регистрация / вход

Основи адміністративного права України

Поняття державного управління та співвідношення його з виконавчою владою. Система і джерела адміністративного права. Характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення. Основи адміністративного процесу. Адміністративне деліктне право.

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття державного управління та співвідношення його з виконавчою владою

2. Державна служба: поняття, правовий статус державних службовців

3. Поняття, предмет і метод адміністративного права України

4. Система і джерела адміністративного права. Характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення

5. Адміністративні правовідносини

6. Адміністративне деліктне право

7. Поняття адміністративної відповідальності. Адміністративна відповідальність неповнолітніх

8. Адміністративні стягнення: поняття та види

9. Основи адміністративного процесу

10. Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

11. Провадження у справах про адміністративні правопорушення

Висновок

Список джерел


Вступ

Термін «управління» має багато значень. У загальному розумінні це будь-який цілеспрямований, організуючий вплив на різноманітні процеси, що здійснюються в природі, техніці, суспільстві тощо. Термін «управління» в перекладі на англійську мову — administration, тобто адміністрування, керування, управління, що яскраво показує зв'язок адміністративного права з управлінням. Адміністративне право — це управлінське право. Отже, управління тісно пов'язане з адміністративним правом. Але ми вже визначили, що управління — набагато ширше поняття, ніж адміністративне право. Основними ознаками управління є управлінська система, суб'єкт і об'єкт управління, керуючий вплив суб'єкта на об'єкт і зворотний зв'язок. Управлінська система — це єдність управлінських елементів, що взаємодіють як єдине ціле, породжуючи нові якості, не притаманні окремим її компонентам. Суб'єктом управління називають сторону управлінського процесу, що являє собою джерело керуючого впливу. Об'єкт управління — сторона управлінського процесу, що функціонує під керуючим впливом суб'єкта, набуває певних нових якостей та змінюється. Керуючий вплив визначають як комплекс заходів, прийомів, форм, методів і організуючих команд, спрямованих на об'єкт управління, за допомогою яких реально змінюється об'єкт управління. Зворотний зв'язок можна охарактеризувати як певну інформацію для суб'єкта управління стосовно змін, що відбулися в об'єкті управління завдяки керуючому впливу.

Тема контрольної роботи – «Основи адміністративного права України».

Мета контрольної роботи – ознайомитися з поняттями державного управління; державної служби; предметом і методом адміністративного права України; системою джерел адміністративного права України; адміністративними нормами і правовідносинами; адміністративною відповідальністю; видами адміністративних стягнень; порядком адміністративних проваджень у справах; органами, уповноваженими розглядати справи про адміністративні правопорушення.


1. Поняття державного управління та співвідношення його з виконавчою владою

Управлінській процес як багатоманітне явище здійснюється у природі, техніці та суспільстві. Звідси автори-кібернетисти виділяють три різновиди управління, а саме:

— біологічне, що реалізується в процесі управління в рослинному і тваринному світі живими організмами;

— технократичне, що характеризує управління різноманітними машинами, механізмами, технічними засобами з допомогою математичних формул і символів;

— соціальне, тобто управління окремими людьми та їхніми об'єднаннями, що складають суспільство.

Отже, соціальне управління може бути охарактеризоване як управління суспільством. Суспільством вважають найвищий тип соціальної самоорганізації людей. Воно може існувати тільки тоді, коли функціонуватиме як складна цілісна система, а це означає, що без управлінською видиву функціонування суспільства неможливе.

Одним з видів соціального управління є державне управління. У широкому значенні слова під ним розуміють діяльність усіх видів органів держави: законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного життя. Кожна з названих гілок єдиної державної влади, зберігаючи загальні ознаки соціального й державного управління, має свої специфічні керівні структури, форми та методи, прийоми, способи й засоби керівного впливу на об'єкт управління. Звідси можна виділити такі види державного управління:

— законодавче (законотворче);

— виконавчо-розпорядче (власне управлінське);

— судове (правосудне);

— контрольно-наглядове.

Причому в кожному із зазначених видів державного управління існує внутрішня та зовнішня сторони. Внутрішня сторона характеризується управлінською діяльністю всередині системи, а зовнішня — спрямована на структурні елементи громадянського суспільства. У вузькому значенні державне управління розглядається як діяльність тільки виконавчо-розпорядчих органів держави: Кабінету Міністрів, міністерств, державних комітетів (служб), інших органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій.

Державному управлінню властиві такі риси:

а) діяльність з реалізації завдань і функцій держави;

б) воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами;

в) останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;

г) форми та методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Таким чином, державне управління (у вузькому розумінні) — це підзаконна виконавча й розпорядна діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Звідси, державне управління (у вузькому розумінні) співвідноситься з виконавчо-розпорядчою владою та її органами через призму загального й особливого, в якому виявляються загальні риси правотворчої і правореалізаційної діяльності держави та виконавчо-розпорядчої діяльності однієї з гілок єдиної державної влади.


2. Державна служба: поняття, правовий статус державних службовців

Організація і діяльність державних органів здійснюється державними службовцями, а це передбачає необхідність з'ясування питань про розуміння державної служби. В Україні склалася і зміцнюється єдина державна служба. її єдність характеризується єдиними організаційними, правовими, кадровими та інформаційними засадами. Отже, державну службу необхідно розглядати як систему організаційно-правових, кадрових та інформаційних суспільних зв'язків і відносин, а не як суму службовців і державних установ. В основі такої системи лежить потреба визначити загальні засади, мету та функції державної служби, а також правове становище державного службовця. Загальні положення діяльності й статус державного службовця передбачені Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.

Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання завдань і функцій держави, заробітну плату вони одержують за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями, мають відповідні службові повноваження та обіймають певні посади.

Посада —це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами, відповідно до цього Закону вважаються керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

До основних принципів державної служби закон відносить:

а) служіння народу України;

б) демократизм і законність;

в) гуманізм і соціальна справедливість;

г) пріоритет прав людини і громадянина;

ґ) професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі;

д) персональну відповідальність за виконання службовихобов'язків і дисципліни;

е) дотримання прав і законних інтересів органів місцевого йрегіонального самоврядування;

є) дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Мета державної служби включає два основні напрями:

а) формування суспільно-політичних і державно-правових умов її зв'язку з життям народу на тлі її соціальної природи;

б) створення об'єктивної системи виявлення та добору людей для служби в державному апараті.

