Про порядки в «Основах…» сказано: «Якщо ми володіємо комплементарними благами якогось вищого порядку, то спочатку ці блага мають бути перетворені в блага нижчого порядку і так далі, доки ми не одержимо благ першого порядку, які можна уже безпосередньо застосувати для задоволення наших потреб. Менгер вважає безпосереднє задоволення потреб людини забезпечує володіння благом першого порядку, а володіння благом другого і більш віддаленого порядків вимагає, щоб їх «послідовним чином» можна було «пристосувати до задоволення наших потреб». При цьому цінним є зауваження вченого про те, що «ми ні в якому випадку не в змозі спожити одиничне благо вищого порядку для задоволення наших потреб, якщо водночас не володіємо рештою – комплементарними благами вищого порядку».
Історичною є та різниця, яку К. Менгер визначає щодо володіння суб’єктом благами вищого і нижчого порядків. У цьому зв’язку автор «Основ…», аргументує положення про те, що блага вищого порядку споживаються відповідно до «законів причинності», і «тільки через деякий час», зазнаючи «змін», перетворюються в блага першого порядку, тобто у той стан, який можна назвати задоволенням людських потреб. Блага вищого порядку, на думку Менгера, виступають як «засоби виробництва». Звідси «випливає закон, за яким реальна потреба в певних благах вищого порядку відносно якихось проміжків часу зумовлена наявністю в нашому розпорядженні комплементарної кількості відповідних благ вищого порядку».
Цікавим є погляд Менгера на те, що являє собою «критерій економічного характеру благ». Цим критерієм, на його думку, не може бути «витрачена на благо праця», оскільки її потрібно шукати включно у відношенні між потребами у благах і кількістю доступних благ».
У третьому розділі «Основ…», розробляючи теорію вартості, яка визначається граничною корисністю, К. Менгер ніби заново відкрив «закон Госсена. Він упевнений, що цінність економічних благ людини визначає у процесі задоволення потреб, усвідомлюючи свою залежність від наявності. Для людини не мають ніякої цінності суто неекономічні блага. Менгер пояснює, що «вартість не є власністю благ, а навпаки є лише тим значенням, якого ми надаємо насамперед нашим потребам».
Менгер запропонував скласти шкалу різних благ відповідно до їх конкретної корисності. Така шкала корисностей була названа таблицею Менгера.
Серед певної кількості потреб, вибирають ті, що підлягають задоволенню у першу чергу залежно від наявних засобів. Визначення пріоритетності становить, за словами Менгера, «саме ту частину економічної діяльності людей, яка найбільше займає їх голови, справляє найбільший вплив на їх економічні прагнення».
У підсумку виникає менгерівське суб’єктивне трактування цінності, яке стало пізніше загальною вихідною позицією «австрійської школи», а саме: «Цінність – це поняття, яке мають господарюючі суб’єкти про значення таких благ, які знаходяться в їхньому користуванні для підтримання їх життя і добробуту; і тому все це поза їх свідомістю не існує».
К. Менгер вважає помилкою звинувачення «соціального устрою» у нібито виникаючій можливості… «відбирати у робітників частину продукту праці». Він пише, що праця є лише одним елементом процесу виробництва, який є не більшим економічним благом, ніж елементи виробництва». Тому, на його думку, власники, живуть не за рахунок працюючих, а за рахунок користування землею і капіталом, яке для індивіда і суспільства має таку саму вартість, як і праця».
Проблемі обміну К. Менгер присвятив четвертий розділ «Основ…». Суть цієї категорії у нього зведена до індивідуального акту партнерів, результат якого вигідний обом сторонам, але не є еквівалентом. На його думку, будь-який економічний обмін благ для індивідів, які обмінюються ними, означає приєднання до їхнього майна нового майнового об’єкта. І тому обмін можна порівняти в господарському значенні з продуктивністю промислової і сільськогосподарської діяльності. Разом з тим, обмін, на думку К. Менгера, - це не тільки вигода, а й економічна «жертва», спричинена обмінною операцією, яка забирає «частину економічної корисності, яку можна одержати в результаті обмінних відносин», що часто робить неможливими їх там, де вони були ще можливі.
Високо оцінюючи значення і роль обміну в економічному житті, Менгер засудив негативне ставлення до зайнятих у цій сфері людей з боку представників класичної політекономії.
Намагаючись застерегти від уявлення про те, що розмір цін на товари «є суттєвим моментом обміну» і що кількість благ в акті обміну є еквівалентами, Менгер твердить: «…Дослідники такої категорії, як ціна спрямували свої зусилля на вирішення проблеми як зведення очікуваної рівності між дома кількостями благ до її причин. Одні шукали причину у витраті однакової кількості праці, інші – у рівних собі вартостях виробництва. Виникала полеміка навіть з приводу того, чи передаються одні блага в обмін на інші, чи блага тому еквівалентні, що в акті обміну віддаються одні за інших, тоді як у реальній дійсності ніде не буває рівності двох кількостей благ».
