Науково-технічний прогрес, визнаний у всьому світі як найважливіший чинник економічного зростання, все частіше і в західній, і в вітчизняній літературі зв'язується з поняттям інноваційного процесу.
Це, як справедливо відмітив американський економіст Джеймс Брайт, єдиний в своєму роді процес, об'єднуючий науку, техніку, економіку, підприємництво і управління. Він перебуває в отриманні нового продукту і тягнеться від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи таким чином весь комплекс відносин: виробництва, обміну, споживання.
У цих обставинах інновація спочатку націлена на практичний комерційний результат. Сама ідея, що дає поштовх, має меркантильний зміст: це вже не результат “чистої науки”, отриманий університетським вченим у вільному, нічим не обмеженому творчому пошуку. У практичній спрямованості інноваційної ідеї і перебуває її приваблива сила для підприємств, що працюють у ринковій економіці.
Заходи впливу держави в області інновацій можна поділити на прямі і непрямі. Співвідношення їх визначається економічною ситуацією в країні і вибраною в зв'язку з цим концепцією державного регулювання - з упором на ринок або на централізований вплив.
Як правило, в період економічного спаду характерно переважання “кейнсианського” підходу до державної економічної політики, що передбачає надзвичайно активне втручання держави в економічне життя суспільства; в період підйому економіки бере верх філософія консерватизму, що віддає перевагу грі ринкових сил.
У цей час економісти по мірі активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн: в першій домінує концепція необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія і Франція); друга характеризується переважаючим упором на ринкові відносини (США, Великобританія); третя дотримується “проміжного” варіанта в економічній, в тому числі і інноваційній, політиці: державне регулювання поєднується з низкою заходів централізації державного апарату, використовуються непрямі методи впливу при розвиненій системі узгодження інтересів уряду і бізнесу.
Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчої і програмно-цільової.
Адміністративно-відомча форма виявляється у вигляді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності із спеціальними законами, що приймаються з метою безпосереднього сприяння інноваціям.
Так, в США в 1980 р. був ухвалений закон Стівенсона-Вайдлера “Про технологічні нововведення”, передбачаючий ряд заходів стимулювання промислових інновацій; створення для їх вивчення і стимулювання спеціальних організацій в рамках апарату виконавчої влади; сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями; заохочення приватних осіб і корпорацій, що вносять великий внесок в розвиток науки і техніки. Яскравим прикладом дотаційного державного фінансування може служити відкриття в США в 1985 р. інституту промислової технології при Мічиганськом університеті. На організацію цього інституту місцевою і федеральною владою було виділено $ 17 млн. Основна його задача - розробка і досвідчена експлуатація гнучких інтегрованих виробничих систем і інших коштів автоматизації виробництва. Усього з$ 133 млрд., що було витрачено у США на НІДКР в 1988 р. на частку федерального уряду доводилася майже половина - 49,3%. [6]
Програмно-цільова форма державного регулювання інновацій передбачає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, в тому числі і в малих наукоємких фірмах; створюється система державних контрактів на придбання тих або інших товарів і послуг, фірмам надаються кредитні пільги для здійснення нововведень і т.д.
Контрактне фінансування являє собою одинз елементів поширеної в цей час системи контрактних відносин - договорів між замовниками і підрядчиками (в цьому випадку держава виступає в ролі замовника-споживача НІДКР - наприклад, в аерокосмічній області, - а фірма-виконавець НІДКР є підрядчиком). У договорі чітко передбачаються терміни завершення робіт, конкретний розподіл праці між виконавцями, характер матеріальної винагороди. Суворо обмовляються взаємні зобов'язання і економічні санкції. У США таким чином фінансується 77% федеральних витрат на НІДКР.
Національні орієнтири інноваційної політики виявляються в конкретних моделях, що використовуються різними країнами. Тут позначається нерівномірність економічного розвитку країн, що виявляється і в сфері інновацій. Внаслідок цього виникає необхідність зосереджувати національні зусилля на ключових областях науки і техніки, - тих, в яких країна може досягти лідируючого положення на світовому ринку. Зокрема, виділяють американську і японську моделі інноваційної політики.
Американська модель відрізняється найбільш повною автономією підприємництва. Орієнтування економічного розвитку здійснюється шляхом виділення особливої області, останнім часом це інформаційна технологія, куди держава вкладає кошти і тим самим забезпечує її пріоритет. Результати і побічні продукти інформаційних інновацій стають важливим джерелом інновацій інших.
