Підприємництво на державних підприємствах здійснюється за контрактом із власником в умовах повного госпрозрахунку. Останній являє собою систему економічних відносин державних підприємств, що одержали майно в господарське ведення, із власником – фондом державного або муніципального майна, міністерствами (оборони, транспорту, промисловості і т.д.), а також господарськими партнерами і своїми структурними одиницями (внутрішньогосподарський розрахунок) на базі економічної самостійності, повної самооплатності, самофінансування й економічної відповідальності. Розглянемо ці принципи повного госпрозрахунку більш докладно.
Економічна самостійність базується на реальному відокремленні засобів у господарському обороті, при якому підприємство і держава не відповідають за борги один одного.
При адміністративно-командній системі підприємства мали лише зовнішні атрибути самостійності (власний баланс, рахунок прибутків і збитків, розрахунковий рахунок у банку, право юридичної особи), але не могли самі приймати господарські рішення, а їх продукцією і доходами розпоряджалося міністерство. Нині підприємство може продавати, обмінювати, здавати в оренду іншим підприємствам, установам, а також громадянам належне йому майно. Чистий прибуток (після сплати податків і т. п.) надходить у його повне розпорядження і розподіляється самостійно, відповідно до статуту.
Підприємство самостійно установлює форми, системи і розміри оплати праці, вільно реалізує свою продукцію, роботи, послуги (крім переліку виробів, установленого законом). Його відносини з партнерами у всіх сферах господарської діяльності будуються на підставі договорів при вільному виборі предмета договору, визначенні зобов'язань і будь-яких інших умов, що не суперечать законам. Підприємство саме здобуває ресурси на ринку товарів і послуг, веде зовнішньоекономічну діяльність відповідно до законів, самостійно використовує валютний виторг (після відрахування валютних витрат, податків і продажу у валютні фонди), самостійно або на договірній основі встановлює ціни на основну частину продукції (крім продукції, що визначає загальний масштаб цін, рівень життя громадян, а також такої, що випускається за відсутності конкуренції).
Повна самооплатність передбачає відшкодування за рахунок доходів підприємства не тільки собівартості продукції (поточних витрат), як це було до 1991 р., але й авансованих (таких, що окупаються за тривалий термін) витрат – на розширення і відновлення виробничих фондів, дослідження і розробки, підготовку кадрів, охорону природи. Ці витрати в розвинених країнах зростають набагато швидше поточних витрат. Тому госпрозрахунок, що поширювався тільки на ці витрати (все інше надавалося за рахунок державного бюджету), був неповним, обмеженим, а прибуток лише тепер став відбивати кінцеві результати господарської діяльності.
Самофінансування пов'язане зі скасуванням усіх видів дотацій з бюджету. Джерелом інвестицій у нових умовах є прибуток, довгострокові кредити, виторг від продажу цінних паперів (акцій і т.д.) і зайвого майна, амортизаційний фонд, а також цільове поворотне фінансування пріоритетних проектів за участю державного і місцевого бюджетів. Підприємство фінансує не тільки виробничий, але і соціальний розвиток колективу. Фонд оплати праці утворюється не з національного доходу, а з госпрозрахункового доходу даного підприємства (за винятком фондів виробничого і соціального розвитку).
Повна економічна відповідальність означає відшкодування підприємством за рахунок своїх доходів усіх збитків від прострочення, неналежного виконання або невиконання договорів і шкоди внаслідок недоліків продукції, робіт і послуг. Раніше державні підприємства відшкодовували лише частину (до 8%) вартості недопоставки незалежно від заподіяного при цьому збитку.
До початку 90-х р. минулого століття понад 1500 державних підприємств були єдиними виробниками своєї продукції на колишній території СРСР. Монополія стримувала відновлення продукції і дозволяла підвищувати ціни без поліпшення якості. Демонополізація економіки, що триває з 1991 року і дотепер, базується на ліквідації монопольних державних структур (галузевих відомств) і всієї системи централізованого розподілу матеріальних і фінансових ресурсів, гарантії автономії (незалежності) товаровиробників та їхньої рівноправності незалежно від форм власності. Без згоди антимонопольних органів забороняється злиття великих підприємств, утворення концернів, покупка акцій конкуруючих підприємств.
У 90-х рр. ХХ століття європейські країни приватизували багато державних підприємств. Скорочується збитковий державний сектор у Китаї. Однак в оборонній і деяких інших галузях державне підприємництво вписується в умови ринку. Нерідко природні ресурси і нерухомість, що належать державі і місцевим органам влади, здаються в оренду, у т.ч. на умовах розподілу продукції.
