Майже увесь період існування Стародавнього Єгипту його економіка залишалася натуральною. Товарного виробництва в країні не було, збували не товар, а надлишок продукції, виготовленої для власних потреб. Забезпеченість країни та її географічна ізольованість і можливість для єгиптян легко грабувати суміжні території були основним гальмом розвитку торгівлі в період Пізнього царства (XI-IV ст. до н.е.).
Товарообмін залишався незначним і в епоху Нового царства. Лише наприкінці цієї епохи став складатися загально єгипетський ринок, а в І тис. почали розвиватися товарно-грошові відносини. У цей період у країні почали використовувати одиницю вартості дебен (шматок міді - 90 г). Розвитку торгівлі великою мірою сприяли зв'язки з Грецією, жителі якої відзначалися комерційною жилкою, і зміна становища Єгипту - коли був могутньою середньоазіатською державою, він одержував залізо, мідь, олово, промислову деревину тощо як воєнну здобич та данину васальних народів, тепер усе це він мусив купувати.
Торгівля сприяла розвитку мореплавства. У Єгипті доби Пізнього царства процвітало лихварство з усіма його соціальними наслідками.
4. Соціальні стани суспільства
В Єгипті функціонувало велике багатогалузеве царське господарство. Фараону належали великі маєтки, значну частину яких він роздавав своїм вельможам у службове користування разом із селянами, зобов'язаними працювати на них. Частина вельмож обзаводилися власним господарством. Храми також були власниками землі.
Усіх, хто працював у господарствах фараона, храмів та вельмож, називали меретами. Це були хлібороби, ремісники, рибалки, пивовари, птахолови тощо. Виконавці польових робіт об'єднувалися в робочі загони і під наглядом чиновників виконували уроки. Мерети власних господарств не мали, а перебували на повному утриманні своїх власників.
Частину єгипетських селян було звільнено від примусових робіт на вельмож, її замінили сплатою податку за користування землею та водою для її зрошування. Вони виконували загальнодержавні роботи: будували царські гробниці, храми, іригаційні споруди тощо.
В епоху Стародавнього царства в Єгипті були робітники, яких називали баку, їх використовували виключно в домашніх господарствах. Проте вони не були безправними. Баку міг одружитися з вільною єгиптянкою, свідчити в суді проти свого пана, користуватися й вільно розпоряджатися майном, у тому числі землею.
Майже все трудове населення всіх професій Єгипту доби Середнього Царства становило царських хемуу. Працювало воно на царя, храми та вельмож, причому польові роботи виконували чоловіки, жінки вели домашнє господарство. Спеціальні чиновники координували в середовищі царських хемуу підготовку необхідних фахівців. Трудова повинність на користь фараона мала велике значення для економіки Стародавнього Єгипту. Функціонувало навіть відомство постачальника людей з ув'язнення - із числа тих, хто ухилявся від повинностей. Збереглися записи про організацію людей у п'ятірки і десятки на чолі з керівником робіт. Виконання робіт контролював особливий чиновник - обліковець людей. Умови праці були практично однакові в усіх господарствах, тому цим робітникам було байдуже, де виконувати примусові роботи. Царські хемуу, як і надані вельможам маєтки, вважалися службовим майном, їх закріплювали не за людиною, а за посадою. Успадкування батьківської посади відбувалося лише з дозволу фараона. Фараон міг позбавити всіх благ будь-якого чиновника, якщо він ставав йому на заваді. Соціальне становище, багатство залежали не від природних рис і професіоналізму, підприємництва, діловитості людини, а від наближеності до вершини соціальної піраміди.
Трудові повинності на державу збереглися в епоху Середнього та Нового царства. Реальне становище іхуті (так стали називати царських хемуу) не змінилося: той самий примусовий характер праці, та сама урочна система. Незначна частина селян були вільними. Була також незначна частина рабів, яких використовували в основному на роботах з обслуговування іригаційних систем [4.96].