Функції державної служби — це напрями її діяльності, що відображають її роль і призначення в суспільстві. До них належать: а) забезпечення ефективного функціонування всіх гілок державної влади; б) забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів та обов'язків людини й громадянина.

Призначення державної служби полягає в тому, що через неї повинна реалізуватися демократична сутність держави, підтримуватися вільна життєдіяльність суспільства та забезпечуватися лідерство державного апарату в суспільному розвитку. Іншими словами, вона є головним засобом реалізації функцій соціальної держави. Державна служба повинна стати повсякденним каналом зв'язку держави з народом. Основні завдання державної служби:

а) охорона інтересів суспільства, прав і свобод людини й громадянина;

б) досягнення і зміцнення цілісності держави;

в) забезпечення ефективної діяльності державних органів;

г) демократизація шляхів формування та діяльності державного апарату тощо.

Державний службовець повинен:

а) сумлінно виконувати свої службові обов'язки;

б) шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування;

в) не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів, Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України.

Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Основними обов'язками державних службовців є:

а) додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

б) забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

в) недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

г) безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

ґ) збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню;

д) постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;

е) сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива та творчість у роботі.

Державні службовці мають право:

а) користуватися правами та свободами, що гарантуються громадянам України Конституцією й законами України;

б) брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

в) одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

г) на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

г) вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;

д) на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

е) безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

є) на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

ж) вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

з) на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

и) на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

і) захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та в судовому порядку.

Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:

а) визнані у встановленому порядку недієздатними;

б) мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

в) у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками;

г) в інших випадках, встановлених законами України. Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних із проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися ще такі заходи дисциплінарного впливу, як:

— попередження про неповну службову відповідність;

— затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу чи у призначенні на вищу посаду.

Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України (Головдержслужба) є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Вона забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та функціональне управління державною службою.

У своїй діяльності Головдержслужба керується статтями Конституції України та законами України, постановами Верховної Ради України, указами й розпорядженнями Президента України, декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також своїм Положенням. У межах своїх повноважень Головдержслужба організовує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх виконанням:

а) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції;

б) розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Основні завдання Головдержслужби:

— забезпечення разом з іншими державними органами реалізації загальних напрямів державної політики у сфері державної служби в центральних і місцевих органах державної виконавчої влади, в місцевих радах і їхніх органах;

— забезпечення функціонального управліннядержанною службою;

— розроблення поточних, довготермінових прогнозів і планів потреби центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, місцевих рад і їхніх органів у кадрах;

— розроблення заходів щодо підвищення ефективності та державної служби в центральних і місцевих органах державної виконавчої влади, місцевих радах і їхніх органах;

— координація і контроль за їх виконанням;

— здійснення методичного керівництва проведенням конкурсного добору державних службовців у центральних і місцевих органах державної виконавчої влади, місцевих радах та їхніх органах;

— організація навчання та професійної підготовки державних службовців тощо.

Головдержслужба відповідно до покладених на неї завдань:

а) розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних акті» з питані, державної служби;

б) провадить аналіз фактичної о складу державних службовців і готує пропозиції держав органам щодо підвищення ефективності їх роботи;

в) веде комп'ютерний облік даних про державних службовців;

г) готує за поданням міністерств та інших органів центральної виконавчої влади проекти рішень про заохочення і нагородження державних службовців першої і другої категорій, вносить пропозиції відносно застосування дисциплінарних стягнень до державних службовців цих категорій;

ґ) погоджує пропозиції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щодо призначення осіб па посади державних службовців першої і другої категорій з присвоєнням їм рангів з метою визначення відповідності їх вимогам Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 p.;

д) визначає напрями спеціалізації державних службовців для навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації, контролює проведення цієї роботи;

е) погоджує державне замовлення на підготовку спеціалістів для державної служби;

є) здійснює контроль за навчанням, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації державних службовців, у тому числі за межами України, готує відповідні пропозиції;

ж) надає організаційно-методичну допомогу центральним і місцевим органам державної виконавчої влади та місцевим радам та їхнім органам у розробленні нормативних актів щодо професійно-кваліфікаційних вимог до державних службовців;

з) бере участь у підготовці для розгляду Кабінетом Міністрів України пропозицій про віднесення існуючих посад державних службовців, не перерахованих у ст.25 Закону України «Про державну службу», а також нових посад державних службовців до відповідних категорій;

и) дає роз'яснення з питань, що входять до її компетенції;

і) у разі потреби бере участь у перевірці фактів порушення етики поведінки державними службовцями тощо.

Під час виконання покладених на Головдержслужбу функцій вона взаємодіє з іншими центральними та місцевими орга-нами державної виконавчої влади України, органами Автономної Республіки Крим, місцевими радами та їхніми органами, а також з відповідними органами інших країн.

Головдержслужба має право:

— здійснювати контроль за виконанням Закону України «Про державну службу», інших актів законодавства з питань державної служби, вносити в установленому порядку пропозиції відносно скасування прийнятих центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, місцевими радами та їхніми органами рішень з питань державної служби, якщо вони суперечать чинному законодавству;

— одержувати у разі потреби безплатно передбачені державною статистичною звітністю дані й інші необхідні матеріали від центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, місцевих рад та їх органів;

— створювати (за погодженням з відповідними керівниками) групи з учених, працівників центральних і місцевих органів для підготовки нормативних та інших матеріалів з питань державної служби.

Головдержслужба у межах своїх повноважень видає на основі й на виконання чинного законодавства накази, організовує та контролює їх виконання. У разі потреби видає разом з іншими органами державної виконавчої влади, місцевими радами та їхніми органами спільні рішення. Її рішення з питань державної служби, видані у межах її повноважень, є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, місцевими радами та їхніми органами.

Начальник і заступники Головдержслужби призначаються на посади та звільняються з посад у порядку, передбаченому чинним законодавством. Начальник розподіляє обов'язки між своїми заступниками, несе персональну відповідальність за виконання покладених на Головдержслужбу завдань і здійснення нею функцій, встановлює ступінь відповідальності своїх заступників і керівників підрозділів.

