кваліфікація виконавця (освіта, досвід роботи, професійна підготовка);
розумові та фізичні зусилля працівника, його відповідальність за матеріали, устаткування та інше;
умови праці (тяжкі, непривабливі тощо).
Преміальні системи оплати пов'язують тарифні ставки з нормами витрат праці певною функціональною залежністю. Вони застосовуються там, де робота має характер одноманітних операцій, може бути виміряна і виконується в темпі, який підлягає контролю окремої особи або групи робітників. Застосування преміальних форм оплати праці ґрунтується на засадах підрядної та погодинної заробітної плати.
Підрядно-преміальна система передбачає сплачування робітникові певної суми за кожен виріб. За норматив береться найменший можливий обсяг виробітку, завдяки чому він поширюється на більшість працівників. Ця система передбачає інтенсифікацію праці, поліпшення морального і соціального клімату на підприємствах.
В умовах стимулювання, що ґрунтуються на погодинних формах заробітної плати, за норму береться обсяг роботи, яку виконує, як правило, працівник середньої кваліфікації за одну годину. За перевиконання роботи на 1% заробітна плата зростає на один відсоток, але загальний розмір надбавок не перевищує 15-20% загального заробітку. Така система стимулює переважно кількість праці, а перевірку якості покладено на контролерів і майстрів. Повторний брак є підставою для вжиття дисциплінарних заходів, а не для звільнення робітника.
Преміальні системи заробітної плати розроблені таким чином, що стимули, пов'язані з поліпшенням окремих показників роботи, доповнюють один одного, а розміри одноразових підвищень тарифних ставок і окладів для промислових працівників і конторських службовців 3% основної зарплати, для майстрів і техніків - не менші 5%. Якщо розміри разових підвищень нижчі, вони не відіграють стимулюючої ролі.
Застосування колективних форм оплати праці зумовлене зростанням усуспільнення виробництва, погіршенням якості товарів внаслідок впровадження індивідуальних систем заробітної плати, вимогами трудящих. Премії розподіляються між робітниками відповідно до тарифних ставок. Застосування цієї системи призводить до збільшення армії безробітних, посилення експлуатації, оскільки виробіток робітників зростає такими темпами, які значно випереджають темпи зростання доплат (система оплати праці в США).
Найпоширенішою формою колективної оплати праці є система участі в прибутках. Вона передбачає, що за рахунок заздалегідь встановленої частки прибутку формується преміальний фонд, з якого робітники одержують виплати. Премії нараховуються за підвищення продуктивності праці, зниження витрат виробництва. Виплата премії робітникові залежить від розміру його заробітної плати з урахуванням особистих і трудових характеристик (стаж роботи, раціоналізаторська діяльність, відсутність запізнень і прогулів, відданість фірмі, схильність до співробітництва та ін). Виплати з преміального фонду можуть бути частиною додаткової вартості, а також певною часткою валової заробітної плати, яку підприємці віддають робітникам залежно від рівня прибутку, від успішної роботи компанії. Такі виплати не оподатковуються, що стимулює впровадження цієї системи.
В Україні відрядна оплата праці має такі системи:
пряму;
преміальну;
прогресивну;
непряму;
акордну.
Пряма спирається на незмінну розцінку за кожну одиницю продукції.
Преміальна передбачає премію за певні досягнення у виробництві.
При прогресивній розцінки збільшуються залежно від виконаних норм.
Непряма встановлюється для допоміжних робітників і залежить від результатів роботи основних працівників.
При акордній оплата праці нараховується на весь обсяг робіт відповідно до договору.
Комплексна механізація та автоматизація виробництва зумовлює широке використання погодинної форми оплати праці. Вона, в свою чергу, включає дві системи:
погодинну просту;
погодинну преміальну.
В Україні структура оплати пращ включає основну і додаткову. В умовах переходу до ринкової економіки набувають розвитку такі принципи організації оплати праці:
стимулювання продуктивності праці, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення якості продукції, регулювання співвідношення між мінімальним і максимальним рівнями заробітної плати;
посилення зацікавленості у виконанні робт меншою кількістю працюючих;
надання переваг в оплаті тим, від кого залежить прискорення темпів науково-технічного прогресу;
чіткість и доступність механізму нарахування заробітної плати, що сприяє розумінню широкими верствами працівників;
взаємозв'язок оплати праці з результатами виробництва.