Шляхом громадських робіт східні правителі підкорили собі вільних общинників. У цих умовах праця рабів відігравала другорядну роль - вона дала "домашній характер". Раби виконували здебільшого обов'язки прислуги. Лише в останній період Стародавнього Єгипту - в XVI - ХІІ ст. до н.е. - рабів почали використовувати як ткачів, гончарів та ін. В "азіатських" общинах не було необхідності в додатковій робочій сили. Навпаки, там був надлишок трудових ресурсів. У період припинення сільськогосподарських пов'язаних із розливом рік, населення потрібно було чимось зайняти. тому невипадково, що майже всі давньосхідні держави будували величні культові та світські споруди - піраміди в Єгипті, вежі - зикурати та висячі сади в Месопотамії тощо. В умовах надлишкових трудових ресурсів працю рабів у сільськогосподарському виробництві майже не використовували. Землероби-общинники - це дармова сила, яку не треба купувати, годувати, одягати. Працю цих людей можна було використовувати будь-де. На відміну від рабів античних держав, які перебували у власності окремих рабовласників і яких використовували в приватних інтересах, цю величезну трудову армію застосовували централізовано для державних (громадських) робіт. Управління цими роботами потребувало могутнього державного апарату. У Стародавньому Єгипті регулярно проводили переписи населення і господарства з метою, в основному, розподілу трудової повинності.
5. Ремісники
Ремісники в царсько-храмовому господарстві об'єднувалися в робочі загони, працювали під наглядом майстрів, несли колективну відповідальність за виконання кожним декадної, місячної чи річної норми виробітку. Начальники царських майстерень мали щодекадний вихідний, жили в достатку, деякі з них навіть будували для себе гробниці. Прості ремісники працювали без вихідних і жили в матеріальній скруті.
У період Нового царства посилювалося майнове розшарування, суспільство досягло апогею бюрократизації. Країна, стала по суті єдиним державним господарським комплексом, у ній навіть храмові господарства контролювала царська адміністрація. Вони були особливою формою державного майна. Держава регулювала кількісний склад і соціальну структуру громадських служб і закладів за допомогою нарядів та регулярних переписів населення й майна. Під час таких переписів чиновники встановлювали розмір податку для кожного господарства і визначали професію кожного єгиптянина. Інституту громадянства в Єгипті не було.
Така система суспільного виробництва була характерна і для наступних періодів розвитку Стародавнього Єгипту. Проте в ній відбувалися й певні зміни. Так, якщо в добу будівництва пірамід селяни несли колективну відповідальність за сплату державі зернового податку, то тепер - індивідуальну, увесь хліб, зібраний із селянських наділів, йшов у державні засіки, селянину ж потім виділяли певну пайку сільськогосподарської продукції.
Висновок
Специфіка географічного положення Стародавнього Єгипту визначила основу основ економічного життя стародавніх єгиптян - іригаційне землеробство. Воно залишалося високоефективним навіть в періоди занепаду держави та характерним переважно для розвитку зернового господарства. Єгиптяни створювали просту, надійну басейнову систему іригації, яка довгий період зберігала воду на полях, протягом якого зернові культури проростали і дозрівали. Згодом вони винайшли ніломір, шадуф і колесо сакіє, що давало змогу інтенсивно освоювати високі поля.
В Стародавньому Єгипті завдяки іригаційній системі був високий валовий збір зернових культур. Вирощувались: ячмінь, сорго, пшениця - емер, часник, огірки та льон. Розвивалося садівництво та виноградарство.
Перші піраміди почали будуватися у XVIII ст. до н.е. На їх побудову витрачалася велика кількість будівельних матеріалів та коштів.
Основним багатством Стародавнього Єгипту вважалися худоба й домашня птиця. Єгиптяни вирощували курей, качок, гусей. Займалися бджільництвом та тримали коней. У цілому сільське господарство Стародавнього Єгипту розвивалося досить ефективно і повністю залежало від стану іригаційного будівництва в країні.
Єгиптяни досягли особливих успіхів у розвитку таких ремесел, як: столярство, каменярство, будівництво, суднобудування. В епоху Середнього царства вони будували надійні вітрильні та веслові судна. Пізніше почали освоювати бронзове виробництво. В епоху Нового царства в країні відбувався найвищий господарський розквіт. В цей період найшвидше почали розвиватися ремесла, виникла нові методи обробки золота, з’явилися перші вироби із заліза.
У період Стародавнього царства була примітивна обмінна торгівля. На свої ювелірні вироби, мед, тканини, ароматні олії, алебастровий посуд тощо єгиптяни вимінювали: мідь, бронзу, коней, бивні слона, хутра, пахощі тощо.
Майже увесь період існування Стародавнього Єгипту його економіка залишалася натуральною. Товарного виробництва в країні не було, збували не товар, а надлишок продукції, виготовленої для власних потреб. І лише в І тис. почали розвиватися товарно-грошові відносини. Виникає одиниця вартості - дебен. Розвитку торгівлі сприяли зв’язки з Грецією. А торгівля в свою чергу сприяла розвиткові мореплавства.