Для погодженого вирішення питань, що входять до компетенції Головдержслужби, обговорення найважливіших напрямів її поточної та перспективної діяльності в Головному управлінні Кабінетом Міністрів України офіційно затверджується колегія у складі начальника (голова колегії), заступників начальника за посадою, а також інших керівних працівників Головного управління. Рішення колегії запроваджуються у життя, як правило, наказами Головного управління.

Начальник Головдержслужби, його заступники, а також інші відповідальні працівники за дорученням керівництва Головдержслужби, мають право брати участь у засіданнях колегій, інших засіданнях центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, місцевих рад і їхніх органів, вивчати їхні звіти, статистичні та інші матеріали з питань, що входять до компетенції Головного управління.

Гранична чисельність і фонд оплати праці працівників центрального апарату Головдержслужби затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Головдержслужба є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку і бланки із зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.

Таким чином, діяльність кожного окремо взятого державного органу проявляється в реальному житті через діяльність його повноважних представників, що іменуються державними службовцями. Підвищення ефективності роботи державних службовців сприяє підвищенню ефективності всієї державної служби і кожного державного органу зокрема.


3. Поняття, предмет і метод адміністративного права України

Адміністративне право, подібно до інших складових національної правової системи України, слід розглядати як:

а) галузь права;

б) галузь законодавства;

в) юридичну науку;

г) навчальну дисципліну.

Як галузь українського права (законодавства) адміністративне право України являє собою систему адміністративних правових норм, інститутів та нормативно-правових актів, що регулюють і охороняють особливе коло суспільних відносин у сфері державного управління. Як галузь права воно може бути розглянуто в об'єктивному й суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні адміністративне право України характеризується сукупністю адміністративних правових норм, інститутів і нормативно-правових актів, що утворюють його внутрішню та зовнішню форми. Внутрішня форма адміністративного права включає внутрішню побудову — систему адміністративного права. Зовнішня форма характеризується джерелами, що являють собою спосіб зовнішнього виразу змісту адміністративно-правових норм та інститутів.

За суб'єктивним розумінням адміністративне право України — це сукупність закріплених нормами об'єктивного права можливостей людини і громадянина, що реалізуються у сфері державного управління.

Адміністративне право України має свій предмет і метод правового регулювання.

Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права, є такі:

—виникають у результаті державної владно-управлінської діяльності;

— суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

— їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності.

Методи адміністративного права —це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного прана. Аналізуючи засоби, з допомогою яких законодавець здійснює правовий пилин на предмет адміністративного права, слід сказати, що переважно це — зобов'язання, заборони та адміністративно-правовий примус. У ряді випадків застосовуються і певні дозволи. Наприклад, дозвіл одержувати певну інформацію для здійснення покладених на орган чи посадову особу завдань.

Серед способів як складового елемента адміністративно-правового методу слід виділити авторитарний (наказовий, щоб не сказати владний чи диктаторський) та субординаційний. Авторитарний спосіб виправданий «нерівністю» сторін адміністративних правовідносин, а саме: наявністю владного суб'єкта управління та підвладністю об'єкта управління. Наприклад, відносини податкової адміністрації з будь-яким платником податків. Субординаційний спосіб передбачає одержання обов'язкової згоди на дії об'єкта управління від суб'єкта управління.

Отже, наявність власного предмета й методу правового регулювання дає змогу відокремлювати адміністративне право від інших галузей українського права.

Як юридична наука адміністративне право являє собою систему знань, теорій, гіпотез, висновків і рекомендацій стосовно історії виникнення та розвитку, поняття, предмета й методу правового регулювання, системи та джерел галузі адміністративного права (законодавства), науки та навчальної дисципліни. Наука має свій предмет і методи дослідження, свою систему і джерела.

Як навчальна дисципліна адміністративне право вивчається в юридичних навчальних закладах. її предметом є вивчення адміністративного права як галузі права і законодавства, а також як юридичної науки.

4.Система і джерела адміністративного права. Характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення

Система адміністративного права— це його внутрішня форма, як вже було зазначено, що характеризує його внутрішню побудову. Структура системи адміністративного права включає в себе адміністративно-правові норми та адміністративно-правові інститути.

Адмістративно-правові норми можна охарактеризувати як загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки людини в суспільстві, що встановлюються (санкціонуються) і забезпечуються державою з метою закріплення, регулювання й охорони суспільних відносин у сфері державного управління.

Адміністративно-правовим нормам притаманні як загальні ознаки, що характеризують будь-яку правову норму, так і певні особливості, характерні тільки для цього виду правових норм. До особливих ознак адміністративно-правових норм можна віднести такі:

— закріплюють владні (керівні) та внутрішньоорганізаційні відносини;

— метод впливу на суспільні відносини є державно-владним (імперативним);

— гарантування державного переконання та примусу при їх реалізації;

— органічне об'єднання їх у межах галузі адміністративного права (законодавства) і неможливість існування окремо.

Адміністративно-правові норми мають логічну структуру (гіпотеза, диспозиція, санкція) і можуть за різними критеріями групуватися за певними видами. Вони можуть об'єднуватися за різними критеріями і створювати адміністративно-правові інститути (наприклад, загальні, особливі та спеціальні).

Адміністративно-правовий інститут — це об'єднання двох і більше адміністративно-правових норм в єдину початкову, видову чи родову групу для регулювання відповідних суспільних відносин.

Об'єднуючись, норми й інститути утворюють загальну, особливу та спеціальну частини адміністративного права України.

Загальна частина об'єднує адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що закріплюють і регулюють основні принципи управління, правовий статус суб'єктів управління, форми та методи їхньої діяльності, функціонування адміністративного процесу та гарантії і способи забезпечення законності в державному управлінні.

Особлива частина включає в себе адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що закріплюють і регулюють управління в різних сферах суспільного життя, а саме: в економічній, адміністративно-політичній, соціально-культурній, державно-правовій тощо.

Спеціальна частина охоплює адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що регулюють адміністративно-правову діяльність конкретних органів (наприклад, внутрішніх справ, митної служби, податкової адміністрації тощо).

Названі три види інститутів слід розглядати як загальні. Своєю чергою, вони поділяються на головні та початкові.

