Окремим блоком норм регулюються питання, що стосуються порядку розгляду скарг щодо судових рішень у справах, пов'язаних зі службовою відповідальністю і відповідальністю органів. Сторонами процесу в цих випадках є 1) суд, який подав клопотання або 2) орган, що видав управлінський акт, та безпосередні учасники правовідносин, за яких виник спір. Провадження у таких випадках має бути прискореним. Адміністративний суд зобов'язує орган, що видав акт, протягом двох тижнів подати в суд матеріали адміністративного провадження, якщо вони не були додані до актів суду, що подав клопотання.
Досвід Австрії в чомусь може бути цікавим для загального уявлення і розуміння сфери галузевої діяльності органів країн Європи, що здійснюють у відповідних державах адміністративну юрисдикцію. Можливо, цей досвід буде корисний для розробників законодавства нашої країни щодо цього напряму судової реформи.[13]
Адміністративна реформа є складовою більш масштабного процесу трансформації суспільних відносин в Україні. Вона здійснюється паралельно з іншими реформами: конституційною, судово-правовою, економічною та іншими. Згідно з Концепцією адміністративної реформи, в Україні планується здійснювати систематизацію адміністративного права, насамперед, шляхом його кодифікації. Концепцією передбачено, що першим результатом використання саме цього способу систематизації повинно стати прийняття Кодексу про адміністративні проступки, Кодексу загальних правил поведінки державних службовців, Адміністративно-процесуального кодексу та Адміністративно-процедурного (процедурального) кодексу. До того ж норми двох останніх документів регулюватимуть відносини, пов’язані з оскарженням фізичними особами бездіяльності владних суб’єктів.[14]
Сучасний Кодекс України про адміністративні правопорушення є віддзеркаленням командно-адміністративних методів державного регулювання стосовно всіх сфер людського життя, а отже, він має бути не просто змінений, а скасований як такий, що не відповідає реаліям сьогодення. Тоді постає питання: в чому буде інноваційність запропонованих у Концепції кодексів, якщо вони базуються на застарілих підходах до адміністрування як головної функції влади. Ще Ісус Христос казав: «Не наливають вино молоде у міхи старі; бо міхи прориваються і вино витікає, і міхи пропадають, а вино молоде вливають в нові міхи, і зберігається і те і інше» (Євангеліє від Матфея гл. 9 вірш 17.). У цьому контексті реформування та кодифікації адміністративного законодавства України виникають деякі питання не лише щодо адміністративно-правового регулювання діяльності публічної влади, а і щодо відповідності законодавства реаліям сучасного життя.
Таким чином, слід додати певні аргументи для висвітлення напрямів адміністративної реформи. Передусім доречним буде повернення до загальновизнаних основ теорії держави і права стосовно відносин між державними органами та громадянами (фізичними особами, юридичними особами, особами без громадянства тощо), в яких громадяни делегують свої владні повноваження державі (державним органам), які, відповідно, виступають в ролі суб’єкта щодо об’єкта – громадян. У випадку якщо відбувається певне суспільне правопорушення з боку будь-якої особи (кримінальне, адміністративне, дисциплінарне тощо) влада, як це зазначали в своїх спеціалізованих працях Т. Коломоєць, X. Ярмакі, використовує примус [23]. Водночас громадяни через громадські організації, вибори президента та депутатів можуть контролювати і впливати на владу. З цього приводу слід звернутися до положень теорії адміністративного права, згідно з якими форми державного управління найчастіше визначають як зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами виконавчої влади та місцевого самоврядування для реалізації поставлених завдань. Форма управління – це визначена частина управлінської діяльності органу, його структурних підрозділів і посадових осіб. На думку Т. Коломойця, особливу увагу слід приділити питанню класифікації форм управління за критерієм настання юридичних наслідків, які поділяються на правові та неправові.[15]
СУДДІ
Судді в Австрії за нормою ст. 86 Конституції призначаються Федеральним президентом країни, якщо інше не встановлено законом. Подання з цього приводу вноситься Федеральним Урядом. За такою самою нормою Федеральний президент може передати право призначення уповноваженому їм компетентному міністрові. Як вказують наукові дослідники австрійської судової системи док. Шпегер і Єсіонек,Федеральний президент передав це право Федеральному міністрові юстиції1. Федеральний уряд або федеральний міністр повинен отримати пропозиції щодо кандидатів від сенатів, які саме уповноважені на такі дії Законом про судовий устрій. Указані пропозиції містяться в списку кандидатів, яких має бути не менше трьох осіб на місце судді, якщо передбачено заміщення не більше однієї посади. У випадках, коли заміщується більше однієї посади судді, число кандидатів має бути як мінімум два на одне місце.
