Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (п.3 ст.57 Сімейного кодексу України).
Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням.
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
У ст. 57 Сімейного кодексу України міститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, у п. 7 цієї статті зазначається : "Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю". Пропоноване положення не є абсолютною новелою, адже воно сформувалося у судовій практиці ще за радянських часів.
Наприклад, М. звернулася з позовом до Н. про поділ майна. Позивачка вимагала виділити їй із спільної власності майна на суму 2111 крб. Своїм рішенням Черкаський обласний суд позов М. задовольнив частково на суму 2050 крб. Н. не погодився з таким рішенням і подав на нього касаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд проігнорував факт дарування йому батьком 450 крб. для придбання автомобіля. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду УРСР в своїй ухвалі зазначила, що ця обставина не може бути підставою для зміни рішення Черкаського обласного суду, тому що з матеріалів справи видно, що гроші були дані не для особистих потреб відповідача [ гопанчук ].
Очевидно, судова колегія виходила з того, що гроші дарувалися обом з подружжя. І коли б у судовому засіданні був би встановлений факт дарування коштів лише відповідачу, то ця обставина могла б бути підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Більш чітко висловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного суду, яка у своїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд має враховувати внесок у його надбання, зроблений одним із подружжя за рахунок його роздільного майна[ гопанчук ]. Отже, закріплення в Сімейному кодексі України досліджуваного положення у будь-якому разі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і спільного майна.
У Швейцарії Цивільним кодексом передбачається режим спільності майна подружжя, що не діє у випадку оголошення конкурсу у відношенні майна одного з подружжя.
Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій недопустимості автоматичної трансформації правового режиму роздільного майна у спільне майно, законодавець все ж допускає можливість визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.
Відповідно до ст. 62 Сімейного кодексу України «якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст.37 Сімейного кодексу Російської Федерації майно кожного з подружжя може бути визнано їх спільною власністю, якщо буде встановлено, що в період шлюбу за рахунок загального майна подружжя чи майна кожного з них або праці одного з подружжя були зроблені вкладення, що значно збільшують вартість цього майна (капітальний ремонт, реконструкція, переустаткування й інші).
Аналіз наведеної норми дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошових затрат подружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт здійснення чоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного житлового будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися про підтримання житлового будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї, у належному стані.
Однією з найважливіших новел шлюбно-сімейного законодавства може стати положення ст. 58 Сімейного кодексу України, а саме: "якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів)". Ситуація ще більш ускладниться, якщо дружина не працює у зв'язку з вихованням малолітніх дітей, а чоловік не працює, але одержує достатні прибутки від роздільного майна. Відповідно до положень Сімейного Кодексу України може виникнути ситуація, коли чоловік буде поповнювати свій майновий актив, а дружина, яка виконувала суспільне корисну працю, взагалі не зможе набувати права власності на майно. Звичайно, що подібні ситуації не будуть сприяти зміцненню сімейних відносин, утвердженню принципу рівноправ'я між подружжям, а врешті - захисту прав того з подружжя, хто не міг працювати у суспільному виробництві з поважних причин.
Новелами Сімейного Кодексу України є також положення ст. 57 про те, що особистою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди та страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням (п.4, п.5).
Такі положення можуть бути прийнятними, але у майбутній правозастосовчій практиці можуть також призвести до негативних наслідків. Насамперед у ст. 57 Сімейного Кодексу України не дається відповіді щодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами, якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.
В Сімейному кодексі України нічого не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя у збільшення цінності роздільного майна другого з подружжя. Між тим, не завжди розмір внесків у перетворення роздільного майна призводить до адекватного підвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові або трудові внески можуть призвести до значного підвищення цінності роздільного майна та навпаки. Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного з подружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових внесків другого з подружжя.
Отже, можемо сказати, що намагатися сконструювати законний режим майна подружжя, який задовольнив би інтереси всіх без винятку подружніх пар, неможливо, оскільки законодавче регулювання об'єктивно не завжди може врахувати різноманіття людських інте ресів та життєвих обставин. Тому вихід, обраний законодавцем у Сімейному кодексі, є найбільш оптимальним — поряд із законним режимом майна та аліментним обов'язком, що відповідають інтересам більшості людей, одночасно надається можливість по-іншому врегулювати майнові відносини за допомогою договорів. При цьому договори дозволяють зберегти сили суспільства у сфері законотворчості та пошуках оптимальної для всіх моделі регулювання майнових відносин подружжя.
2.1.2 Договірний статус майна подружжя
Сучасне сімейне законодавство допускає, поряд з імперативним методом регулювання майнових відносин подружжя, їхнє диспозитивне регулювання. Тепер йому надана можливість самостійно визначати свої майнові права й обов'язки в період шлюбу і після його розірвання. Укладаючи шлюбний договір, подружжя саме встановлює правовий режим володіння, користування і розпорядження майном.
Перші шлюбні договори з’явилися у XVII столітті в Англії. Вони мали на меті захист прав заміжньої жінки та її кровних родичів на родове майно.
Інститут шлюбного договору, який вже дуже давно існував і успішно застосовувався у країнах Західної Європи та США, з'явився у нашому законодавстві більш ніж 10 років тому, коли 23 червня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім'ю України», згідно з яким Кодекс було доповнено ст. 27, що передбачила можливість укладання шлюбного контракту між особами, які вступають у шлюб.
Норми гл. 8 Сімейного кодексу Російської Федерації, що регулюють договірний режим майна подружжя, є новими в російському сімейному законодавстві, і поки висновок шлюбного договору не одержав широкого поширення в Російській Федерації. Однак досвід закордонних країн останнього років свідчить про те, що усе більше і більше людей середнього статку, вступаючи в шлюб, укладають шлюбні договори. Імовірно, одна з основних причин цього пов'язана з ростом числа розводів і, відповідно, із прагненням людей забезпечити себе якщо не від моральних, то хоча б від матеріальних втрат у випадку, якщо шлюб виявиться невдалим.
Згідно ст. 40 Сімейного кодексу Російської Федерації шлюбним договором визнається згода осіб, що вступають у шлюб, чи згода подружжя, що визначає їхні майнові права й обов'язки в шлюбі і (чи) у випадку його розірвання.
Цивілістична суть сімейних відносин зумовила розширення можливості їхнього регулювання безпосередньо самими учасниками — Сімейний кодекс України акцентує увагу саме на договірному регулюванні таких правовідносин. Частиною 2 ст. 7 Кодексу визначено, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Таке договірне регулювання стосується насамперед шлюбного контракту, який з 1 січня 2004р. називається «шлюбним договором».