В США існує особлива форма управління і розпорядження власністю, яка є або державною, або напівдержавною, або має особливий статус, важко визначний з традиційної точки зору. Такого роду власність і такого роду підприємства і називають квазіпублічними. Що всі знаходяться за межами федерального уряду так звані незалежні корпорації, незалежні регулюючі комісії і незалежні агентства (їх всього 62) мають свій в розпорядженні капітали і активи, які досягають величезних масштабів.
Всі ці суб'єкти господарювання - як відзначені вище корпорації, що займаються безпосередньо виробничою діяльністю, так і багато інших, наприклад, Національне аерокосмічне агентство (НАСА), Ексімбанк США, Федеральна резервна система (ФРС). Національна адміністрація кредитних союзів - володію! величезними ресурсами. Вони діють у сфері виробництва, наукових досліджень, фінансів. Крупними власниками капіталів і майна є міністерства (їх всього 14), наприклад, оборони, транспорту, енергетики, казначейство.
Загальним для обох типів управлінських державних організацій (урядових і "незалежних", хоча вони по суті і по своєму юридичному статусу державні) є те, що все ж таки більшість їх не займається безпосередньо виробничою діяльністю, а функціонує як звичайний держорган управління з регулюючими функціями, характерними для будь-якого держорган управління в ринковій економіці.
Цікаво відзначити, що початок масовому створенню таких незалежних агентств уряду поклала епоха Нового курсу (понад четверть нинішнього складу цих агентств). Більше половини з нинішніх 62 створені після 1951 р., у тому числі 10 - за період з 1979 р. Ці дані також свідчать про те, що державне втручання в економіку залишається характерною межею США, а його форми і методи удосконалюються. Йде постійний процес формування все нових органів регулювання і зміни статусу вже існуючих органів управління.
Динаміка держсектора в економіці США несе на собі друк історії країни. В роки Другої світової війни його роль значно зросла. В 1943 р. частка зайнятих в ньому зросла до 26% проти 7% в 1930 р. Питома вага держсектора в національному виробництві зросла за той же період приблизно з 4.5 до 16%. В період післявоєнної реконверсії ця частка різко зменшилася: в 1947-1948 рр. вона скоротилася приблизно удвічі в порівнянні з військовим піком як по показнику ВНП, так і за чисельністю зайнятих. Проте в подальшому знов почалося зростання, пік якого припав на 1970-1975 рр., коли держсектор давав 13.2% ВНП. З тих пір його частка поволі скорочується. В поточних цінах держвитрати і валові урядові інвестиції в США склали в 1979 р. 19.6% ВНП, в 1989 р. - 20, в 1999 р. - 17.6% ВНП. В постійних же цінах ця тенденція виражена більш яскраво і триває значно довше. Правда, через відсутність методики вказаних розрахунків неможливо скільки-небудь достовірно оцінити ряд суперечностей в цих параметрах.
Не дивлячись на відносно слабку участь держави в безпосередній підприємницькій діяльності, його роль виявляється не такою малою, як це представляється з першого погляду. Якимсь результуючим показником цієї ролі може служити частка держави в національному багатстві країни, яка, як вже відзначено, складає приблизно 25%. Це показує, що в США проводиться не така політика відчуженості держави, як це часто афішується, до речі, і самим урядом.
У Великобританії протягом майже чотирьох десятиріч після Другої світової війни тривала епоха "гойдалок влади": всякий прихід лейбористів до влади приводив до націоналізації ряду базових галузей, а змінюючи їх консерватори здійснювали денаціоналізацію тих же галузей. Максимальних значень державний сектор британської економіки досяг в другій половині 70-х років. Тоді існували особливі державні корпорації, найбільшими з яких були Національна рада вугільної промисловості, британські газ і електроенергетика, британська сталева корпорація, британська поштова служба, британські залізниці, Національна корпорація вантажних перевізників, британські авіалінії. Британська аерокосмічна корпорація. Британська суднобудівельна корпорація. Національна автобусна компанія, "Брітіш телеком" і ряд інших, більш дрібних компаній.
В націоналізованих галузях працювало дещо більше 8%, а у всьому секторі - біля 25% всіх зайнятих в країні. Іншими словами, у виробництві на державних підприємствах працювала третя частина всіх зайнятих в публічному секторі. У власності уряду знаходилося приблизно 17% вартості акцій і інших цінних паперів країни.
В результаті приватизації більшості раніше націоналізованих галузей, здійсненої урядом М. Тетчер, а також структурних зсувів в економіці країни в кінці XX в. частка державних підприємств у виробництві і послугах скоротилася до незначного рівня, що не перевищує 3% ВНП. Про масштаби процесу можна судити за наступними даними: тільки в 1988-1992 рр., які в основному завершили цю хвилю приватизації, середньорічне відношення приватизованого капіталу (фундацій) до ВВП країни складало майже 1%. В абсолютних масштабах це були вельми помітні суми - більше 44 млрд. долл. тільки за ці п'ять років. [№10, 180-186ст.]
В Німеччині число фірм, в яких федеральному уряду належало не менше 25% акцій, складало в 1970 р. 697, а в 1982 р. - вже 958. Відповідно до конституції забезпечувалася державна монополія на залізниці федерального підкорення, поштові послуги і деякі види комунікацій, внутрішню водну систему.