Зовнішню форму адміністративного права складають його джерела. Джерелами адміністративного права називають правові звичаї, нормативні договори та нормативно-правові акти, правові акти державного управління, що вміщують адміністративно-правові норми.

Основним видом джерел адміністративного права є нормативно-правові акти— письмові документи державних органів та інших компетентних суб'єктів, що приймаються ними в установленому порядку і вміщують адміністративно-правові норми. Існують різні критерії для класифікації нормативно-правових актів, що являють собою джерела адміністративного права. За юридичною силою їх можна поділити на конституційні, законні та підзаконні. Наприклад, Конституція України закріплює, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38).

Серед законів, що є джерелами адміністративного права, можна виділити кодифіковані й інкорпоровані. До кодифікованих законів відносять, наприклад, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Земельний кодекс України, Митний кодекс України та деякі інші. Інкорпоровані закони, у свою чергу, можуть бути органічними та звичайними. До органічних законів як джерел адміністративного прана можна віднести закони України «Про міліцію», «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 p., «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р., «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 p.,«Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 р., «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 p., «Про органи та служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р.,«Про державну податкову службу» від 4 грудня 1990 р.,«Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. тощо. До звичайних законів як джерел адміністративного права відносять закони України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р., «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р., «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 р., «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» від 1 грудня 1994 р., «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. тощо.

Названі джерела адміністративного права — це джерела вищої юридичної сили. Норми Конституції України, що закріплюють права людини й громадянина, мають пряму дію.

Певна частина адміністративно-правових норм може бути закріплена у постановах Верховної Ради України. Наприклад, Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затверджене Постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 p., або Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затверджене Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р.

Джерелами адміністративного права є ряд підзаконних нормативних актів Президента України та Кабінету Міністрів України, зокрема: Національна програма боротьби з корупцією, затверджена Указом Президента України від 10 квітня 1997 р.

Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти керівників підприємств, установ і організацій, акти територіальних громад, представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування та органів місцевої самоорганізації населення, якщо в них вміщено адміністративно-правові норми.

Підзаконні нормативно-правові акти, що деталізують окремі норми чи інститути законів, розглядаються деякими авторами як правові акти державного управління. На думку В. К. Колпакова, акти управління характеризуються за двома особливостями — як правові і як управлінські джерела. Вони мають між собою діалектичний зв'язок.

Їх визначають з трьох найпоширеніших позицій:

а) як форми управлінської діяльності держави;

б) як документи, що походять від компетентних органів;

в) як владні дії державних виконавчо-розпорядчих органів.

Одним із кодифікованих джерел адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), який було прийнято 7 грудня 1984 р. (почав діяти з 1 червня 1985 р.). У ньому вміщуються норми, що регулюють і охороняють матеріальні і процесуальні суспільні відносини у сфері адміністративних правопорушень і адміністративної відповідальності. У загальних положеннях закріплюються завдання та система законодавства про адміністративні правопорушення, компетенція і повноваження державних органів і органів місцевого самоврядування щодо вирішення питань про адміністративні правопорушення, запобігання їм, виявлення та усунення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, чинність законодавства та забезпечення режиму законності при провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Матеріальне право про адміністративні правопорушення і адміністративну відповідальність складається із загальної та особливої частин. У загальній частині закріплюються поняття адміністративного правопорушення, окремі елементи об'єктивних і суб'єктивних ознак складу адміністративного проступку, поняття і види адміністративних стягнень і загальні правила їх накладання.

В особливій частині закріплюються види адміністративних проступків у різних галузях, а саме:

а) охорони праці та здоров'я населення;

б) ті, що посягають на власність;

в) охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури;

г) в промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії; у сільському господарстві;

ґ) при порушенні ветеринарно-санітарних правил;

д) на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку;

е) у сільському господарстві;

є) житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою;

ж) торгівлі, фінансів і кустарно-ремісничих промислів;

з) стандартизації, якості продукції та метрології;

и) ті, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку;

і) ті, що посягають на встановлений порядок управління.

У процесуальному праві закріплюється система органів, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, справи, що підвідомчі їм, а також їхня компетенція щодо розгляду цих справ.

Окремий розділ присвячений регулюванню порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. У ньому закріплені завдання і принципи провадження у справах про адміністративні правопорушення, порядок складання протоколів, затримання правопорушників, їх особистий огляд, огляд речей і вилучення речей і документів. Визначається коло осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення, порядок винесення на розгляд справ, оскарження і опротестования постанов відносно справи про адміністративне правопорушення.

Окремим розділом регулюється порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. У ньому закріплюються основні положення та порядок провадження з виконання постанови про:

а) винесення попередження;

б) накладення штрафу;

в) оплатне вилучення предмета;

г) конфіскацію предмета, грошей; ґ) позбавлення спеціального права;

д) застосування виправних робіт;

е) застосування адміністративного арешту; є) відшкодування майнової шкоди.

Отже, чинний кодекс України про адміністративні правопорушення врегульовує матеріально-правові та процесуальні адміністративні деліктні правовідносини.

5. Адміністративні правовідносини

Що слід розуміти під адміністративними правовідносинами?

Це частина суспільних відносин, які регулюються нормами адміністративного права шляхом впливу на поведінку суб'єктів у сфері державного управління, що веде до виникнення між такими суб'єктами правових зв'язків державно-владного характеру.

Основні ознаки адміністративних правовідносин:

а) вони виникають на основі адміністративно-правових норм;

б) характеризуються наявністю сторін, що іменуються суб'єктами адміністративного права;

в) за змістом включають в себе адміністративні права владного характеру і юридичні обов'язки;

г) є видом суспільних відносин державних органів, фізичних або юридичних осіб, організацій і спільностей;

г) здійснення суб'єктивних прав або додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Групувати адміністративні правовідносини можна за різними підставами:

— залежно від кількості суб'єктів — прості та складні;

— залежно від дії у часі — довготривалі та короткотривалі;

— за змістом поведінки зобов'язаної сторони — пасивні та активні дії чи бездіяльність;

— залежно від функціонального призначення — регулятивні й охоронні;

— за галузевою приналежністю — матеріальні та процесуальні;

— за сферами управління окремими галузями соціально-культурною, адміністративно-політичною, економічною тощо.

Адміністративні правовідносини мають складну будову і включають такі елементи, як суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення адміністративних правовідносин є юридичні факти.

