Смекни!
smekni.com

Державне регулювання територіальних організацій продуктивних сил (стр. 3 из 5)

3) безпосередні стимули промисловим фірмам, що розміщують інвестиції у виділених районах. Ці стимули зво­дяться переважно до надання податкових пільг і спеціальних прав амортизації.

Взагалі для японської регіональної політики характерна першочергова увага до розвитку інфраструктури, для чого здійснюються великі асигнування з державного бюджету. Саме інфраструктура, а не фінансові стимули є головним важелем державного регулювання розташування продуктив­них сил країн (зокрема в справі піднесення економіки недостатньо розвинених районів). Характерно, що в Японії зовсім відсутня система субсидування приватних інвестицій, так широко розповсюджена в країнах Західної Європи.

Головними важелями політики "переміщення" або де­централізації є:

а) пільги на закупівлю ділянок під промислове будів­ництво;

б) позики на покриття витрат на переміщення підпри­ємств;

в) податкові пільги (права прискореної амортизації та зниження рівня місцевих податків) для фірм, що переміщуються із "зон стимулювання виїзду" в "зони прийняття переміщень");

г) фінансові пільги (пільгове кредитування) місцевій владі та корпораціям розвитку на зведення промислових будівель, обладнання промислових зон.

Урядову політику, як фактор розташування, можна зреалізувати у різноманітних формах, але, зрештою, вона проявляється у впливі на величину виробничих витрат у відповідному місці простору, тобто урядова політика поряд з іншими факторами служить джерелом територіальної дифе­ренціації витрат виробництва (ТДВВ).

3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ВТРУЧАННЯ ДЕРЖАВИ В ТЕРИТОРІАЛЬНУ ОРГАНІЗАЦІЮ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Проте навіть сьогодні, коли історія державного втручан­ня в сферу розташування продуктивних сил нараховує деся­тиліття, коли питання про необхідність активного впливу на просторові структури господарства ніби-то вирішене, у середовищі західних економістів не тільки не існує єдності думок на цей рахунок, але й, більше того, нема єдності навіть стосовно самої необхідності врахування просторового факто­ру в межах заходів державної політики. Навіть найрадикальніші західні регіоналісти вважають регіональну політику, по суті, досить обмеженим напрямком діяльності держави в сфері економіки [І]. Посилаються при цьому на консерватив­ність територіальних структур, на тривалий, як правило, ха­рактер змін, що відбуваються у цих структурах.

Домінуючою серед американських регіоналістів завжди була точка зору, що виходила з неприпустимості зазіхання держави на священні права підприємництва, ділових кіл, хоч з часом зміцнилося розуміння об'єктивної необхідності активної державної регіональної політики у межах відповід­них законодавчих актів. У її рамках завжди конкурували двапідходи: "процвітання районів" і "процвітання людей". По­шук балансу цих інтересів і нині становить суть регіональної політики не тільки у США, ай в інших розвинутих країнах.

Регіональна політика на Заході пройшла довгий шлях від свого становлення в системі державного регулювання (поряд із загально-економічною, аграрною, соціальною полі­тикою) до розквіту в період "ейфорії планування" 60-х -початку 70-х років і до наступної докорінної перебудови на межі 70-х і 80-х [6, с. 114].

Традиційна політика допомоги проблемним районам, що існувала до середини 70-х років, з самого початку була двоїстим, глибоко суперечливим явищем. Формально вона була спрямована на компенсацію соціально-географічної нерівності, пом'якшення проблем у тих районах, де соціальна напруга та масові страйки стали загрожувати корінним інте­ресам капіталу. Проте благодійницькі соціальні цілі традицій­ної регіональної політики неминуче вступали у конфронтацію із загально-економічною, і зокрема з промисловою, політикою держави.

З благодійницького характеру регіональної політики випливав і випливає її низький пріоритет, незначна частка асигнувань у системі державних програм. Адже ця політика була пасивною, спрямованою лише на деяке згладжування диспропорцій. Тому навіть наприкінці 60-х років, у період розквіту та найбільшої популярності, на неї виділяли досить малі кошти, порядку 0, 04 - 0, 08 % ВВП (лише у Велико­британії їх частка досягла 0, 5 %). За словами американського вченого Клайда Уівера, "регіональна політика стала улюбле­ною темою політичних дискусій та академічних досліджень, проте не отримала належної фінансової підтримки. Були прийняті закони, засновані агентства, найняті планувальники і розроблені плани, але при цьому відпущено дуже мало засобів" [б, с. 118].

Завданнями регіональної політики спочатку урочисто проголошувалося вирівнювання рівня економічного розвиткурізних частин країни, якості життя їх населення, скорочення безробіття в депресивних районах тощо. Але скоро було ви­знано, що реально регіональна політика може стати не більше ніж засобом запобігання такого поглиблення регіональних диспропорцій - (подальшій концентрації економічного потен­ціалу, політичної та адміністративної влади у столиці, відсталих районів), яке стало б небезпечним з економічного та соціального погляду.

