Руси (роси) – назва етносу, відомості про який вперше трапляються у працях арабських та візантійських авторів з середини VI ст. Найпоширенішим є погляд, що руси походили з частини середньодніпровських слов’ян зарубенецької культури та слов’янізованих нащадків сарматів – роксоланів, відомих з IV ст. Під назвою росомонів і складали південно-схидний компонент антського союзу.
Руси займали територію Надросся, Надтясминня та дніпровського лісостепового лівобережжя. Внаслідок експансії аварів і розпаду антського союзу руси разом із полянами та сіверянами в кінці VI - VIІ ст. утворюють на Середній Наддніпрянщині нове ранньодержавне об’єднання, назва якого наймовірніше була Рос. Після хозарської навали в середині VIІІ ст і розгрому основних життєвих центрів Русів вони зливаються з полянами після чого етнонім “поляни” поступово замінюється назвою “Роси “ (“Руси”).”
“Откуда есть пошла Русская земля” – це питання, поставлене ще літописцем Нестором наприкінці ХІ – чи на початку ХІІст. дискусійне і сьогодні, як і 200 років тому. Джерела у переважній більшості містять свідчення і не досить конкетні, і далеко не однозначні. Вібіркове їх використання породило теорії про південне і північне походження еноніма “Русь”, теорію соціального змісту терміна “Русь”, що первісно означав лише знать, а не весь народ, теорію териториального походження, а також теорію об’єднання слов’яно-скандинавських племен в єдину державу – “Русь”.
Розділ 2. Теорія південного-слов’янського походження терміну “Русь”.
В українській істориографії “патріарх української науки”, Михайло Максимович (1804-1873) відстоював теорію південного слов’янського походження терміну “Русь”. Він багато зробив для спростування нормансьької теорії походження східних слов’ян і виниенення давньоруської держави.
У своїх численних працях, зокрема «Откуда идет русская земля», «О происхождении варяго-руссов», Максимович доводить безпідставність цього твердження. В праці «Откуда идет русская земля» він писав, що «русов наших недаремно вважали у нас здавна слов'янами, і що даремно з недавнього часу стали вважати їх скандинавами — це, після нових вчених досліджень, стає для мене істинно позитивно... Таким чином словінська легенда про трьох братів перетворюється для мене вже в думку історичну: спадає з нього казковий покров, в якому ходила і укривалася істина про плем'я тієї Русі, від якої, за переказами Нестора, одержала ім'я земля Руська»'. І далі: «Русов... я визнаю племенем не німецьким, а слов'янським». Ретельно проаналізувавши історичні джерела, М. Максимович довів достовірність багатьох історичних подій часів Київської Русі, зокрема походи Ігоря, княжіння Аскольда і Діра, які вважалися вигадками літописців. ' Як історик М. Максимович найбільше уваги приділив вивченню історії Київської Русі, зокрема міста Києва. У цьому плані Максимович опублікував ряд цінних розвідок, історичних документів, стародавніх легенд. Він довів, що перші згадки про держави «Рос» і «Русь» належать до першої половини IX ст. і свідчать про існування кількох політичних утворень, про те, що в другій половині IX ст. (з часів княжіння Олега) Київська держава, що об'єднувала Київську та Новгородську землі, перетворилася на одну з найбільших — від Карпатських гір до Балтики — держав у Європі. Максимович перший здійснив спробу визначити, коли вперше стало вживатися слово «Україна», вказавши в статті «Откуда идет русская земля», що воно з'явилося 1187 p. і спочатку означало «Київську область», а потім поширилось на всю територію, де оселився український народ.
