З метою стимулювання зростання нам врешті-решт доведеться скоротити державне споживання, і ми зможемо це зробити тим скоріше, чим вищою буде ефективність використання фінансових ресурсів держави. Останнє значною мірою визначається ефективністю діяльності її інститутів. Однак в Україні, як ми знаємо, істотних результатів у цьому напрямку поки що не досягнуто: хоча розпочата адміністративна реформа, але нова якість управління з'явиться тільки тоді, коли будуть здійснені відповідні витрати, - перш за все. з боку держави на перепідготовку і підготовку кадрів в цілому і управлінських, зокрема, і особливо з метою підняття професійного рівня бюрократичного апарату. Держава змушена буде здійснити значні витрати, якщо ми дійсно прагнемо економічного зростання, характерного для індустріальне розвинутих країн і не зацікавлені остаточно втратити наш науковий та технічний потенціал. Здійснення таких витрат буде ускладнюватися тим, що в цілому необхідно знизити рівень державного споживання.
Безсумнівним є й те, що таке зменшення вимагає реалізації заходів по реформуванню житлово-комунального сектора. Перекладаючи витрати в цій частині на населення, необхідно демонополізувати послуги цього сектора, інакше населення буде змушене покривати всі витрати від безгосподарності та розкрадання, що існують в цьому секторі. Наприклад, тільки відсутність газових лічильників в квартирах дозволяє житлово-комунальним службам вимагати від населення плату за реально не спожиті ними об'єми газу. Саме тому, скорочуючи державне споживання, з одного боку, доведеться шукати і використовувати напрямки ефективного вкладання загальнодержавних коштів, а це вимагатиме як зміцнення державних інститутів, так і посилення системи контролю за їх діяльністю, а також значної їх реструктуризації.
Держава в умовах надзвичайно обмежених ресурсів повинна врешті-решт визначитись з пріоритетами в економіці і підтримувати їх у першу чергу, інакше ми втратимо навіть те, що маємо.
Реструктуризація економіки на мікроекономічному рівні відіграє не тільки економічну, а й політико-економічну роль, оскільки дає змогу хоч якоюсь мірою відійти від хибної практики, коли малий та середній бізнес формуються за схемою первісного нагромадження фінансового капіталу замість використання для цього існуючої матеріальної бази, привносячи в економіку і суспільство нестабільність. Звісно, ніхто не застрахований від зловживань і в цей період. Для їх мінімізації необхідний суспільний контроль, особливо при реструктуризації великих підприємств, активи яких сьогодні на ринку ще мають значну матеріальну цінність, але за умов, що склалися на кожному окремому підприємстві, не дають бажаного ефекту.
Реструктуризація підприємств здатна також знизити ступінь монополізації економіки. Останнє доволі важливо, оскільки привнесення конкурентних умов за рахунок зовнішніх чинників, як зазначалося, було невдалим.
Зрештою, реструктуризація підприємств - це шлях до подолання фінансової кризи. Перш за все - у системі державних фінансів, оскільки держава не муситиме витрачати значні кошти за статтею "витрати на народне господарство".
За розрахунками Інституту економічного прогнозування НАН України, держава попри фінансову кризу продовжує витрачати значні кошти на народне господарство, не тільки й не стільки у формі прямої фінансової підтримки певних підприємств, а, наприклад, надаючи вибіркові податкові пільги тощо. По суті, а не за формою, питома вага витрат на народне господарство у відсотках від ВВП у 1997 р. майже не змінилася порівняно з початковим періодом реформування економіки. Це свідчить про те, що суворі бюджетні обмеження, які є вихідною умовою для реструктуризації економіки України, не виконано.
Таким чином, реструктуризація економіки України поряд з мікроекономічним, має й макроекономічний аспект.
Далі ми звернемося до конкретних проблем реструктуризації економіки у контексті належної мікроекономічної політики. На сьогодні існує кілька принципово відмінних за схемою, але однозначних за спрямуванням підходів.