Здійснюючи свої службові обов'язки, суддя розглядає всі судові справи, які належать до його компетенції відповідно до закону і розподілу між суддями, за винятком справ, що належать до управління в галузі юстиції, які згідно з вказівками закону не підлягають вирішенню в сенатах чи колегіях суддів. Компетенція щодо розгляду справ встановлюється між суддями того самого суду заздалегідь на строк, визначений у законі про судовий устрій. Справу, яку відповідно до розподілу передано для розгляду конкретному судді, може бути вилучено в нього за розпорядженням органів управління юстиції тільки за наявності перешкод щодо виконання ним своїх обов'язків.
Законом встановлюється право і порядок передачі для розгляду чітко визначеної категорії цивільних справ, що підсудні суддям судів першої інстанції, до розгляду спеціально підготовленими посадовими особами, які не є суддями. Проте суддя, до юрисдикції якого ці справи віднесено згідно з розподілом, може у будь-який час прийняти рішення про їх розгляд у себе і вилучити такі справи у посадової особи, якій їх було передано. Вказані посадові особи зобов'язані виконати таку вказівку судді.[16]
Зазначені положення віднесено до категорії гарантій незалежно від поведінки судді при здійсненні ним правосуддя, а також до гарантій права людини на свого неупередженого суддю, що випливає з тексту Європейської конвенції з прав людини.
Правове становище суддів в Австрії регулюється у Федеральному законі від 14 грудня 1961 року про службові відносини суддів і кандидатів на суддівські посади, Законі про службу суддів — ЗпСС, який багато разів змінювався. У § 57—100 Закон регулює окремі питання відносин служби судді. Положення закону про державну службу (нім. Das Beamtendienstgesetz) застосовується, якщо ЗпСС не містить особливого регулювання, оскільки і судді перебувають у публічно-правових службових відносинах з Федерацією (Республіка Австрія).
ЗпСС регулює правове становище всіх австрійських суддів. У цій галузі не існує законодавчої компетенції австрійських федеральних земель. ЗпСС регулює правове становище всіх суддів досить змістовно: містить, наприклад, також і положення стосовно оплати праці суддів, відпочинку та особливих відпусток, дисциплінарного права відносно суддів. ЗпСС містить у § 1—35 початкове регулювання службових відносин на посаду судді. Підстава для цього міститься в структурі австрійської освіти юристів (Федеральний закон про вивчення правової науки від 2 березня 1978 року). Науково-правовий диплом про освіту в одному з університетів є в Австрії єдиним. До цього долучається відповідно за професійною метою, докторське навчання для університетської діяльності або навчання кандидатів в органах управління, в судах, у нотаріусів або адвокатів. У зв'язку з цим виникає потреба в особливому законодавчому регулюванні для кандидатів на посаду судді, освіта яких потребує судової практики (§ 2 абз. 1 ЗпСС у поєднанні з Законом про практикантів у праві від 15 грудня 1987 року).
Суддею може бути тільки та особа, що склала іспит на суддівську службу під час закінчення чотирирічної суддівської підготовчої служби, § 26 абз. 1 речення 1 ЗпСС До підготовчої служби належить також і перебування в прокуратурі та на практиці в адвоката (§ 9, 9а ЗпСС). Іспиту на суддівську службу відповідають: адвокатський іспит, але тільки після додаткового контрольного іспиту; призначення на університетське професорство на науково-правовому факультеті одного з австрійських університетів, але вже без такого іспиту. Проте професор повинен бути призначеним на посаду відповідно до науково-правового фаху (приватне право, торговельне право тощо; це не стосується правової соціології, політики тощо). Іспит, що був складений для зайняття посади нотаря, вважається недостатнім. Іспит на суддівську службу та адвокатський іспит змістовно узгоджені між собою.
Посада судді не поєднується в Австрії з мандатом Національної ради (Бундестаг). Тому суддя на час передвиборної боротьби офіційно відстороняється відповідно до § 79 абз. 1 ЗпСС від цієї посади, а також і на час прийняття мандату відповідно до § 79 абз. 2 ЗпСС. Члени подружжя та родини не можуть одночасно бути судцями в одному суді, § 34 ЗпСС. Родинні стосунки або шлюбні відносини, які виникли після призначення, передбачають необхідність офіційного переводу. Надалі суддею може бути тільки той, хто до цього часу мав чесне життя.