Об'єднання зороастризму з іудео-християнством породило у III ст. манихейство — вчення, яке в середньовіччі й пізніше дало ряд єресей: павликан, бо-гомилів, катарів, альбігойців та ін. У XI ст. серед курдів з'явився ієзидизм, послідовники якого поклоняються світлому і темному началам.
Зороастризму властиве вчення про страшний суд, про потойбічне життя, про кінець світу внаслідок космічної катастрофи, в якій грішники з їх покровителями загинуть, а праведники — послідовники доброго божества — з допомогою Митри воскреснуть і очистяться вогнем. Зороастризму властивий також культ вогню. На його честь будувалися храми. Дуже специфічний і обряд захоронення: тіло небіжчика вміщують на спеціальних "вежах мовчання" на розтерзання хижим птахам, тому що вважалося, що кремація і поховання у землю або воду споганює їх. Як і будь-яка інша релігія, зороастризм переносить перемогу зла на майбутнє, а встановлення правди передбачається лише у потойбічному світі.
Священна книга Авеста має 5 розділів. Перша частина — Вендідат (закон проти девів) — розповідає про створення світу; в поетичній формі змальовуються 16 країн, населених шанувальниками бога Ахурамазди; про історію людства і засновника цивілізації — Іама. Значне місце у Вендідаті посідає тлумачення про охорону ритуальної чистоти. Кілька розділів присвячено собаці як священній тварині. Вказуються розміри покарання за вбивство собаки або неправильного поводження з нею. Друга частина — Ясна — вмішує опис релігійних церемоній; до неї входять і гати Заратустри. Багато молитов Ясни звернеш до вогню, води, землі, повітря, які вважалися священними стихіями. У третій частиш — Висперед — зібрано літургійні молитви, звернеш до богів.
Найдавніша, четверта, частина Авести називається Ушти. В ній зібрано гімни, присвячені давньоіранським божествам — Митрі, Ардвісурі-Анахіті, Тімтрії та ін. Роз'яснюються способи захисту від злих духів, подано формули проклять. П'ята частина — Бін-дезії — вміщує роздуми про природу речей, кінець світу, прихід Саошинта і утвердження вічного добра на Землі.
У Європі зміст Авести став відомим ХУЛІ ст., після перекладу книги в 1771 р. французькою мовою. Це дало змогу вивчити не тільки історію стародавніх східних релігій зороастризму і маздаїзму та існуючих до них вірувань, а й простежити вплив вчення Авести на формування ряду релігійних систем більш пізнього походження.
Джайнізм (4,3 млн віруючих) — релігія, яка виникла в Індії у VI ст. до н. е. одночасно з буддизмом як опозиція брахманізму, що освячував кастовий лад. Джайнізм висловлював інтереси прогресивних шарів індійського рабовласницького суспільства. Послідовники джайнізму поклоняються 24 пророкам, останнім з яких був легендарний засновник джайнізму Ма-хавіра Вардхамана (VI ст. до н. е.), на прізвисько Джина (з санскр. — переможець); звідси назва джайнізму. Розповіді про Джина та його учнів склали канонічну релігійну літературу джайнізму (сіддханта).
Згідно з джайнізмом, Джина проповідував п'ять істин: не убий, не говори неправди, не кради, не прив'язуйся до земних речей, будь непорочним (для монахів). Джайнізм зберіг ряд елементів брахманізму: віру в перевтілення душ, вчення про карму, про періодичну появу пророків.
Джайнізм і буддизм заперечують кастовий устрій, вчення про індивідуальне позбавлення від страждань, святість Вед, брахманістські обряди. Обряди джайнізму передбачають поклоніння Джині як божеству, а також його учням, читання священних текстів, прилюдні сповіді. В наші дні робляться спроби модернізувати джайнізм, що виявляється в русі ануварт (моральне відродження суспільства), яке ставить за мету звільнити людину від вад виховання.
Ануварти проповідують реформаторські ідеї класового суспільства: виступають проти накопичення багатства і насильної експлуатації.
Сикхізм (18 млн) заснований Нанаком (1469— 1539 рр.), сином дрібного торгівця з касти Кшатріїв. Він народився у селі Тальванді в Пенджабі, що входив тоді до імперії Великих Моголів. Нанак розробив усі основні положення сикхізму і на тривалий час визначив характер общини. Релігійно-філософська система сикхізму протягом п'яти з половиною століть свого існування неодноразово змінювалася, але її догмати залишалися майже незмінними, так само як і в першій половині XVI ст., коли Нанак почав проповідувати своє вчення. Засновник сикхізму багато зробив для пропаганди своєї релігії: якщо повідомлення сикхістських авторів про його мандрівки до Мекки, Медіїіи, Багдаду не здаються достовірними, то, безсумнівно, він багато ходив по Пенджабу, де знайшов послідовників серед індусів і мусульман. Нанак був першим гуру секти: його наступники носили цей титул до кінця XVII ст., коли десятий ватажок сикхів Говінд радикально змінив характер общини й усунув посаду гуру. Вісім гуру, які йшли за Нанаком, розвивали його ідеї і не внесли до сикхізму кардинальних змін: тільки наступному судилося наповнити ідеологію общини новим змістом і надати їй нового характеру, хоча основні догмати релігії Нанака залишилися непохитними.