Більшість економістів взагалі не схильні приймати серйозно державне втручання у розміщення продуктивних сил, вважаючи це не сумісним з принципами вільного під­приємництва [2]. Як зауважує англійський дослідник Х. Клут, "ідея збалансованого регіонального розвитку нездійсненна, оскільки ресурси розподілені нерівномірно" [2, с. 120]. Г. Річардсон також досить скептично ставиться до того, що він називає "грубими заходами контролю, які невідомо скільки обходяться" [2, с. 120].

Штучна індустріалізація в слабко освоєних районах мало що дає місцевому населенню цих районів [ІЗ]. Форму­вання в низці країн, зокрема, в Іспанії, "полюсів проми­слового росту" майже не призвело до прискорення еконо­мічного розвитку довколишніх відсталих районів. Нові центри залишилися ізольованими вогнищами, зв'язаними переважно з зонами розвиненої промисловості чи із зовніш­нім ринком. Зв'язок "полюсів" з оточуючою їх територією (хінтерландом), як правило, незначний. Так, за даними іспан­ських економістів "полюс" Бургос купує всередині своєї провінції лише 0, 3 % від необхідної продукції, Ла-Корунья -6, 3 %. В Італії штучна індустріалізація Півдня мало що дала для зменшення місцевого безробіття. Отже, штучне форсу­вання розвитку районів нового освоєння не лише не досягає своєї мети в цих районах, але одночасно спричиняє за­гострення проблем розвитку старопромислових районів.

До останніх років існування СССР значення старо-промислових районів у розташуванні пової індустрії явнонедооцінювалася. Це зумовлено низкою причин. По-перше, це специфічна психологія, що була характерна для СССР (як і для інших великих країн), яку можна охарактеризувати як "географічну ейфорію" від "безмежних" просторів, "безмеж­них" ресурсів і можливостей, і природне бажання освоїти та охопити все неосвоєне в якомога коротші терміни, не рахуючись з економічною доцільністю великих капітало­вкладень, з термінами їх окупності і нехтуючи можливостями використання та удосконалення вже існуючих промислових районів. Така характерна для малих розвинених країн полі­тика та практика економії ресурсів, засобів і самого простору, що проявлялася в багатьох сферах, в СССР фактично не була розповсюджена. Разом з тим, реальний економічний простір чи "економічна ойкумена" у багато разів менша від тієї шостої частини суші, яку номінальне займала ця країна.

По-друге, важливою причиною нехтування старопро-мисловими районами в СССР була значна роль поза­економічних підходів до розташування промисловості та господарства у цілому. Один з прикладів використання таких підходів - будівництво БАМа за межами "економічної ойку­мени". При виборі місця для створення БАМа брали до уваги переважно стратегічні міркування, які є важливими, але явно недостатніми.

Політика розташування повинна бути спрямована на максимальну ефективність чи на міжрайонний перерозподіл багатств. Ефективність чи вирівнювання? П. Самуельсон на одній з наукових конференцій з регіональних проблем і політики висловив думку, що допомога районам здебільшого веде до "спотворення" національних виробничих структур [2]. Це спотворення, за Самуельсоном, базується на "сенти­ментальних" міркуваннях і тому суперечить критеріям еконо­мічної ефективності. Реальний соціалізм породив доктрину все більш рівномірного розташуваня продуктивних сил, що протиставлялася їх концентрації і реалізувалася, не важаючи на жодні економічні, соціальні, екологічні втрати.

4. ТЕОРІЯ ЦЕНТРУ ТА ПЕРИФЕРІЇ В РЕГІОНАЛЬНОМУ РОЗВИТКУ

Нерівномірність соціально-економічного розвитку країн і районів - одна з основних тем географії. Адже її предмет, за класичним визначенням, - відмінності від місця до місця. Контрасти між центрами та периферією - найбільш елемен­тарний і у той же час потужний імпульс виникнення та відтворення територіальної нерівності [б].

Одним з перших дослідників, що висунув ідею "пери­ферії" та "центру" в історично-економічному розвитку, був відомий французький вчений Фернан Бродель [14], який змалював при характеристиці "світу економіки" три ареали:

"вузький центр, другорядні, достатньо розвинені області і... величезні зовнішні окраїни". "Центр" вирізнявся високим рівнем життя, розвиненим розподілом праці, високими цінами, розвиненою грошово-кредитною системою, а для "периферії" характерними були бідні відсталі країни, ледве залучені в світову економіку, з переважанням позаекономіч­них відносин, з ледве розвиненим поділом праці і ззовні нав'язаним монокультурним виробництвом. Внаслідок цього формувалася система як світового господарства, так і регіональних відтворювальних комплексів. Перша - внаслі­док грандіозних подій Великих географічних відкриттів, друга - як результат розвитку окремих регіонів Старого та Нового світу, східних і західних економік, країн "капіталізму переселенців" і багатьох варіантів та моделей економічного розвитку залежно від руху природно-історичного процесу світової історії.