МЕХАНІЗМ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ (стр. 5 из 8)
Науково-технічний прогрес є важливим двигуном економічного зростання. Він охоплює цілий ряд явищ, що характеризують вдосконалення процесу виробництва. Науково-технічний процес включає в себе вдосконалення технологій, нові методи і форми управління і організації виробництва. Науково-технічний прогрес дозволяє по-новому комбінувати дані ресурси з метою збільшення кінцевого випуску продукції. При цьому, як правило, виникають нові, більш ефективні галузі. Збільшення ефективного виробництва стає основним чинником економічного зростання. Роль науково-технічного прогресу як одного з найголовніших чинників економічного зростання буде розглянуто в останній главі цієї курсової роботи.
В результаті дослідження, здійсненого Джоном фендриком на основі аналізу даних майже за 90 років (з 1869 по 1957 р.) доведено, що менш ніж половину приросту загального обсягу виробництва можна пояснити діянням таких чинників, як земля, праця і капітал. Більше половини залежить від інших чинників. Щоб зрозуміти, які це чинники, проаналізуємо економічну динаміку країн у післявоєнний період.
Чому саме цей відрізок часу доцільно взяти як об’єкт розгляду? Річ у тім, що саме в післявоєнний період економічне зростання стало метою економічної політики урядів більшості розвинених країн. Ідеологія економічного зростання була покладена в основу творення держави загального добробуту.
З 1948 р. по 1971 р. світове промислове виробництво збільшувалося в середньому на 6,5% щорічно. Таких темпів економічна історія раніше не знала. Для порівняння: під час промислової революції XVIII століття економіка Великобританії зростала в середньому на 1,5% на рік, а під час промислового перевороту у США у XIX столітті зростання сягало 3% [8].
Високі темпи економічного зростання у післявоєнний період у роботі Германа Ван дер Веє пояснюються двома головними “нефізичними” чинниками: “динамікою надолуження” та переходом до системи змішаної економіки.
В основі пояснення швидких темпів зростання, що дістало назву “динаміки надолуження”, лежить ідея А. Гершенкрона. Її суть зводиться до того, що країна, уряд якої здійснює політику індустріалізації примітивної економіки, демонструє темпи росту настільки високі, наскільки великим є її відставання від групи країн–лідерів. Відставання від США країн Європи та Японії, які, головним чином, і забезпечили високі темпи світового зростання у післявоєнний період, було спричинене двома світовими війнами та міжвоєнною депресією. І вже в 1950-1970 рр. Середньорічний темп зростання ВНП в Німеччині сягнув 6,3%, в Японії – 10%, тоді як у США в цей період він становив лише 3,8%.
Високі темпи зростання у післявоєнній Європі та Японії, крім того, забезпечувалися міжнародним співробітництвом, перебудовою зруйнованого господарства на принципово нових технологічних засадах. Безумовно, ці два чинники діяли на боці пропозиції. Водночас почали діяти чинники зростання на боці попиту: збільшення державних витрат, рівня заробітної плати тощо.
Перехід до системи змішаної економіки як другий чинник прискореного зростання означав глибокі зміни в побудові економічної системи країн. Відомо, що змішана економіка характеризується активною роллю держави як суб’єкта господарювання. Ця роль у післявоєнний період виявилась у збільшенні інвестицій та субвенцій на користь виробничої та соціальної інфраструктури, у діях, спрямованих на забезпечення повної зайнятості, та в анти циклічному регулювання. Крім того, система змішаної економіки ґрунтується на співпраці уряду, профспілок та підприємців. Це гарантує соціальну стабільність у суспільстві, а отже, сприяє економічному зростанню.
Вважається, що поряд з глобальними у післявоєнний період діяв і такий частковий прискорювач зростання, як розвиток транснаціональних компаній. Останні забезпечили “переливання” капіталів та впровадження нових технологій в економіки менш розвинутих країн, сприяли прискоренню розвитку світової економіки і прогрес у науковій організації праці та революція в управлінні. Саме у післявоєнні роки були розроблені такі нові теорії управління, як кількісний підхід, системні концепції, ситуаційний підхід.
Для більш повного вивчення механізму економічного зростання необхідно розглянути теорію виробничої функції.
Класична виробнича функція відображає зв’язок між ресурсами (факторами) виробництва та реальним продуктом, тобто сукупною пропозицією. Вона має такий вигляд:
Yr = Yr (L, l, K, T),
Де Yr – реальний ВНП,
L– праця,
l– земля,
K– капітал,
T – технологічний прогрес.
Таким чином, реальний продукт є функцією кількох макроекономічних змінних: праці, землі, капіталу, що використовуються із застосуванням певних технологій.