Суб'єктами адміністративних правовідносин називають державні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяються адміністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління (державної виконавчої влади).

Необхідно розрізняти суб'єкт адміністративного права і суб'єкт адміністративних правовідносин. Названі поняття близькі, але нетотожні. Суб'єкт адміністративного права може існувати абстрактно, але ніколи не вступатиме у правовідносини.А от суб’єкти адміністративних правовідносин завжди конкретні. Для того щоб суб'єкт адміністративного права став суб'єктом адміністративних правовідносин, необхідні такі три умови:

— наявність адміністративно-правової норми, що передбачає адміністративні права і обов'язки;

— наявність адміністративної правосуб'єктності (праводієздатності);

— наявність адміністративного юридичного факту.

Адміністративно-правові норми містяться в джерелах адміністративного права.

Суб'єкти адміністративних правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені і нести юридичну відповідальність за свої дії.

Суб'єктами адміністративних правовідносин можуть бути:

а) Президент України;

б) державні органи виконавчої влади;

в) державні службовці;

г) громадяни України, іноземці й особи без громадянства; ґ) система місцевого самоврядування;

д) об'єднання громадян тощо.

Об'єктом адміністративних правовідносин є сама управлінська діяльність у сфері державного управління.

Зміст адміністративних правовідносин характеризується синтезом фактичного та юридичного. Юридичний зміст — це адміністративні суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливості імперативних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів. Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів адміністративних правовідносин, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

Зміст адміністративного суб'єктивного права включає такі можливості:

а) діяти відповідно до своїх повноважень;

б) вимагати певних дій від зобов'язаної сторони;

в) впливати на об'єкт управління;

г) використовувати форми й методи контролю, заохочення та примусу.

Адміністративні юридичні обов'язки — це закріплена нормами адміністративного права міра необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки суб'єкта, спрямована на задоволення інтересів носія адміністративного суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягаєинеобхідності:

а) здійснення псиних дій;

б) утримання від здійснення дій, що суперечать Інтересам інших осіб;

в) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб;

г) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою адміністративного права необхідних варіантів поведінки.

Адміністративні юридичні факти — це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою адміністративно-правової норми, що породжують виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Залежно від підстав розглядають різні види юридичних фактів:

— за юридичними наслідками — правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі;

— залежно від форми їх прояву — позитивні та негативні;

— за характером дії розрізняють юридичні факти одноразової та безперервної дії;

— за характером дій —активні та насипні;

— за галузевою ознакою — матеріальні та процесуальні;

— за розподілом прав і обов'язків — односторонні та багатосторонні;

— за функціями у механізмі правового регулювання — регулятивні та охоронні;

— залежно від кількості суб'єктів — прості та складні;

— за наявністю волі — юридичні дії (життєві обставини, що характеризують вольову поведінку адміністративних суб'єктів, їх зовнішнє вираження волі та свідомості) та юридичні події (життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів адміністративних правовідносин).

Юридичні дії, у свою чергу, поділяють на правомірні та неправомірні. Правомірні юридичні дії (вчинки та результати діяльності) завжди відповідають нормам адміністративного права (наприклад, подання скарги, звернення організації за реєстрацією, подання проекту документа на експертизу тощо).

Неправомірні юридичні дії — правові аномалії, зловживання правом (що не є правопорушенням) та адміністративні правопорушення.

До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу тощо.

Отже, юридичні факти як життєві обставини, що передбачаються нормами адміністративного права, мають велике теоретичне і практичне значення для адміністративних правовідносин.

Таким чином, адміністративні правовідносини мають яскраво виявлений імперативи и й характер. У гой самий час існують і окремі горизонтальні відносини, н тому числі й адміністративно-договірного характеру, які в адміністративному праві мають чітко виражений допоміжний і тимчасовий характер.

6. Адміністративне деліктне право

Адміністративне деліктне право включає в себе розуміння адміністративного правопорушення та його складу і адміністративної відповідальності.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визначається бездіяльність або протиправна, винна (умисна або необережна) дія, яка посягає на державний або громадський порядок, суспільну власність, права і свободи людини і громадянина, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

Звідси ознаками адміністративного правопорушення (проступку) є:

а) суспільна небезпечність діяння;

б) протиправність;

в) винність;

г) застосування адміністративного стягнення; ґ) адміністративна відповідальність.

Суспільна небезпечність діяння в нормах адміністративного деліктного права не називається ознакою адміністративного проступку. Але, незважаючи на це, слід зазначити, що адміністративні правопорушення посягають на конкретні правовідносини, що охороняються адміністративним законом і спричинюють їм шкоду, а водночас і шкоду правопорядку. До осіб, які скоїли адміністративні проступки, зживають заходи державного примусового впливу. Отже, слід зробити висновок про те, що адміністративні проступки є також суспільно небезпечними. При розмежуванні адміністративних проступків і кримінальних злочинів ступінь суспільної небезпечності відіграє головну роль.

Протиправність означає, що правопорушення характеризується як дія чи бездіяльність, заборонена адміністративним законодавством. Поняття «діяння» слід розглядати у таких основних значеннях:

— це вольовий акт поведінки людини;

— включає в себе дві сторони поведінки (дію чи бездіяльність), обидві з яких порушують чинні норми права;

— в адміністративному законодавстві закріплюється заборона такої дії чи зобов'язання активно діяти в необхідному напрямі;

— громадянин не діє там, де це вимагається, або діє там, де це забороняється (здійснює діяння проти права), наприклад, порушує правила адміністративного нагляду або не виконує вимог щодо постановки на облік військовозобов'язаних.

Протиправність як ознака адміністративного правопорушення вважається такою, якщо є норма права, яка встановлює певний варіант поведінки, і діяння особи (суб'єкта), яке суперечить припису цієї норми. Причому правові норми, які встановлюють певні правила, можуть бути не тільки адміністративними, а й трудовими, земельними, фінансовими, господарськими, житловими тощо. Відсутність протиправності свідчить про відсутність адміністративного правопорушення.

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є вина. Це психічне (внутрішнє) ставлення суб'єкта до вчинення певного діяння та його наслідків. Розрізняють дві форми вини: умисел і необережність. Намір може бути прямим і непрямим, а необережність — самовпевненістю і недбалістю. Відсутність вини виключає наявність адміністративного проступку.