Державне регулювання оплати праці включає:
законодавче встановлення і зміну мінімального розміру оплати праці;
податкове регулювання коштів, що спрямовуються на оплату праці організаціями, а також доходів фізичних осіб;
встановлення державних гарантій оплати праці.
Регулювання оплати праці здійснюється на базі Генеральної та галузевих угод і колективних договорів.
Визначаючи суть заробітної плати як ціну робочої сили на ринку праці, матеріально-речовим перетворенням якої є вартість предмета споживання, послуг, податків та інших платежів, що забезпечують відтворення робочої сили, задовольняють фізичні духовні потреби як самого працівника, так і членів його сім'ї, ми тим самим визначаємо основу організації оплати праці - споживчий бюджет працівника.
В ролі такого бюджету у нас використовують мінімальний споживчий бюджет низького стандарту, на якому і базується мінімальна заробітна плата.
Мінімальна заробітна плата - це встановлена законом ціна простої (некваліфікованої) праці. Теоретично - це суспільно необхідна ціна робочої сили. мінімальний рівень зарплати є обов'язковим для роботодавця.
Регулювання оплати праці спрямоване на досягнення таких цілей:
забезпечення кожній працюючій людині життєво необхідного рівня споживання;
досягнення належної відповідності між різними рівнями заробітної плати;
збереження реального рівня заробітної плати;
взаємозв'язок і залежність рівня оплати праці від її продуктивності.
Структурна перебудова економіки України зумовила певний перерозподіл зайнятих по галузях та різке зростання вивільнення робочої сили. За прогнозами, в 2005 році чисельність безробітних може досягнути 4,3 млн. осіб. У зв'язку з цим ситуація з працевлаштуванням та робочими місцями залишається складною, і найвірогіднішою сферою прикладання праці буде самозайнятість через розвиток малого та середнього бізнесу. Проблеми ефективного використання трудових ресурсів вирішуються поетапно. Науковці Ради з вивчення продуктивних сил України НАН України виділяють три етапи: до першого етапу віднесений період з 1998 до 2008 року, до другого - 2009-2015рр., до третього - 2016-2025 рр. Стратегічним завданням перших двох етапів є досягнення показників економічного розвитку рівня 1990 року. При цьому структура народногосподарського комплексу та структура ВВП мають набути соціально орієнтованого змісту, що дасть можливість наблизити рівень життя населення до стандартів розвинутих країн на сучасному етапі.
Аналіз практики формування ринків праці в Україні та в країнах близького зарубіжжя, а також позитивний досвід країни з розвинутою ринковою економікою свідчать про те, що раціональне використання трудових ресурсів, тобто ефективна зайнятість населення повинна мати такі параметри:
регламентована зайнятість та професійне навчання - 70-90%;
нерегламентована зайнятість - 10-15%;
безробітні й маргінали та інші групи незайнятого населення - 7-8%.
Використання трудоактивного населення має забезпечуватись за рахунок:
збереження та збільшення ефективно функціонуючих робочих місць у всіх секторах економіки;
максимальне стимулювання зайнятості населення в будь-якому секторі економіки та самозайнятості;
сприяння гнучкості ринку праці (мобільність трудових ресурсів, гнучкість структури заробітної плати та організації робіт);
мобілізації коштів та підтримки стабільного функціонування системи освіти та професійної підготовки;
приведення місткості та розміщення профтехучилищ і вищих навчальних закладів у відповідність з реальними потребами в кадрах;
забезпечення регулюючої ролі держави щодо збереження і створення нових робочих місць в приватизованих підприємствах.
Механізм регулювання використання трудоактивного населення зводиться до:
упередження критичного рівня безробіття, створення і збереження трудових місць в перспективних галузях та виробництвах шляхом реалізації державних інвестиційних програм;
забезпечення зайнятості незайнятого населення шляхом організації та розширеного проведення громадських робіт, особливо в регіонах з високим рівнем безробіття;
організації робочих місць для соціально вразливих категорій населення за рахунок Державного фонду сприяння зайнятості населення;
державної підтримки сільськогосподарського виробництва незалежно від форм власності;
реформування оплати праці та розробки механізмів, які забезпечували б обґрунтовану диференціацію заробітної плати, виконання нею відтворювальної, стимулюючої, соціальної та регулюючої функцій;
розробку механізмів соціального захисту вивільнених працівників в разі банкрутства підприємства;