Смекни!
smekni.com

Економічна діагностика діяльності Дослідно-експериментального заводу УкрНДІВЕ (стр. 2 из 15)

Інша форма прояву ризику формування депозитної бази - це збитки у вигляді недоотриманих прибутків через необхідність тримати певний відсоток від обсягу ресурсної бази у вигляді готівки для здійснення розрахунково-касового обслуговування (виплата авансу на відрядження, заробітної плати, зняття депозиту готівкою і т. ін.). Для банку це активи, що не приносять прибуток. Їх розмір залежить від зовнішніх обставин (ступінь довіри до банку, держави) i від структур и клієнтури банку (наприклад, високий відсоток торговельних організацій означає великий обсяг інкасації готівки). Отже, необхідність у спеціальному резервуванні готівки для забезпечення зобов’язань з повернення готівкою депозитів населення відпадає. Доцільно також звернути увагу на облік сезонних, місячних коливань потоків готівки. Наприклад, ощадний банк, що працює, як правило, із внесками населення (здійснює комунальні платежі i виплату заробітної плати), може укладати договори таким чином, щоб оплати випадали на період масових комунальних платежів, але не збігалися з виплатами заробітної плати. Неабияке значення має також фактор розміщення ресурсної бази. Вважається, що при вкладенні в кредитні операції 85 % i більше суми депозитів, банк проводить ризикову депозитну політику. Це пояснюється тим, що кредитні операції мають меншу еластичність на предмет своєчасного i дострокового вилучення, ніж ресурсна база. Частково це компенсується більш високою відсотковою ставкою, частина якої - ризик на збитки, частково - розміщення у більш ліквідні, хоча i менш прибуткові активи. Національний банк зменшує вплив цього ризику шляхом введення обов’язкового резервування частини притягнутих коштів залежно від терміну, на який укладено договір.

Ризик структури капіталу. Власний капітал банку розраховується в такий спосіб: сумуються фонди; прибуток; фонд переоцінки основних засобів; нереалізовані курсові різниці, за винятком валюти, внесеної в статутний фонд. Отримана величина зменшується на суму іммобілізацію, зносу основних засобів, довгострокових вкладень капіталу, суму не донарахованого резерву на можливі втрати із сумнівних боргів і акцій, викуплених у своїх акціонерів. Ризик структури капі лату полягає в тому, що при структурі капіталу з великою питомою вагою статей переоцінки основних коштів банк, вклав значні кошті клієнтів у кредитні операції (з терміном погашення, що перевищує терміни залучення ресурсів при зміні ситуації на ринку), може понести як додаткові витрати (у випадку подорожчання ресурсів), так і виявитися банкрутом через визнання неплатоспроможним (критичний стан на ринку ресурсів – масове вилучення). Це конкретний приклад ризику структури капіталу. Кількість варіантів обмежується лише числом комбінацій складових структури власного капіталу банку.

Ризик ліквідності (ризик незбалансованої ліквідності) – небезпека втрат у випадку нездатності банку виконати свої зобов’язання за пасивами балансу та вимогами за активами. Мінімізація цього ризику досягається через уміння прогнозувати можливість “відтоку” внесків “до запитання”, а також “ненадійних” стокових вкладів; збільшення попиту на кредит з боку клієнтури; зміну економічної кон’юнктури та ін.

При цьому варто розрізняти внутрішню і зовнішню ліквідність. Внутрішня ліквідність втілена у певних видах швидкореалізованих активів, які є надійним об’єктом розміщення грошей стосовно інвестора. Управляння даним ризиком здійснюється шляхом дотримання встановлених Національним банком обов’язкових норм ліквідності, що являють собою співвідношення різних статей активу і пасиву балансу банку, а також шляхом узгодження термінів повернення розміщених активів і притягнутих банком пасивів.

Зовнішня ліквідність може бути забезпечена шляхом придбання банком на ринку таких зобов’язань, що збільшать його запас ліквідних коштів. При цьому банк, проводячи політику “керування зобов’язаннями”, не тільки підвищує свою ліквідність, а й може забезпечити собі додатковий прибуток. Такий спосіб забезпечення ліквідності почав застосовуватись останнім часом. Він може функціонувати при розвиненому та відкритому фінансовому ринку і характерний для великих банків. Великі установи у фінансових центрах проводять агресивну політику керування пасивами і не прагнуть “складати” ліквідність в активі балансу. У силу своєї високої репутації і солідного положення останні використовують механізм фінансових ринків для купівлі ліквідності в потрібний момент за допомогою різних угод і операцій. Приклад:

- продаж цінних паперів зі зворотнім викупом;

- випуск на ринки комерційних паперів (сертифікати, облігації, векселі);

- одержання позик та ін.