Класична виробнича функція має властивість взаємозамінності факторів. Це означає, що один і той же обсяг кінцевого продукту може вироблятися за різного поєднання факторів виробництва. Ця ж властивість проявляється в тому, що для збільшення обсягів продукту достатньо збільшити обсяг одного з факторів виробництва, або разом усіх (графік 3.1.).
Графік 3.1. Класична виробнича
функція.
На графіку 3.1. зображено дві лінії. Лінія АА – це геометричне місце точок, які є різними комбінаціями капіталу і праці (на графіку відмічено дві точки С, D і дві комбінації L0K0 та L1K1), що забезпечують створення певного обсягу продукції. Нехай цей обсяг дорівнює 10 одиницям.
Лінія ВВ передбачає інші комбінації капіталу і праці (у нас це L3K2 та L2K1 і відповідні їм точки Е і F), що дають можливість створити більші обсяги продукту, наприклад, 15 одиниць.
Продукт обсягом 10 одиниць може бути створений як комбінацією факторів L0K0, так і іншою комбінацією L1K1, яка у порівнянні з попередньою означає зменшення праці (від L0 до L1) і збільшення капіталу (від K0 до K1). Тобто, ми одержуємо той же продукт, але за іншого поєднання факторів.
Перехід до більших обсягів продукту (від АА до ВВ) можливий, як показано на графіку, або шляхом зростання залученої праці (від L1 до L2), коли ми маємо комбінацію факторів L2K1, або шляхом збільшення обох факторів, коли маємо їх комбінацію L3K2.
Взаємозамінність факторів властива, наприклад, функціям виду
Yr = 0,6 L+ 0,2 K
Yr = 
Для першої функції характер взаємозаміни факторів такий, що будь-яке зменшення L на одиницю передбачає збільшення К на 3 одиниці. Для другої функції величина заміни залежить від обсягів продукту і обсягу фактора, який ми хочемо замінити іншим. Наприклад, при обсягові продукту в 10 одиниць, для того, щоб не змінити розмір продукту у разі переходу від двох одиниць L до однієї, необхідно збільшити К на 50 одиниць (з 50 до 100). А при переході від п’яти одиниць L до чотирьох є потреба у збільшенні К лише на 5 одиниць (від 20 до 25).
Але, яким чином взаємозамінність факторів пов’язана з проблемою рівноваги? Для проблеми рівноваги актуальним є питання: як забезпечується збільшення обсягів продукту за рахунок кількісного зростання одного з факторів виробництва.
Класична модель ґрунтується на визнанні закону спадної граничної продуктивності, або віддачі факторів. Зазначений закон може бути сформульований у такий спосіб: в умовах певної технології виробництва збільшення якогось із факторів при незмінності інших, починаючи з їх певної комбінації, передбачає зменшення приростів виробництва.
Зрозуміло, що дії цього закону підпорядковується і виробнича функція
Yr = Yr (L, l, K, T),
Традиційно приймається, що для короткотермінового періоду лише фактор праці є змінним, всі інші – земля, капітал, технології – постійні. Тому ринок ресурсів у класичній моделі зводиться до ринку праці, а продукт розглядається як функція ресурсу праці.
Класична модель починається з ринку ресурсів, точніше з ринку праці. Той макроекономічний оптимум, який пояснює ця модель, ґрунтується передусім на рівновазі ринку праці і виробничої функції. Остання визначає пропозицію на ринку товарів. За класичною моделлю, відповідь на питання “скільки товарів може бути запропоновано на ринку” слід шукати у взаємодії ринку праці і виробничої функції.
Наведена модель дає досить реалістичне, але водночас досить грубе пояснення дійсності [4, стор. 196]. Реалістичне тому, що в моделі відображено вплив збільшення двох головних ресурсів – праці та капіталу – на зростання обсягів виробництва.
Обрубленою ж модель є тому, що чинники економічного зростання не обмежуються цими двома фізичними елементами. Зокрема, в результаті дослідження, здійсненого Джоном фендриком на основі аналізу даних майже за 90 років (з 1869 по 1957 р.) доведено, що менш ніж половину приросту загального обсягу виробництва можна пояснити діянням таких чинників, як земля, праця і капітал. Більше половини залежить від інших чинників.
У 20-30-і роки безробіття в капіталістичних країнах стало постійним і досягло високого рівня, внаслідок чого економісти шукали способи збільшення зайнятості.
Р.Ф. Кан запропонував принцип мультиплікатора, який показує, що початкове збільшення інвестицій створює «первинну» зайнятість для робітників, зайнятих в конкретному виробництві. Їх витрати забезпечують «повторну» зайнятість в галузях, виробляючих споживчі товари. Співвідношення між загальним і первинним збільшенням зайнятості є «мультиплікатором зайнятості». Таке історичне походження мультиплікатора. Пізніше ідея мультиплікатора досліджувалася багатьма економістами стосовно до різних економічних процесів [9, стор. 329].