Смекни!
smekni.com

Фірма як організаційна форма підприємництва (стр. 7 из 8)

Відмінність ТОВ від АТ полягає в тому, що частки, на які розділений статутний фонд, тут неоднакові, а для їхнього продажу необхідна згода зборів засновників.

Акціонерні товариства. Акціонерне товариство – товариство з обмеженою відповідальністю, основний капітал якого розбитий на паї (акції), власники яких можуть брати участь в управлінні, продавати їх іншим власникам і одержувати дивіденди залежно від прибутковості АТ.

Для великих фірм із розвиненими горизонтальними зв'язками АТ найбільш ефективна організаційна форма.

АТ створюється в трьох основних формах:

1) корпорація (наприклад, Горьківський автозавод) виділяє свої підприємства в самостійні АТ з передачею контрольного пакета акцій головному товариству. На зовнішній ринок надходять лише акції самого ГАЗу, що є власністю усієї корпорації. Централізація емісії акцій дозволяє зберегти єдиний технологічний ланцюжок і регулювати розвиток суміжних виробництв;

2) траст – АТ, що одержує акції своїх членів у довірче управління. Це дозволяє залучити великих інвесторів, що купують цінні папери, під конкретні інвестиційні проекти і бізнес-плани;

3) холдинг – АТ, фінансовий центр якого має у своєму розпорядженні контрольний пакет акцій інших, дочірніх, товариств, що дає йому безумовне право приймати або відхиляти управлінські рішення на загальних зборах вкладників (акціонерів, пайовиків). Однак сам холдинг (на відміну від корпорації) нічого не робить. Він купує і продає цінні папери, сприяє корпорації суміжників, узгоджує інвестиції учасників, але не має права на збут продукції (крім експортної) і регулювання цін.

Фінансові холдинги (більше половини капіталу яких складають фінансові кошти і майно контори) не можуть втручатися у виробничу і комерційну діяльність дочірніх фірм, займаючись лише інвестиціями й угодами на фондовій біржі.

Розвиток АТ не повинний призводити до утворення монополій. Деякі з них намагаються об'єднати цілі галузі виробництва, занизити ціни на кооперовані постачання усередині АТ і завищити їх на кінцеву продукцію, не допустити обґрунтованого виділення структурних одиниць, вилучити їхній прибуток і т.д. Нерідко адміністрація приймає рішення, що за законом можуть затверджувати лише збори акціонерів або рада директорів. Для вирішення цих проблем має бути знайдені найбільш раціональні форми взаємодії АТ з місцевою владою, зовнішніми інвесторами, зовнішньоекономічними структурами, фондовою біржею.

Дивіденди за акціями у країнах з розвиненою ринковою економікою звичайно невеликі (3–10% на рік). Головний виграш акціонерів пов'язаний зі зростанням курсу цінних паперів при успішній роботі компанії. Основна частина прибутку при цьому знову вкладається у справу. АТ мають цілий ряд переваг: підвищується стійкість бізнесу – склад акціонерів може цілком обновитися, а фірма буде, як і раніше, існувати, знижується підприємницький ризик, оскільки своїм майном перед кредиторами відповідає товариство, а не його акціонери; залучається додатковий капітал, у т.ч. іноземний (за рахунок продажу акцій), причому іноземні інвестори не зобов'язані особисто брати участь в управлінні справами. Вертикальні економічні зв'язки забезпечуються за рахунок системи холдингів і поділу доходів між державою (податки), акціонерами (дивіденди) і фірмою (інвестиції з прибутку), а горизонтальні – на основі взаємного придбання акцій. Для стимулювання фахівців вони нерідко зобов'язуються придбати визначену суму акцій (на пільгових умовах, але без права перепродажу).

На фондовій біржі перевіряється конкурентноспроможність фірм і полегшується перелив капіталів у найбільш ефективні форми з них.

У країнах з розвиненою економікою акціонерні товариства переважають на ринку. Так, у США вони дають 80% валового національного продукту. Кількість акціонерів у 1900–2005 рр. зросла з 4 до 58 млн. чіл. (з 15 до 46% загальної чисельності дорослого населення). Однак більшість з них не брало участі в управлінні. В Японії за останні 30 років частка індивідуальних акціонерів знизилася, серед них нині переважають юридичні особи (фірми).

В цілому, акціонування не можна вважати універсальним засобом відродження економіки. Лише у сполученні з іншими формами роздержавлення і приватизації воно дає найбільший ефект.

Підприємства з іноземними інвестиціями. Міжнародний рух капіталів – один із основних принципів ринкової економіки. За умови розумної валютно-податкової політики, що захищає інтереси національної економіки і перешкоджає імпорту відсталих та екологічно шкідливих технологій, розбазарюванню невідтворювальних ресурсів, підриву перспектив експорту, залучення іноземних капіталів, дає великий соціальний і економічний ефект.