У гімнах, поемах, молитвах Нанака, які увійшли до "Грантх Сахіб" — "біблії" сикхів, його погляди викладено й систематизовано.
Центральне місце в філософії сикхізму посідає поняття Бога. Для доказу існування Бога ні Нанак, ні інші гуру не вдавалися до витонченої системи аргументації, як це робили ідеологи християнства у Європі або філософи іїадійських шкіл. Бог для віро-вчителів сикхізму був самоочевидною реальністю, тому ні їхня епоха, ні їхня аудиторія не вимагали доказів його існування. Нанаку не було потреби доводити існування того, що його слухачі вважали безсумнівним: коли йшлося про теологічні питання, він найчастіше приділяв увагу проповіді єдності Бога, що давало привід багатьом дослідникам вважати однією з важливих відмінних особливостей сикхізму його монотеїзм. "Суди про одного Бога, звідки бути іншому?" — постійно повторює гуру. Джерела сикхського єдинобожжя насамперед слід шукати в монотеїстичних традиціях самого індуїзму: релігія Нанака, яка вийшла з лона індуїзму, зобов'язана йому багатьма своїми доктринами. Важливим фактором, який вплинув на формування як монотеїстичних поглядів засновника сикхізму, так і багатьох інших ідей, що їх він впроваджував, були вчення таких середньовічних індійських мислителів, як Рамануджа (XI ст.), Нім-барка (XII ст.), Мадхва (XIII ст.), Чантанья (XV ст.).
Отже, пізні національні релігії є певною системою, що поширювалася у межах існуючих на той час держав і етнічних територій, їхня історія тісно пов'язана з історією відповідних народів і держав. Частина з них передавала дещо з свого арсеналу наступним релігіям, деякі існують і тепер, певною мірою трансформувавшись і пристосувавшись до сучасних реалій життя. Вони передали естафету історичного розвитку релігійних уявлень на більш якісному рівні так званим світовим релігіям.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
БеленькийЛ. С. О мифологии й философии Библии. — М., 1977.
Библейский словарь / Зрик Нюстрем. — Торонто, 1985.
Гараджа В. Й. Протестантизм. — М., 1971.
Гелей Г. Біблійний довідник. — Торонто, 1985.
Тече Г. Библейские истории. — М., 1988.
Гордиенко Н. С. Современная православная церковь. — Л., 1986.
Горський В. Л. Адвентизм: історія і сучасність. — К., 1987.
Григулевт І. Р. Папство. Століття XX. — К., 1988.
Григулевич Й. Р. Инквизиция. — М., 1985.
Губман Б. Л. Современная католическая философия: чело-век й история. — М., 1988.
Дарманський П. Ф. Земні джерела "Святого письма". — К., 1985.
Енгельс Ф. Книга Одкровення // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 21.
Енгельс Ф. Селянська війна в Німеччині // Там само. — Т. 7.
Жизнь Будда, индийского Учителя Жизни. Пять лекций по буддизму. — Самара, 1998.
Ислам в истории народов Востока. — М., 1981.
Ислам. Религия. Общество. Государство. — М., 1984.
Ислам: Краткий справочник. — М., 1986.
Кааинин Ю, А. Модернизм русского православия. — К., 1988.
Каниткар В. П., Оузн К. У. Индуизм. — М., 1999.
Косидовский 3. Библейские сказання. — М., 1968.
Крывелев Й. А. Библия: историко-критический анализ. — М., 1983.
Кун Н. А. Легенды й мифы древней Греции. — М., 1989.
Лаоцзы. Обрести себя в Дао. — М., 1999.
Ленін В. І. Пробудження Азії // Повне зібр. творів. — Т. 23.
Маркс К. Об'яви війни. До історії виникнення східного питання // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 10.
Маркс К. Лютер як третейський суддя між Штраусом і Фейєрбахом // Там само. — Т. 1.
Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ // Там само. — Т. 1.
Максуд Р. Ислам. — М., 1999.
Мень А. История религии. Вторая книга. Пуги христианст-ва. - М., 1991.
Привалов К. Секты: досьє страха. — М., 1987. — С. 123.
Рижский М. Й. История переводов Библии в России. — Но-восибирск, 1978.
Рижский М. Й. Библейские пророки й библейские пророчества. — М., 1987.
Тантрический буддизм. — М., 1999.
Токарев С. А. Религия в истории народов мира. — М., 1982.
Толковая Библия, или Комментарии на все книги писання Ветхого й Нового завета. — Стокгольм, 1987. — Т. 1—3.
Фрезер Д. Д. Золотая ветвь. — М., 1980.
Фрезер Д. Д. Фольклор в Ветхом завете. — М., 1985.
Хоуп Дж., Лоон Б. В. Будда. — Ростов-на-Дону, 1997.
Шарден П. Т. де. Феномен человека. — М., 1987.
Шифман Й. Ш. Ветхий завет й его мир. — М., 1985.
Щекин Г. В. Религии мира. — К., 1995.