Перший - це реструктуризація за умов реалізації класичних вимог політики фінансової стабілізації.
Другим підходом до проблем реструктуризації економіки є активізація (в тому числі й за умов реалізації відповідної інвестиційної політики) державної підтримки інноваційно-інвестиційних пріоритетів.
Третій напрямок реструктуризації підприємств - це масова приватизація за умов стабільності економіки.
Четвертий напрямок передбачає спільні дії міжнародних організацій та уряду: реструктуруються борги підприємств, йде процес їх розукрупнення та продажу активів (для сплати боргів тощо), розробляються проекти для забезпечення прибутковості реструктурованих підприємств.
Виходячи з концептуальних положень і основних завдань економічної політики, викладених Президентом, найбільш конкретно й обгрунтовано визначено такі основні стратегічні пріоритети економічного й соціального розвитку України на 2000-2004 рр. та завдання політики економічного зростання на наступні 5 років.
По-перше, розроблення і здійснення такого комплексу заходів, який дозволив би, з одного боку, отримати в 2001 р. зростання ВВП не менш як на 4%, а з іншого - створити необхідні передумови у 2002-2004 рр. для середньорічних темпів приросту ВВП на рівні 6-7%.
По-друге, зростання інтелектуального потенціалу нації і науково-технологічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги, структуру і якість виробництва, ринкового попиту й споживання.
По-третє, здійснення активної аграрної політики, спрямованої на швидке подолання кризових явищ, забезпечення роботи підприємств АПК в ринкових умовах господарювання, утвердження України в перспективі як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством на базі широкого використання найновіших біотехнологій.
По-четверте, глибока перебудова соціальної сфери.
По-п'яте, енергетичне забезпечення народного господарства й енергозбереження.
По-шосте, удосконалення розвитку зовнішньоекономічної сфери народного господарства.
Враховуючи важливе значення перелічених базових пріоритетів у виведенні економіки України з кризового стану й забезпеченні її сталого розвитку, Президент України Л. Кучма у виступі на названій науковій конференції поставив ряд нових акцентів щодо реалізації положень і висновків цих стратегічних пріоритетів, зокрема таких, як зміцнення дієздатності держави, рішуче обмеження тіньової діяльності й олігархізації, інституціональне забезпечення реформ, конкурентні переваги, макроекономічна стабілізація та регіональна політика.
У багатьох працях вітчизняних і зарубіжних економістів та політиків стверджується, що в Україні відбувається або має здійснюватися перехід до ринкової економіки та її різних моделей і що цей період займе значний проміжок часу (висловлюються думки, що після подолання економічної кризи перехідний етап становитиме декілька десятиліть). Інші вчені зазначають, що головними рисами перехідного періоду в Україні є перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії соціально-економічного розвитку, від державного соціалізму до змішаної економіки, від одного способу виробництва до іншого, від одного базису до іншого, від соціалістичної моделі розвитку економіки до основ ринкової демократії, від одного стану економіки до іншого тощо.
По-різному тлумачиться та економіка (економічна система або спосіб виробництва), від якої треба переходити до іншої економіки (системи тощо). Переважна більшість авторів називає її адміністративно-командною системою, окремі - плановою економікою, соціалістичним устроєм, державним соціалізмом, базисом, що грунтується на позаекономічній залежності1. Водночас більшість авторів справедливо зазначає, що період переходу від одного типу економіки (адміністративно-командної системи тощо) до іншого (ринкової економіки та ін) є перехідним періодом. Його можна визначити як особливий період, протягом якого економіка країни або групи країн переходить в істотно (сутнісно) інший стан внаслідок докорінної трансформації економічної системи. Перехідний період в Україні почався в 1991 р.
Перехідний період має місце і в межах однієї економічної системи, зокрема при переході з однієї стадії (ступеня, етапу) до розвинутішої. Так, перехід нижчої стадії капіталізму у вищу відбувався протягом майже чотирьох десятиліть. Однак протягом такого періоду відбуваються не істотні (докорінні), а якісні зміни в економічній системі.