом затрат, уряд бере на себе значну частину ризику, проте одночасно з цим уряд знижує стимули до ефективної праці.
Прихильники існуючої системи хоча й припускають, що вона далека від досконалості, наголошують на тому, що між контракторами існує здорова конкуренція і що ця конкуренція, принаймні якоюсь мірою обмежує їх неефективність. Контрактор, який виконує свої обов’язки значно гірше своїх конкурентів, наступного разу не зможе отримати замовлення. [4, 383-384]
Значний пакет державних замовлень і контрактів отримують ракетно-космічна і оборонна галузі України, які мають значний економічний та науково-технічний потенціал.
На початок 1992 р. в Україні налічувалося близько 600 спеціалізованих підприємств, які брали участь у створенні ракетно-космічної техніки і на яких працювало понад 250 тис. кваліфікованих спеціалістів.
Основною продукцією по контрактах держзамовлень ракетно-космічного комплексу України за часів СРСР були бойові ракетні комплекси стратегічного призначення всіх класів (шахтного, залізничного, морського базування), на які було зорієнтовано 90% виробничих потужностей. Лише близько 5% потужностей використовувалося для створення космічних засобів наукового і господарського призначення. В Україні створено чотири покоління бойових ракет стратегічного призначення, в тому числі найдосконаліші в світі СС-18 та СС-24, а також високоефективні космічні ракетні комплекси «Циклон» і «Зеніт».
Після розпаду Радянського Союзу підприємства ракетно-космічного і оборонного сектора, як і більшість українських промислових підприємств, опинились у скрутному становищі: було втрачено необмежене фінансування, стабільні державні замовлення на продукцію, централізовані постачання та управління. Крім цього, гостро відчувалася нестача знань і досвіду роботи в нових умовах ринкових відносин.
За відсутністю держзамовлень відбулося значне скорочення обсягів виробництва як продукції космічного призначення, так і продукції оборонної промисловості. Найбільш потужне підприємство галузі «Південмаш», що виробляло за рік близько ста ракет різного призначення, втратило значну кількість контрактів і нині випускає близько десяти. Зросла заборгованість підприємств, у тому числі по заробітній платі. Майже у 5 разів скоротилася кількість працівників.
Завдяки зусиллям Національного космічного агентства України (НКАУ) спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, створеного для забезпечення реалізації державної політики у галузі космічної діяльності, кризу вдалось призупинити. Багато підприємств отримали державні замовлення, що в свою чергу дало змогу створити нові робочи місця.
Відповідно до поширеної світової практики, НКАУ підготовлено і затверджено Законом України Загальнодержавну (Національну) космічну програму. Вона визначає пріоритетні роботи, що плануються для виконання в космічній сфері протягом найближчих п'яти років, шляхом укладання контрактів з підприємствами галузі на проведення НДДКР, розробку і впровадження нових зразків техніки. Цим законом також передбачено фінансування Космічної програми в розмірі 0,2% ВВП. Проте через скрутне становище в країні з наповненням бюджету реальне фінансування Програми становить лише близько 20% від запланованого.
Водночас, підприємства космічної галузі мають конкурентоспроможні сучасні космічні технології. Прикладом цього є успішні підготовка і реалізація міжнародного комерційного проекту «Морський старт». У проекті використано новітні технології, розроблені всесвітньо відомими компаніями "Боїнг" (США), РКК "Енергія" (Росія), "Кварнер" (Норвегія), ВО "Південний машинобудівний завод" і ДКБ "Південне" імені М.К. Янгеля (Україна), зразком для яких стала українська ракета-носій "Зеніт". Виконання проекту зумовило міжнародне визнання досягнень України у сфері сучасних ракетних технологій, можливість виходу українських підприємств на міжнародний ринок космічних послуг, створило умови для забезпечення виробництва і десятків тисяч робочих місць на підприємствах космічної галузі. [5; 22-24]