За вчинення адміністративного проступку настає ретроспективна адміністративна відповідальність, що полягає у покладанні на винного у вчинені адміністративного проступку певного виду й міри адміністративного стягнення.

Адміністративне правопорушення (проступок) має свою юридичну модель (склад). Склад адміністративного правопорушення — це передбачена нормами адміністративного права сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких те чи інше діяння можна кваліфікувати як адміністративне правопорушення.

Він включає в себе:

— об'єкт;

— об'єктивну сторону;

— суб'єкт;

— суб'єктивну сторону.

Об'єкт адміністративного правопорушення — це сукупність суспільних відносин, які охороняються адміністративним правом і регулюються нормами трудового, цивільного, земельного та фінансового права і за порушення яких накладаються адміністративні стягнення. Об'єктом адміністративного правопорушення можуть бути певні соціальні блага (здоров'я, честь і гідність людини тощо).

Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення — це сукупність таких зовнішніх ознак, як діяння (дія чи бездіяльність), протиправні наслідки, причинний зв'язок між діянням і наслідками, що закріплюються нормами права про адміністративні правопорушення, місце, час, обстановка, обставини, способи та засоби вчинення адміністративного правопорушення.

Суб'єктами адміністративних правопорушень можуть бути громадяни чи посадові особи, іноземці та особи без громадянства. Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, що досягли 16-річного віку. Якщо особа віком від 16 до 18 років вчинила адміністративне правопорушення, вона притягується до адміністративної відповідальності на загальних підставах із специфікою, передбаченою Законом України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р. Посадові особи підлягають відповідальності за адміністративні правопорушення, пов'язані з недотриманням встановлених правил у сфері охорони порядку управління, державного та громадського порядку, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків. Це означає, що посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, а й за незабезпечення їх виконання іншими особами, насамперед підлеглими.

Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення включає в себе вину, мотив і мету поведінки правопорушника.

Об'єктивні та суб’єктивні ознаки складу адміністративного правопорушення передбачені у відповідних статтях Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Адміністративні правопорушення можуть бути класифіковані за різними видами.

Існують такі критерії для класифікації:

а) залежно від ступеня суспільної небезпеки виділяють основні та кваліфікаційні склади правопорушень. Більш високий ступінь суспільної небезпеки діяння характеризують додаткові ознаки, які прийнято називати кваліфікуючими (наприклад, повторність, наявність або можливість настання шкідливих наслідків, аварійна ситуація, залишення місця події, вчинення діяння посадовою особою, грубе порушення правил тощо). Склади правопорушень з такими додатковими ознаками називають кваліфікуючими, а без таких ознак — основними;

б) залежно від суб'єкта проступку розрізняють особисті (приватні) та службові (посадові) правопорушення;

в) залежно від характеру шкоди адміністративні правопорушення поділяють на матеріальні та формальні. До матеріальних належать склади правопорушень, де включається матеріальна шкода (наприклад, знищення лісу мере:) його підпал). У формальних правопорушень настання шкідливих наслідків не вимагається (наприклад, неявка за викликом до військового комісаріату);

г) за структурою складу бувають однозначні й альтернативні правопорушення. В однозначних складах чітко вказуються ознаки правопорушення (наприклад, доведення неповнолітніх до стану сп'яніння). В альтернативних називають кілька варіантів ознак правопорушення (наприклад, порушення правил відкриття поліграфічних і штемпельних підприємств, придбання, збут, використання, облік, зберігання розмножувальної техніки, шрифтів і матриць особами, відповідальними за дотримання цих правил відповідно до ст. 189 КУпАП);

г) за особливостями конструкції розрізняють описові та бланкетні склади адміністративних правопорушень. Описові склади цілком розкривають зміст правопорушення (наприклад, завідомо неправдивий виклик спеціальних служб за ст. 183 КУпАП). Бланкетні вказують на те, що ознаки проступку встановлені окремими правилами (наприклад, порушення правил охорони й використання пам'яток історії та культури за ст. 92 КУпАП) тощо.

7. Поняття адміністративної відповідальності. Адміністративна відповідальність неповнолітніх

Адміністративну відповідальність слід розглядати у позитивному (перспективному) та інтроспективному (негативному) видах. У перспективному розумінні адміністративна відповідальність характеризується як відповідальне ставлення суб'єкта адміністративного права до своїх обов'язків і додержання заборон. У ретроспективному значенні— це специфічні правовідносини між державою (її органами й посадовими особами) та суб'єктом адміністративного правопорушення щодо реагування на вчинене правопорушення і на суб'єкта, що його вчинив, а також покладання на правопорушника виду й міри адміністративного стягнення.

Виділяють основні та похідні ознаки адміністративної відповідальності. До основних ознак відносять те, що адміністративна відповідальність:

а) є засобом охорони встановленого правопорядку;

б) нормативно визначена й полягає в застосуванні санкцій адміністративно-правових норм;

в) супроводжується осудом з боку держави правопорушника та правопорушення;

г) пов'язана із застосуванням примусу та негативних для правопорушника наслідків;

ґ) реалізується у визначених законодавством процесуальних формах.

До похідних ознак відносять те, що:

— підставою адміністративної відповідальності є не тільки проступки, передбачені нормами адміністративного права, а й порушення, передбачені нормами інших галузей права (наприклад, житлового, трудового, земельного тощо);

— адміністративна відповідальність полягає у застосуванні до винних адміністративних стягнень;

— право притягати до адміністративної відповідальності належить державним органам та їх посадовим особам;

— існує особливий порядок приТЯГНвНИЯ ДО адміністративної відповідальності тощо.

Адміністративна відповідальність настає з досягненням 16-річного віку (ст. 12 КУпАП).

Вчинення адміністративного проступку неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує адміністративну відповідальність. За вчинення адміністративних проступків у віці від 16 до 18 років до неповнолітніх можуть бути застосовані такі заходи впливу:

— зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

— застереження;

— догана або сувора догана;

— передача неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, які їх замінюють, або під нагляд педагогічному чи трудовому колективу за згодою колективу, а також окремим громадянам на їх прохання (ст. 24і КУпАП).

8. Адміністративні стягнення: поняття та види

Адміністративні стягнення це захід Відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративний проступок, а також попередження вчинення нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Види адміністративних стягнень закріплені в Кодексі України про адміністративні правопорушення. До них належать:

— попередження — письмове або в іншій формі офіційне застереження уповноваженою посадовою особою громадянина про неприпустимість вчинення ним адміністративних правопорушень;

— штраф — майнове стягнення, або вилучення у порушника певної грошової суми на користь держави;

— оплат не вилучення предмета, який був засобом вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, виявляється в його примусовому вилученні з наступною реалізацією та передачею одержаної суми власнику за вирахуванням витрат на реалізацію вилученого предмета;

— конфіскація предмета, що був знаряддям вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, виявляється в примусовому невідшкодовуваному вилученні цього предмета у власність держави. Конфіскованим може бути тільки предмет — приватна власність порушника, якщо інше не передбачено законодавчими актами;

— позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові, на строк до трьох років за грубе чи систематичне порушення порядку користування цим правом (стосується тільки права керувати транспортними засобами та права полювання);

— виправні роботи призначаються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з утриманням до 20% її заробітку у власність держави. Виправні роботи призначаються районним (міським) народним судом (народним суддею);

— адміністративний арешт встановлюється і застосовується лише у виключних випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб. Адміністративний арешт призначається районним (міським) народним судом.

Таким чином, адміністративні стягнення як вид і міра адміністративного впливу держави на осіб, що вчинили правопорушення, закріплюються гл. 3 КУпАП, поділяються на основні й додаткові і мають на меті виховання особи, що вчинила правопорушення, інших осіб для запобігання правопорушенням у майбутньому.

9. Основи адміністративного процесу

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів і посадових осіб постійно потребує розгляду й вирішення щодо конкретних фізичних або юридичних осіб питань управлінського характеру. Таку діяльність називають адміністративними справами. Для вирішення адміністративної справи необхідно застосувати матеріальну адміністративно-правову норму до конкретного індивідуального випадку або конкретної життєвої ситуації. Застосовуються адміністративно-правові норми з додержанням певних, передбачених законодавством процедур (правил). Ці правила закріплюються в нормативно-правових актах як адміністративні процесуальні норми — загальнообов'язкові правила, що регламентують порядок вирішення адміністративних справ різних категорій. Об'єднані в Інститути вони утворюють адміністративне процесуальне право. Вирішення різних адміністративних справ на підставі адміністративних процесуальних норм називається адміністративною процесуальною діяльністю, якою займаються виконавчо-розпорядчі органи та їхні посадові особи. Сукупність адміністративних процесуальних дій (діяльність) у межах конкретної адміністративної справи має назву адміністративного провадження. Однопорядкові групи адміністративних проваджень утворюють різні види проваджень. Так, нормотворчі провадження здійснюються в процесі підготовки й видання нормативних актів управління. Установчі провадження —у процесі створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур у сфері державного управління, а також під час комплектування персоналом організаційних структур у сфері державного управління. Правозастосовчі провадження є найскладнішою групою адміністративних проваджень. До них належать такі провадження:

— із застосування заходів примусу в державному управлінні:

а) дисциплінарне провадження;

б) провадження у справах про адміністративні правопорушення;

в) провадження із застосування заходів матеріального впливу;

— із застосування заходів заохочення і стимулювання в державному управлінні:

а) провадження у справах про нагородження державними нагородами, відзнаками, грамотами тощо;

б) провадження у справах про присвоєння почесних та інших звань;

в) провадження у справах про преміювання тощо;

— із реалізації громадянами своїх прав і обов'язків:

а) провадження за зверненнями громадян;

б) провадження із виконання громадянами військового обов'язку;

в) провадження із одержання громадянами житла тощо;

— із реалізації юридичними особами своїх прав і обов'язків:

а) провадження із легалізації юридичних осіб;

б) провадження із виділення юридичним особам кредитів;

в) провадження із оформлення і видачі юридичним особам ліцензій тощо;

— із здійснення контролю і нагляду (контрольно-наглядові провадження) та багато інших.

Усі адміністративні провадження складаються з окремих операцій (стадій). Для кожного виду проваджень може бути кілька таких стадій. Здійснюється провадження із адміністративних справ за участю суб'єктів, яких можна поділити на три групи:

а) ті, що вирішують справу;

б) ті, відносно яких вирішують справу;

в) допоміжні учасники процесу.


10. Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

Важливе місце в системі суб'єктів, що вирішують справи, відведене органам і посадовим особам, що уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. Система таких органів визначена третім розділом КУпАП.

У ст. 213 КУпАП закріплюється, що справи про адміністративні правопорушення розглядають:

— адміністративні комісії при районних державних адміністраціях і виконавчих комітетах, міських, районних у містах, селищних і сільських рад. Вони вирішують всі справи про адміністративні правопорушення, за винятком тих, які належать до компетенції інших органів. Комісія створюється відповідною держадміністрацією чи виконавчим комітетом у складі голови, секретаря і членів комісії;

— виконавчі комітети селищних і сільських рад уповноважені розглядати справи про порушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічні порушення;

— місцеві суди (судді) розглядають справи про адміністративні правопорушення, віднесені до їх компетенції Кодексом. Судді одноособово розглядають справи про дрібне хуліганство, порушення правил адміністративного нагляду тощо;

— органи внутрішніх справ (ОВС), органи державних інспекцій та інші уповноважені органи (їхні посадові особи) розглядають справи, віднесені до їх компетенції законодавством. Так, наприклад, ОВС (їхні посадові особи) розглядають справи про порушення громадського порядку, порушення правил паспортної системи, правил прикордонного режиму, правил перебування иУкраїні і транзитного проїзду через територію України іноземних громадян і осіб без громадянства, правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху трат порту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину чи інших пально-мастильних матеріалів.

Отже, закон визначає систему органів, що мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення та визначає їхню підвідомчість.

11. Провадження у справах про адміністративні правопорушення

Як уже зазначалося, провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється на певних стадіях. На думку Д. Бахрах, таких стадій чотири, а саме:

— адміністративне розслідування;

— розгляд справи;

— перегляд постанови;

— виконання постанови.