За об'єктами виділяють 4 види оренди:
1) підприємств (в оренду передаються основні фонди, оборотні кошти, фінансові ресурси, промислові права);
2) цехів, ділянок і інших підрозділів (оренда основних фондів і запасів товарно-матеріальних цінностей);
3) окремих будинків, споруд, устаткування;
4) природних ресурсів (земельні і лісові ділянки, родовища корисних копалин, водні ресурси, місця відпочинку і т.д.).
До кола найбільш принципових питань організації оренди належать:
– визначення статусу орендодавця й орендаря;
– терміни оренди;
– форми і розмір орендної плати;
– умови викупу майна.
Як орендодавець може виступати лише власник майна або уповноважена ним юридична особа (фінансовий фонд, фонд державного майна і т.д.), але не орган управління. При цьому орендодавець не втручається в оперативне управління виробництвом, контролюючи лише схоронність майна і дотримання умов договору.
Малий бізнес і його організаційно-правові форми
Малий бізнес є особливим видом підприємництва, оскільки відрізняється не тільки розмірами, але й особливим режимом державного регулювання, а в більшості випадків – безцеховою структурою, конкурентним (немонопольним) положенням на ринку.
До малого бізнесу належать підприємці без утворення юридичної особи і комерційні організації з невеликою кількістю працівників – до 50 осіб та річним оборотом не більше 500 тис. євро.
Малі підприємства відіграють особливу роль у переході до ринкової економіки. Вони потребують невеликого початкового капіталу і тому дозволяють залучити до підприємництва багатьох людей, створити конкуренцію на ринку товарів, а також нові робочі місця для працівників, що звільняються з різних сфер праці, і незайнятого населення.
Необхідно підкреслити, що малі підприємства сприяють стабілізації ринку, утягуючи в оборот місцеві сировинні ресурси, використання яких невигідно фірмам-гігантам, а також повніше враховуючи запити місцевого ринку. Вони сприяють розвитку малих міст і селищ, зменшують час поїздок на роботу і загальні транспортні витрати, полегшують (особливо в хімії і металургії) навантаження на природу. Поєднання власника і підприємця в одній особі дозволяє скоротити управлінський персонал. До того ж у невеликих трудових колективах вище згуртованість і взаємодопомога працівників.
З 90-х рр. 20-го століття роль малого бізнесу стала зростати. Однак великі підприємства зберігають свої переваги за ефективністю масового виробництва, глибиною поділу праці і рівнем автоматизації, комплексністю використання сировини, єдністю науково-виробничого циклу і т.д. Малі підприємства спеціалізуються насамперед на дрібносерійній і одиничній продукції, виробництві вузької номенклатури деталей за замовленням великих корпорацій, розробленні й освоєнні нововведень, на наданні різних послуг.
Світовий і вітчизняний досвід доводить переваги народних (колективних) підприємств, де все або велика частина майна – власність самих працівників. Такі підприємства діють як акціонерні товариства закритого типу, причому працівник одержує свою частку у грошовій формі тільки при звільненні або виході на пенсію. Акції тут заробляються, а не надаються безкоштовно. Статут гарантує збереження контрольного пакета акції в руках колективу, регулює випуск привілейованих акцій для пенсіонерів, порядок прийому в акціонери нових працівників, продаж акцій один одному і на сторону (в основному суміжникам).
У США федеральні закони стимулюють продаж акцій працівникам за допомогою податкових пільг, позик (під заставу активів фірми) з боку пенсійних і страхових фондів, корпорацій розвитку штатів і т.д. Постійні працівники одержують у кредит усю суму, потрібну для покупки акцій, а знову прийняті – частину цієї суми для придбання акцій з резерву або повернених при виході на пенсію. Менеджер одержує їх лише після 3-х років роботи, у т.ч. 2-х років – рентабельної. Усі робітники-власники навчаються методам обліку й аналізу витрат, контролю якості, раціоналізації виробництва. У цехах створюються аналітичні групи за участю майстрів і профспілкових активістів.
Малі підприємства найчастіше є закритими АТ або товариствами з обмеженою відповідальністю (ТОВ), створюваними фізичними і юридичними особами (шляхом об'єднання їхніх внесків), що несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цих внесків і придбаного на їхній основі майна і доходів. Член ТОВ зобов'язаний вносити внесок (у вигляді будь-яких активів) і сприяти діяльності ТОВ відповідно до установчих документів (але йому необов'язково входити до штату), не розголошувати комерційної таємниці. Він має право одержувати інформацію (у т.ч. бухгалтерській і звітну) про діяльності ТОВ, брати участь в управлінні в порядку, визначеному статутом, одержувати частину прибутку ТОВ.