Ризик неплатоспроможності. Використання банком акціонерного капіталу для погашення своїх зобов’язань за відсутності яких-небудь інших джерел (платежі за кредитами, залучення нових позик, реалізація активів). Щоб запобігти подібній ситуації, важливо підтримувати співвідношення між акціонерним капіталом і активами – коефіцієнт достатнього капіталу (capital-to-assets ratio). Це означає, що банк з акціонерним капіталом, рівним 10% активів, зможе витримати більше навантаження (у разі неможливості мати доступ до інших джерел коштів), ніж банк, в якого акціонерний капітал складає тільки 6% від загальної суми активів.

Ризик банківських зловживань – це ризик, викликаний недостатньою кваліфікацією банківського персоналу, корисливими цілями співробітників банку.

Кредитний ризик – ймовірність збитків у зв’язку з несвоєчасним поверненням позичальником основного боргу і відсотків за ним. Кредитний ризик – поняття, що поєднує в собі усі вищерозглянуті ризики. Вираження ступеня ризику кредитних операцій є найбільш висока відсоткова ставка за операціями, що має кредитну природу (власне кредити, факторинг, облік векселів, надання гарантій) у порівнянні з іншими активами. Ставки за кредитом повинні компенсувати банку вартість наданих (на певний термін) коштів, ризик зміни вартості забезпечення і ризик невиконання позичальником зобов’язань. Ризик невиконання позичальником зобов’язань визначається великою кількістю факторів, об’єднаних у поняття кредитоспроможності клієнта: юридична правоздатність, фінансове положення, репутація клієнта, якість пропонованого забезпечення, прогноз розвитку фірми, ринковий ризик тощо. Правильність оцінки залежить від обґрунтованості вибору методики оцінки, своєчасного реагування на зміну фінансового стану клієнта.

Ризиком можна керувати, тобто використовувати засоби, що дозволяють певним чином прогнозувати наставання ризикової події і вживати заходів щодо його зниження. Ефективність організації керування ризиком багато в чому залежить від їх класифікації. [1,289-295]

Найбільш важливими елементами, покладеними в основу класифікації банківських ризиків є:

1. Тип (вид) комерційного банку.

2. Сфера виникнення і пливу банківського ризику.

3. Склад клієнтів банку.

4. Метод розрахунку ризику.

5. Ступінь банківського ризику.

6. Розподіл ризику в часі.

7. Характер обліку ризику.

8. Можливість керування банківськими ризиками.

9. Кошти керування ризиками.

1.2 Основні методи аналізу ризиків

На сьогодні найбільш розповсюдженими методами кількісного аналізу ризику є:

статистичний;

аналіз доцільності витрат;

метод експертних оцінок;

аналітичний;

використання аналогів.

Статистичний метод. Статистичний метод з визначення ризику використовується для обчислення очікуваної тривалості кожної роботи і проекту в цілому. Статистичний метод широко застосовується в тих випадках, коли при проведенні кількісного аналізу фірма має у своєму розпорядженні значний обсяг аналітико-статистичної інформації з необхідних елементів аналізованої системи (за n – кількість періодів часу).

Суть цього методу полягає в тому, що для розрахунку ймовірності виникнення збитків аналізуються всі статистичні дані, що стосуються результативності здійснення фірмою розглянутих операцій.

Аналіз доцільності витрат. Суть методу аналізу доцільності витрат ґрунтується на тому, що в процесі банківської діяльності витрати з кожного конкретного напрямку, а також з окремих елементів мають неоднаковий ступінь ризику. Визначення ступеня ризику шляхом аналізу доцільності витрат орієнтовано на ідентифікацію потенційних зон ризику. Такий підхід раціональний тим, що дає можливість виявити “вузькі” місця в діяльності банку з погляду ризикованості, а потім розробити шляхи їх ліквідації.

Перевитрата витрат може бути викликана одним з чотирьох основних факторів або їх комбінацією.:

первісною недооцінкою вартості;

зміною меж проектування;

різницею у продуктивності;

збільшенням первісної вартості.

Ці основні фактори можуть бути деталізовані. На базі типового переліку можна скласти докладний контрольний перелік для конкретного проекту чи його елементів.

Мається на увазі можливість звести до мінімуму капітал, що піддається шляхом розбивки процесу затвердження асигнувань проекту на стадії (області) затвердження. Стадії затвердження повинні бути пов`язані з проектними фазами і ґрунтуватися на додатковій інформації про проект за ступенем його розробки. На кожній стадії затвердження, маючи аналіз коштів, що піддаються ризику, інвестор може прийняти рішення про припинення інвестицій.