Японська модель також передбачає створення технологічного пріоритету, але при цьому упор робиться на конкретні технології. За останні 10-12 років технологія будівництва великих танкерів була замінена в ролі ведучій технологій виготовлення роботів.
Іншими словами, на державному рівні визначаються технологічні переваги, які повинні бути досягнуті, і стимулюється їх розвиток з тим, щоб потім перекладати на нові технології все народне господарство.
Успіхи НТП залежать від того, яке місце наука займає в суспільстві. Світовий досвід показує, що необхідною і достатньою умовою прогресу в розвитку науки і техніки є свобода творчості.
Досвід цих країн є дуже важливим для України, котра має величезні проблеми із залученням у виробництво нових технологій.
Перед Україною стоїть багато складних завдань в усіх сферах суспільного життя. У сфері економіки – це передусім гальмування процесу сповзання у глибоку економічну кризу, зупинення зниження життєвого рівня народу, стабілізація і поступове зростання економіки, добробуту населення. Поряд з цими тактичними цілями перед країною стоять важливі стратегічні завдання: досягнення рівня розвитку передових країн світу, входження рівноправним членом у систему світового господарства.
Україна, як молода суверенна держава, не має достатнього досвіду життя у ринкових умовах порівняно з іншими країнами світу. Тому, вивчення такого досвіду на прикладі інших розвинених країн дасть змогу, по-перше, запобігти багатьом помилкам, котрі робилися ними на шляху до економічного зростання, а по-друге, якнайшвидше та з найменшими витратами пройти цей шлях.
Однією з об”єктивних причин, що перешкоджають нині виходженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. Вирішити цю проблему здатні лише нові технології, залучення яких було основною передумовою економічного зростання багатьох країн.
У останні роки виникли серйозні сумніви щодо бажаності економічного зростання для країн, що вже досягли добробуту. У основі цих сумнівів лежить ряд взаємопов'язаних аргументів.
1. Забруднення навколишнього середовища.Противники економічного зростання передусім стурбовані погіршенням стану навколишнього середовища. Вони затверджують, що індустріалізація і економічне зростання породжують такі негативні явища сучасного життя, як забруднення, промисловий шум і викиди, погіршення вигляду міст, транспортні затори і т.д. Всі ці витрати економічного зростання виникають, оскільки виробничий процес лише перетворює природні ресурси, але не утилізовує їх повністю. Практично все, що залучається до виробництва, згодом повертається в довкілля у вигляді відходів. Чим значніше економічне зростання і вище рівень життя, тим більше відходів повинна буде поглинути або спробувати поглинути навколишнє середовище. У будь-якому суспільстві, що вже досягло добробуту подальше економічне зростання може означати тільки задоволення все більш неістотних подробиць при зростанні загрози екологічної кризи. Тому деякі економісти вважають, що економічне зростання повинне цілеспрямовано стримуватися.
2. Чи Вирішує економічне зростання проблеми?Прихильники економічного зростання вважають, що воно саме по собі вирішує соціально-економічні проблеми. Однак це твердження не можна визнавати повністю доведеним. Противники економічного зростання, зокрема, стверджують, що проблема бідності в країні, по суті є проблемою розподілу, а не виробництва. Для її рішення необхідна політична сміливість і воля, а зовсім не збільшення суспільного продукту. Взагалі говорячи, аж ніяк не очевидно, що економічне зростання є або буде бути засобом розв'язання проблем, що стоять перед країною.
3. Відсутність гарантій.Противники економічного зростання вважають, що швидке зростання породжує неспокій і невпевненість серед людей. Працівники будь-якого рівня побоюються, що накопичені ними професійні навички і досвід можуть виявитися застарілими в міру технічного прогресу.
4. Економічне зростання і людські цінності.Критики економічного зростання також висувають цілий ряд аргументів на користь того, що, хоч, економічне зростання забезпечує нам “прожиток ”, воно не може забезпечити нам “гарне життя”. Насправді, виробляючи все більше, ми отримуємопри цьому все менше радості. Протягом двох сторіч технічного прогресу трудящі перетворилися з ремісників і художників в додатки машин, що натискають на кнопки, і втратили естетичне і почуттєве задоволення від роботи. Хіба при проведенні балансу економічного зростання ми не повинні вважати це істотним збитком? Точніше говорячи, економічне зростання означає індустріалізацію, масове виробництво, яке не носить творчого характеру і не приносить задоволення працівнику, а також відчуження трудящих від прийняття життєво важливих рішень.