М. Благу належить така думка: «Можна знайти значно більше причин, щоб прирівняти Джевонса швидше до Госсена, ідея полягає в тому, що до імені Менгера безперервно звертались його учні – Візер і Бем-Баверк, кожен з яких був повний рішучості переконати своїх колег у тому, що економічна теорія австрійської школи є фруктом особливого сорту».
Ім’я Бем-Беверка відоме ще тим, що він разом з К. Менгером і Ф. Візером у складі так званої трійки «австрійської школи» продовжив небезуспішні пошуки вирішення проблеми ціноутворення на фактори виробництва «без математики», сконцентрувавшись на одній з основоположних ідей свого вчителя – факторі часу перетворення благ віддаленого порядку у благо першого порядку. У сферу дослідження, на відміну від Менгера, він включив не лише категорії індивідуального обміну, але й цілісного ринку, у тому числі виробництво і розподіл. При цьому не можна заперечувати, що у своїй знаменитій «теорії очікування» Бем-Баверк повністю спирається на характерні для «австрійської школи» принципи суб’єктивізму, висунувши в її рамках положення про надходження процента на капітал, як процес очікування.
Як і К. Менгер, О. Бем-Баверк розглядає цінність як таку корисність, яка необхідна для благополуччя людини: «Для утворення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналася рідкість, тому що цінність передбачає саме обмеженість кількості речей, відсутність цінності передбачає надлишок їх».
Розуміння вартості як об’єктивної цінності відрізняється тим, що під ним розуміється об’єктивне значення матеріальних благ у сфері обміну. О. Бем-Баверк, наприклад, пропонує називати вартість суб’єктивною міновою цінністю матеріальних благ.
На думку О. Бем-Баверка, розрізнення корисності і цінності є найбільш вигідним і фундаментальним поняттям у політичній економії. Дійсно, практик досить байдужий до благ, які є тільки корисними, але зовсім по-іншому ставиться до цінних. О. Бем-Баверк пише, що «пізно, надто пізно розгледіла наука той скарб, який зберігав для неї розмовну мову у вигляді самостійного розуміння «цінність», відмінно від розуміння «корисність».
Підсумовуючи свої роздуми про визначення суб’єктивної цінності матеріальних благ, О. Бем-Баверк вважає непохитними наступні положення:
«По-перше, наші потреби, бажання і відчуття виявляються в дійсності порівняльними, причому спільним пунктом для їх порівняння є інтенсивність пізнаних нами насолод чи неприємних відчуттів.
По-друге, ми маємо можливість визначити абсолютну і відносну міру приємних і неприємних почуттів, які дають нам або від яких позбавляють нас матеріальні блага, і дійсно користуємося цією можливістю.
По-третє, саме це кількісне визначення приємних почуттів і становить основу нашого ставлення до матеріальних благ, причому як наших теоретичних міркувань про величину значущості матеріальних благ для людського благополуччя, а отже, і для визначення цінності, так і іншої практичної господарської діяльності.
По-четверте, наука не тільки не може ігнорувати суб’єктивні потреби, бажання, відчуття тощо, а саме в них вона має шукати точку опори для пояснення господарських явищ».
Випливає, що для визначення величини суб’єктивної цінності автор бере за основу психологічні категорії задоволення. Слід зауважити, що О. Бем-Баверк не був твердо переконаний у тому, що ми здатні встановити величину корисності в числовому виразі шляхом визначення «відчуття задоволення».
Як і К. Менгер, О. Бем-Баверк характеризує походження ціни товару як наслідок суб’єктивної оцінки матеріальних благ учасниками обміну. Тобто, він переконаний, що і цінність, і ціна виникають в результаті суб’єктивної оцінки готових продуктів їх споживачами. Причому попит на ці продукти зумовлений, на думку О. Бем-Баверка, також суб’єктивною оцінкою цих продуктів.
Маржинально-субєктивістські ідеї зримо проступають у працях У.Джевонса. по-перше, на його думку, максимальне задоволення потреб при мінімумі зусиль є суто економічним завданням, яке не пов’язане з політичним, моральними та іншими факторами. При цьому приоритетне значення він надавав фактору корисності, тобто споживанню і попиту. По-друге, розглядаючи корисність і вартість за їх функціональною значущістю, У. Джевонс вважав, що ціна на товар функціонально залежить від товарних цін, зумовлених собівартістю виробництва. Він не визнавав самостійного значення собівартості виробництва, яке пізніше «відкрили» А. Маршалл і В. Перето. по-третє, У. Джевонс поділяв думку класиків про досконалу конкуренцію, яка дозволяє продавцям бути доступними один для одного і мати повну інформацію. Саме тому він дійшов думки, що суб’єкти ринку забезпечують людині такі комбінації товарів, які найповнішою мірою задовольняють її потреби. У цьому можна вбачати доказ розуміння ним принципів граничного аналізу, що дає вважати У. Джевонса одним з основоположників маржиналізму.