Хоча в цілому частка держсектора в Німеччині була нижче, ніж в більшості інших західноєвропейських країн, все ж таки приватизація почалася. Якщо в 1986 р. федеральний уряд брав участь прямо або побічно в капіталі 463 підприємств, то вже в 1989 р. - тільки в 309. За 1982-1989 рр. уряд продав акції 570 компаній. Вважається, що в публічному секторі Німеччини на початку 80-х років співвідношення федеральної і земельної власності складало 2 : 1. Протягом 80-х років були приватизовані найбільші земельні банки країни - "Вестдойче ландесбанк" (активи 141 млрд. марок), "Байеріше ландесбанк" (115 млрд. марок) і інші земельні банки.
Франція довгий час була країною з високою питомою вагою держсектора в національній економіці. Що прийшли в 1981 р. до влади соціалісти оголосили відповідно до своєї програми про плани подальшої націоналізації. Але держсектор став головним болем уряду. Тільки в 1981-1985 рр. підприємствам держсектора довелося надати субсидій на загальну суму більше 150 млрд. фр. і приблизно 10 млрд. фр. фактично безповоротних кредитів. Було ясно, що межа такого "ефективного господарювання" близька. В 1984 р. держсектор представляли приблизно 600 концернів з 2.3 млн. зайнятих. Пік частки держсектора у виробництві довелося на 1985 р., коли він досяг 24% ВВП і зразкове 18% зайнятих.
В 1986 р. почався процес найкрупнішої в історії країни приватизації держпідприємств. Спочатку були приватизовано 66 найбільших компаній (42 - в банківському секторі, 13 - в страховці, 9 - в промисловості, 2 - в комунікаціях) із загальним числом зайняті 750 тис. Проте абсолютні масштаби скорочення держсектора виявилися не такими великими, як у Великобританії або навіть в Новій Зеландії.
Приведемо дані по інших розвинених країнах. Доходи від приватизації за ті ж п'ять років склали (млрд. дол., в дужках - відношення приватизованих активів до ВВП в середньому за рік %): в Німеччині більше 27 (0.4), Японії - приблизно 23 (0.12), Швеції - більше 4 (0.4), Австралії - 4.5 (0.3), Канаді - 5.7 (близько 0.2), Іспанії -2.7 (0.9), Голландії - 2.4 (0.15), Італії - 3.4 (0.4), Португалії - 1.3 (1.1).
Так звана консервативна хвиля 80-х років, понад усе пов'язана з іменами Р. Рейгана і М. Тетчер, була реакцією на помітне зниження ефективності держпідприємництва і надмірного втручання в економіку. В суперечках з приводу ролі держави в рішенні соціально-економічних проблем в більшості індустріально розвинених країн Заходу узяли верх супротивники подальшого одержавлення. Роль держави як підприємця істотно скоротилася. Відповідно зменшилася його частка в національному промисловому і фінансовому капіталі.
В першому розділі ми надали основну увагу таким важливим формам прояву державного втручання в економіку, як публічна (державна) власність в національному багатстві країни і заснована на ній підприємницька діяльність держави. Тобто розглядалася продуктивна функція держави. В другому розділі надамо основну увагу аналізу довготривалих тенденцій, що статистично виражають зміну місця держави як споживача в національній економіці розвинених країн і активного учасника перерозподілу створеного національного продукту.
Ми розглянемо статистичні форми прояву розподільної функції держави. Розглянемо таку форму державної участі в національній економіці, як перерозподіл ВВП (ВНП) або національного доходу. Звичайно як параметр береться співвідношення бюджетних доходів (або витрат) всіх рівнів і об'єму проведеного ВВП або ВНП. При цьому обмовимося, що траєкторії ВВП і ВНП близькі в такому ступені, що немає особливої необхідності при аналізі їх динаміки кількісно вимірювати різницю між ними в кожній конкретній точці часу: ця різниця практично незмінна, точніше, вона міняється, але відносно повільно, і в кожній країні в кожний даний момент нею можна нехтувати.
В США величина державних витрат всіх рівнів управління (федерального, регіонального, місцевого) по відношенню до об'єму ВНП (в поточних цінах) за майже віковий період змінювалася таким чином (%): 1913 р. -7.1, 1929 р.-8.1. 1940г.- 12.4, 1950г.-24.6, 1960г.-28.1, 1970 р. - 33.2, 1980 р. - 35.4, 1990 р. - 40. Ті ж показники для Німеччини (%): 1913 р. - 15.7, 1928г.-27.6, 1950г.-37.5, 1959г.-39.5, 1969г.-42.5.
Відомі дослідники В. Танци і Л. Шукнехт зібрали унікальну статистику за більш ніж віковий період (близько 130 років) по 17 (іноді по 14) індустріально розвиненим країнам ОЕСР, на які доводиться зверху 90% ВВП цих країн і більше 2/3 світового ВВП (Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Японія, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Великобританія, США). Як не дивно, цього дослідження немає навіть в найбільших бібліотеках Росії. Відразу обмовимося, що дані, що наводяться нижче, не можна вважати абсолютно точними, бо методологія числення цих показників мінялася. Крім того існують неминучі неточності і національні відмінності в статистиці державних фінансів, проте для виявлення загальної тенденції ці погрішності не мають значення.