Видатний український вчений, історик і політичний діяч М.С. Грушевський – учень і послідовник М. Максимовича також підтримує теорію південного походження терміну «Русь». В своїй книзі “Історія України-Руси” він пише: “Ся праця має подати образ історичного розвою житя українського народу або тих етноґрафічно-полїтичних ґруп, з яких формується те що ми мислимо тепер під назвою українського народу, инакше званого „малоруським", „південно-руським", просто „руським" або „русинським". Ріжнородність сих назв не має особливого значіння, бо покриває понятє само по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшло ся пережити сьому народови. Його старе, історичне імя: Русь, Русин, руський, в часи політичногой культурного упадку було присвоєне великоросийським народом, котрого політичне й культурно жите розвинуло ся на традиціях давньої Руської держави, і великоросийські політичні орґанїзації — як вел. кя. Володимирське і потім вел. кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслїдниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсім—наслідком династичних звязків своїх з київською династиєю. Уже в XIV в., коли вага полїтичного житя пересунула ся в сторону великоросийську, а українське політичне жите концентрувало ся в західнїй Україні, в державі Галицько-волинській,—до сеї держави прикладаєть ся імя „Малої Руси". Так Юрий-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 р.) dux tocius Russie Mynoris). Частїйше уживаєть ся се імя в грамотах царгородсьвого патріархату XIV в., що протиставляв тою назвою галицько-волинські єпархії північним, московським землям); може бути, що під впливом сеї церковної термінольоґії ужив сю назву і Юрий-Болеслав. Потім ся назва виходить з уживання, але коли в XVII в. українськнй нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін: „малороссійскій", „Малороссія" стає" офіціально прийнятим на довго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіціальної термінольогії і в літературнім уживанні в Росії і в західній Европі се означеннє починає випирати старші означення (в німецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. и.). Але серед української суспільности імя се не приймало ся і натомість все в ширше уживаннє входила назва „Україна", „український". Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню пограиича), а в XVI в. спеціалізована в приложенню до середнього Поднїпровя, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, — набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антітезї суспільно-політичному і національному укладови Польської дердержави скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. Імя „України" зростаєть ся з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнїйших поколїнь стає провідиим огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надїй на можливість відродження і розвою. Літературне відродженнє XIX в. прийняло се імя для означення свого національного житя. В міру того як зростала свідомість тяглости і безпреривности етноґрафічно-національного українського житя, се українське імя розширяло ся на всю історію українського народу. Щоб підчеркнути звязки нового українського житя з його старими традиціями, се українське імя уживано також (в останній чверти минулого столїтя) в зложеній формі „Україна-Русь", „українсько-руський": старе традиційне імя звязано з новим терміном національного відродження і руху. Але останніми часами все в ширше уживанне і в українській і в иньших літературах входить просте імя „Україна", „український", витісняючи иньші назви. В дальшім викладі буде уживати ся як сей новий термін так і старий „Русь", „руський", „староруський", і зложений—„українсько-руський", відповідно до часу і понятя про який йде мова, хоч властиве значіннє їх одно—вони означають те що ми мислимо тепер як український народ: його територію і житє в сучаснім і минулім і ті етноґрафічно-полїтичні ґрупи, організації, форми, з яких органїзовало ся сучасне українське жите. Для означення ж усеї суми східно-словянських груп, яку сучасні фільольоги звуть звичайно „руською" (russisch, russ ) буду таки уживате назви „східно-словянський", щоб не допустити якоїсь неясності, якоїсь замітаними з історичним значіинем терміну „Русь", „руський", що й досї в повнів силї задержало ся в західній Україяї: в Галичині, Буковині, Угорській Українї, в значінню полудневої, україяської ґрупи східво-еловянської галузи. Ґрупу північво-західною буду називати білоруською, ґрупу північно-східню називатиму великоросийською.
Наша держава зветь ся в свійських і в чужих джерелах Руською—так зве ЇЇ Повість, Араби IX і Х в., ВізантийцЇ (Константин Порфирородний). Вони знають, що Русь — се загальна назва і заразом центр сїєї держави, головний нарід, нарід-володар; се імя переносить ся й на той елемент, що передовсім ввязував тодї собою сю державну орґанїзацію, — на дружинну верству, так що імя Руси пристає й до Варягів, котрі перебували на службі в сїй державі, і вони з сим іменем ідуть потім далї, хоч перед тим сї назви не мають. Але заразом імя Руси спеціально звязуеть ся з землею Полян, з київською околицею: се Русь, Руська земля, і під сим іменем вона противставляєть ся всім иньшим, як „муж руський" (Киянин) противставляеть ся під сим іменем людям з иньших країв ). Сю спецІалЇзацію руського імени на Київі й Киянах з одного боку і на її державі з другого найприроднїйше можна обяснити тим, що імя Руси, яке-6 не було його походжение, було спеціальним іменем Київщини, Полянської землі тодї, коли вона ставала центром тої ширшої „Руської" держави і Йдучи з КиЇва, як з її племінного центра, ся назва обіймала де далї ширші круги). Уже з того одного виходило б, що й ся державна. орґанізація мусіла вийти з Київа, коли імя руське, що перейшло потім на цїлу сю державу, ішло з Київа.”
Наталія Полонська-Василенко (1884-1973) – видатний український науковнць-історіограф в своїй книзі “Історія України” (том І) також підтримує теорію про південне походження терміну “Русь”: “У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву «Русь». З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників.