Смекни!
smekni.com

Історія держави і права України (стр. 3 из 4)

У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природ-
ним (хоч це поняття дістало поширення лише після Французької революції 1789 р.),
виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час
повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити «давньоруське князівство» чи навіть планує утворити окреме «козацьке князівство». Можливо, ці ідеї й розглядалися, але здійснити їх за тих обставин було б неможливо. Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити-при своїй владі чи чужій,- було справою другорядною. Нарешті, у Східній Європі XV ст. суверенітет ототожнювався не з народом, а з особою законного (тобто загальновизнаного) монарха. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницькийне мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому й автономному суспільству законність і захист.

На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя й захисника України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак, у 1651 р., після обміну посольствами Оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке на таких же умовах зверхності, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і лишилася нездійсненою.

Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був право-
славний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я
спільної для них православої віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала
надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, моско-
вити
воліли почекати, доки козаки й полями не виснажать одне одного, і вже тоді вда-
ватися до відповідних дій. Проте у 1653 р., коли українці стали погрожувати
тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московити не могли більше
зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирі-
шив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти
їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися
відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти
Оттоманської імперії та взагалі розширити свої вплив.

В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем
Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом
Війська Запорозького в Переяславі, біля Києва. 18 січня 1654 р. Хмельницький
скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення
про перехід України під зверхність царя. Того ж дня було скликано людей
на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив на потребі України
у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: поль-
ського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя — й зая-
вив, що найкращим для цього є православний цар. Задоволений тим, що вибір упав
на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана.
Тоді Бутурлін, Хмельницький та присутня там козацька старшина ввійшли до
міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою.

Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою в Польщі
традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони,— українці
заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шану-
вати їхні права й привілеї. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монар-
ха, кажучи, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає
своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов
із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутурлін уперто стояв на
своєму. Нарешті, побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося б, про-
стісіньку формальність, Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві.

Незабаром після того по 117 містах України було розіслано царських урядни-
ків, перед якими 127 тис. люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайло-
вичу та його наступникам. Сповнений драматизму інцидент у переяславській
церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій, з якими обидві
сторони підійшли до укладення угоди. Та попри всі ці розбіжності підписання
Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї
Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок
уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому —
доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії.

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка
угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа
ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні
копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить,
що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича(пом. 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (пом. 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин ВенедиктМякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д. Інший український історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.

Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р.
під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було
оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу),
що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні
українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом». Щоправда, в середині 1960-х років принаймні один радянський учений — Михайло Брайчевський — піддав цей погляд сумніву (що мало катастрофічні наслідки для його кар'єри), однак для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалася обов'язковою.

Одним із перших наслідків Переяславської угоди стала радикальна зміна полі-
тичних союзів у регіоні. У відповідь на договір Хмельницького з царем поляки й татари об'єднали сили, почавши новий етап війни. Навесні 1654 р. московське військо, підтримане 20 тис. козаків на чолі з Василем Золотаренком, вступило до Білорусії, відбивши у поляків значну частину території. Пізніше, восени, бої перемістилися у Південно-Західну Україну. Не зв'язані тепер ніякими зобов'язаннями перед українцями, татари нещадно спустошували край. Докладний опис цього лиха подається в рапорті одного польського командира: «За моїми підрахунками, число самих лише мертвих немовлят, знайдених на дорогах та у замку, сягнуло 10 тисяч. Я наказав поховати їх у полі, і в одній могилі було більше 270 тіл. Усім немовля там за віком було менше року, бо старших погнали у неволю. Групи вцілілих селян блукають, оплакуючи своє горе».