На початку ХХІ століття загальний обсяг світової торгівлі склав більш ніж 3 трлн, а рух капіталів (кредити, інвестиції, продаж цінних паперів і т.д.) більше 100 трлн доларів. Щорічні темпи зростання зовнішньої торгівлі найбільш розвинених країн (США, Японії, ФРН, Франції, Англії) складали близько 5%, а закордонних інвестицій – більше 30%, причому ці країни не тільки вкладали, але й одержували капітали ззовні.

В Україні на 1 січня 2005 року було зареєстровано 5291 спільних з іноземними фірмами підприємств (СП), що становило менше 0,5% від загальної кількості суб’єктів підприємництва. Слід зазначити, що порівняно з 90-ми роками ХХ століття, незважаючи на зростання загальної кількості підприємств в Україні, чисельність спільних підприємств суттєво знизилася (за 1997–2006 рр. майже на 50%). Зокрема, їх питома вага у загальній чисельності фірм становила у 1997 р. – 1,6; 2001 р. – 0,8; 2003 р. – 0,6%.

У 90-х рр. для закордонних інвесторів в Україні були створені рівні, а у деяких випадках і кращі умови вкладення капіталу порівняно з іншими підприємцями. Інвестори захищені від націоналізації та інших незаконних видів вилучення майна і капіталів. Дозволено вкладати інвестиції не тільки юридичним, але і фізичним особам (громадянам і особам без громадянства) у всіх сферах (крім особливо важливих для оборони), включаючи довгострокову оренду, землі і концесії на розроблення природних ресурсів з 100%-им іноземним капіталом.

Створення СП. Процес створення СП починається з техніко-економічного обґрунтування (ТЕО). Довгостроковими цілями з української сторони може бути задоволення потреб внутрішнього ринку (подолання дефіциту), доступ до передової технології, техніки, ноу-хау, розширення експорту, заміщення імпорту, залучення валютних капіталовкладень, підготовка кадрів для ринкового господарювання. Для іноземних інвесторів важливе: закріплення на українському ринку; доступ до природних ресурсів і земельних ділянок: використання українських винаходів і науково-технічного потенціалу, а також дешевої і досить освіченої робочої сили, транспортних комунікацій. При цьому треба врахувати, що нові технології скорочують потребу в металі, паливі і т.д., а робочу силу у ряді випадків потрібно перенавчати.

Наступний етап – пошук і вибір потенційних партнерів. Досьє про відповідні фірми повинне містити зведення про предмет і сферу їхньої діяльності, науково-технічний потенціал, конкурентоспроможність продукції на світовому ринку, фінансове становище. Варто врахувати, що деякі фірми прагнуть перемістити на територію України небезпечні для природи і здоров'я людей виробництва, а також отримати прибуток за рахунок експорту дефіцитних ресурсів, які інші підприємства закуповують за рубежем за більш високими цінами.

Протокол про наміри закріплює угода про цілі співробітництва й етапи організації СП, внесок сторін.

Завершальний етап організації СП – підготовка і підписання установчих документів. Угода про створення СП визначає юридичні основи відносин сторін, статутний і резервний фонди, а статут – завдання і зміст діяльності, структуру управління. Реєстрація СП як юридичної особи здійснюється у відповідних органах.

Робота СП розпочинається з формування статутного фонду. До його складу зараховується вартість основних фондів і оборотних коштів СП за договірними цінами (з урахуванням цін світового ринку і зовнішньої торгівлі) у гривнях і вільно конвертованій валюті (ВКВ) з перерахуванням за комерційним курсом. Вартість будинків, споруд, комунікацій визначається, виходячи з витрат на будівництво аналогічних об'єктів іноземними фірмами з урахуванням ступеня зносу, матеріалів – за цінами основних товарних ринків і угод зовнішньоторговельних організацій, ціна землі – з урахуванням розташування ділянки (віддаленість від постачальників і ринків збуту) і наявності інфраструктури (шляхи, зв'язок, енерго- і водопостачання, житло і послуги). Ведеться роздільний облік частки українських та іноземних партнерів, а також руху статутного фонду.

5.Особливості функціонування фірми в умовах стійкого інноваційногорозвитку

В останні десятиріччя інноваційні фактори почали відігравати провідну роль у забезпеченні економічного розвитку, підвищенні конкурентоспроможності національних економік і окремих підприємств. Україні, щоб не відстати назавжди від розвинених країн і не стати їх сировинним придатком та джерелом дешевої робочої сили, необхідно коригувати стратегію власного економічного розвитку.

В економічно розвинених країнах до 85–90% приросту ВВП забезпечується наукомісткою продукцією, для порівняння, частка інновацій у загальному обсязі промислового виробництва в Україні становить близько 7%.

У загальному випадку виділяють два типи ринкових стратегій функціонування суб'єкта господарювання: стабілізаційні (збереження досягнутого рівня виробництва, частки ринку і т. п.) і розвиваючі (розширення виробництва, частки ринку, збільшення прибутку тощо). Однак, як показує практика, перші можуть принести тільки тимчасовий успіх і не здатні забезпечити тривале виживання підприємств на ринку відповідно до їх місії і прийнятої мотивації бізнесу.