Адміністративне розслідування розпочинається порушенням справи про адміністративне правопорушення. Підставою для порушення справиє вчинення суб'єктом адміністративного правопорушення, яке фіксується у протоколі про адміністративне правопорушення. Останній складає уповноважена посадова особа чи представник громадської організації, чи орган громадської самодіяльності (наприклад народний дружинник).

У протоколі мають бути вказані пенні дані: дата та місце його складання; дані про особу, яка склала протокол; дані про особу порушника;місце, час вчинення і суть правопорушення;нормативний акт, який передбачав відповідальність за це правопорушення; інші матеріали, необхідні для вирішення справи. Протокол підписує особа, яка його склала, порушник, а за наявності свідків і потерпілих — і ці особи.

Протокол направляється уповноваженому органу (посадовій особі), який розглядає справу про адміністративне правопорушення. Протокол не складається у випадках, коли згідно із законодавством адміністративний штраф накладається чи береться, а попередження фіксується на місці вчинення правопорушення. На штраф порушнику дають довідку (квитанцію) встановленого зразка.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається, як правило, за місцем його вчинення. Термін вирішення справи встановлюється законодавством. Справа розглядається у присутності особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Без «винної» особи справа може бути розглянута тільки у випадках, коли є дачі про своєчасне оповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від цієї особи не було клопотання про відкладення справи. Законодавство передбачає також випадки, коли присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, обов'язкова.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито. На цій стадії провадження орган (посадова особа) повинен з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення; чи винна дана особа в його вчиненні; чи підлягає вона адміністративній відповідальності; чи є обставини, що пом'якшують чи збільшують провину; чи мав місце матеріальний збиток; чи є підстави для передачі матеріалів справи на розгляд громадських організацій, трудового колективу; інші обставини, які б мали значення для правильного вирішення справи.

Розглядаючи справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) видає постанову у справі.

Постанову у справі оголошують одразу по закінченні розгляду справи особі, що притягнута до відповідальності. Копію цієї постанови протягом трьох днів видають чи надсилають особі, якій вона винесена. Таку саму копію одночасно вручають потерпілому на його прохання.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути опротестована особою, щодо якої вона була винесена, а також потерпілим. Постанова адміністративної комісії, виконкому сільської, селищної ради, державного органу виконавчої влади та посадових осіб може бути оскаржена в районний (міський) суд, рішення якого є кінцевим. Постанови інших органів (посадових осіб) про стягнення адміністративного штрафу оскаржуються у вищому органі чи вищою посадовою особою чи в районному (міському) суді, рішення якого є кінцевим.

Скарга подається протягом десяти днів від дня винесення постанови В адміністративній Справі. Поданняскарги вчасно зупиняє виконання постанови до її розгляду, за винятком постанови про застосування попередження і адміністративного арешту, а також у випадку стягнення штрафу, який береться на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення і рішення у скарзі можуть бути оскаржені прокурором.

При розгляді скарги чи протесту відповідний орган (посадова особа) перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень: постанову залишити без змін, скаргу і протест — без задоволення; відмінити постанову і направити справу на новий розгляд; відмінити постанову і закрити справу; змінити міру стягнення, але щоб не було збільшення її.

Встановлено порядок виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. Штраф повинен бути сплачений порушником не пізніше 15 днів від дня вручення постанови про його призначення.

Постанову про відшкодовуване вилучення предмета, про конфіскацію, про позбавлення спеціальних прав, про виправні роботи видає уповноважений на це орган у порядку, встановленому законодавством. Постанова про адміністративний арешт виконується органами внутрішніх справ.


Висновок

Отже, адміністративне право і законодавство включає норми як матеріального, так і процесуального права. Тому вживаються заходи, аби його систематизувати, особливо кодифікувати, що сприятиме удосконаленню практики застосування норм адміністративного.

При виконанні контрольної роботи ми ознайомилися з основами адміністративного права України, а саме:

- з поняттям державного управління та співвідношення його з

виконавчою владою;

- державною службою: поняттям, правовим статусом державних службовців; - поняттям, предметом і методом адміністративного права України;

- системою і джерелами адміністративного права; характеристикою

Кодексу України про адміністративні правопорушення;

- адміністративними правовідносинами;

- адміністративним деліктним правом;

- поняттям адміністративної відповідальності; адміністративною

відповідальністю неповнолітніх;

- адміністративними стягненнями: поняттям та видами;

- основами адміністративного процесу ;

- органами (посадовими особами), уповноваженими розглядати справи про адміністративні правопорушення;

- провадженнями у справах про адміністративні правопорушення.

Адміністративне законодавство України:

— визначає принципи і встановлює загальні положення законодавства про адміністративні правопорушення;

— встановлює адміністративну відповідальність за порушення правил: по стандартизації і якості продукції, випуску в обіг і зміст засобів вимірювань і користування ними; обліку і статистики; безпеки руху і користування засобами залізничного, повітряного, морського і трубопровідного транспорту; дорожнього руху; військового обліку; прикордонного режиму; паспортної системи; правил придбання, зберігання і використовування зброї, вибухових, радіоактивних речовин і інших об'єктів дозвільної системи; правив по охороні території України від занесення і розповсюдження карантинних і інших інфекційних хвороб; митних правил і правил по боротьбі з контрабандою; правил обігу валюти; правил перебування в Україні іноземних осіб і лип без громадянства.

Адміністративне законодавство України встановлює коло питань, по яких місцеві Ради народних депутатів, окрім селищних і сільських, можуть приймати в межах, визначуваних законодавчими актами, рішення, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність.

Державні органи, суспільні організації, трудові колективи розробляють і здійснюють заходи, направлені на попередження адміністративних правопорушень, виявлення і усунення причин і умов, сприяючих їх здійсненню, на виховання громадян у дусі високої свідомості і дисципліни, строгого дотримання законів.


Список джерел

1. 1. Колпаков В.К. Адміністративне право України. Підр. – К., Юрінком Інтер, 2000-752 с.

2. Административное право Украины: Учебник/Под ред. С.В. Кивалова Харьков, Одиссей, 2004-880 с.

3. Правоведение Учебник/Под ред. В.В. Копейчикова - К., Юрінком Інтер, 2000-752 с.

4. Державне управління в Україні: Навч. посіб.-К., 1999-630 с.

5. Офіційній вісник України-1999, №50, Ст.. 2434

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему