Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез. Головні з них такі: слово «Русь» —фінського походження (В. Татіщев, 1739.), хозарського — (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров, 1860), єврейського (Барац, 1910), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві: варязька та українська.
Варязька теорія базується на припущенні, що «руссю» фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у VIII-IX ст. ст. почали походи на узбережжя Західньої Европи. Вони жорстоко руйнували околиці, але іноді осідали й засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом — в Англії. У той же час прийшли вони до східньої Европи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну й там заснували державу.
Одним із доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний у 949 p. подав назви Дніпрових порогів — «руські» і «слов'янські». Перші близькі до північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє «русів» і слов'ян.
Другий аргумент той, що фіни називали шведів «Rootsi» — непереконливий, бо тяжко припустити, щоб для назви скандинавів-варягів користалися б терміном з фінської мови.
М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, які багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля.
Навпаки, існує багато підстав для того, щоб вважати назву «Русь» місцевого походження. Арабські письменники знали «Русь». Ібн-Даста, географ і подорожник Х ст., цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про «Русію», У «Словнику тюркських мов» Махмуда аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках XI ст., подано малу, на якій руси показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них — слов'яни. У цьому' розміщенні важливе відокремлення слов'ян новгородських від русів-українців.
Дуже цікаві відомості сповіщає «псевдо-Захарій», сирійський письменник. У нього є виписка з сирійського документу 555 року про «Русь»: це, мовляв, «рослий, могутній нарід», який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського-моря, себто приблизно у Придніпров'ї.
Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писав у 860 p. в «Книзі шляхів та держав», якою користалися протягом 200 років, що «руси — плем'я з слов'ян».171 Автор книги 983 p. «Країни світу», в якій він використовував джерела IX ст., неперевершений щодо точности, описував країну Русь так; «Від неї на схід — печеніги, на південь — Дунай, на захід — слов'яни, на північ — пустеля. Південна й південносхідня межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону.»
Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійські. Патріярх Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки, знали добре.
Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять підтвердження в топоніміці України. Назви притоки Дніпра — Рось, притоки Роси — Росава, Осколу — Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви «Русь», «Рос» вживали виключно для позначення України.
За пізніших часів термін «Русь» стосували переважно до Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІІІ ст. літописи строго відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших княізівств. «Поїхати на Русь» означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: «иде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь», себто в Київ, Року 1165 Новгородський літопис (третій), зазначає ще точніше: «ходи игумен Юрьевский (новгородського манастиря)... в Русь, в Киев град».
Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: «йде князь Святослав... с половим поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль ратью». Року 1155 пише Іпатіївський літопис: «Юрий Володимирович... йде из Суздаля в Русь й приде Києву». Ще характеристичншшй вираз того ж літопису стосовно столиці Суздальської землі — Володимира: до Володимира приходили купці «из Царгорода, й от иних стран, из Русской земли й аче Латинин». Руська земля поставлена між Царгородом і латинським заходом"
Термін «Русь» не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні, у топоніміці Прикарпаття та Закарпаття.”
Розділ 3. Північна або норманська теорія.
Тепер розглянемо другу – північну або норманську теорію походження східних слов’ян і виникнення давньоруської держави а з нею і терміну “Русь”. Норманісти, головним представником яких виступав М. Погодін, твердили, що давньоруська держава – Київська Русь – створена не слов’янами, а варягами – норманами, вихідцями із скандинавії. Ці автори апелюють до “Повісті минулих літ”
І.П. Крип’якевич у своїй “Історії України” так викладає свою точку зору: “Норманські завойовники були відомі також під іменем Руси. З цією назвою стрічаємо варягів завсіди у візантійських джерелах; "варангой Рос». Від цього імени і новгородська норманська держава і пізніша державна організація цілої східньої Европи зі столицею у Києві дістала назву Руси, руської держави. Довгі часи назва Русь була національним іменем українського народу; дотепер ще у далеких малосвідомих околицях уживається назва русин, руський, що означала ця назва і звідки вона походила, про це були різні думки і дотепер ще нема про це згоди між вченими дослідниками. Літописець каже, що Руссю звалися ті варяги, що з Рюриком прийшли до Новгороду; пізнише від варягів це імя перейняли словяни: «від варягів прозвалися Руссю, а перше були словіни». Деякі історики погоджуються з цим поглядом і думають, що слово Русь принесене із Скандинавії. Інші здогадуються, що назва Руси залишилася по готах, з часів їх побуту на Україні; інші бачуть у «Руси» корінь іранський, щє інші кельтійський, Акад. Грушевський зібрав докази, що в княжі часи назва Русь була однозначна з Київщиною; нпр. руський боярин означало стільки, що боярин з Києва; на цій основі наш історик висловлює погляд, що Русь це споконвічна назва полян, однозвучна з іменем річки Росі, що теж. була у київській землі.”
Також І.П. Крип’якевич досліджує походження назви “Україна”, “український”: “Україна, український; це остаточно усталена й загально прийнята назва вашого краю й народу. Вживають цієї назви всі свідомі українці й усі безсторонні чужинці. Правда, менше, або й зовсім несвідомі українці, здебільша на південно-західньому пограниччі нашого краю, називають себе «русинами» або «руснаками». а на північио-східньому «руськими», «малоросами», а то й «тутешніми» Але той спосіб самоозначення завмирає скрізь, де тільки блиснуть перші проблески освіти й національної свідомости. «Русинами», називає нас дехто з неприхильних нашому загально-національному обєднанню поляків, так само, як вороже до нас настроєні москалі зовуть нас «малоросами», Поминаємо вже те, що москалі називають нас «хахла-ми» (хахли це підголювані чуприни наших селян) так, як ми називаємо їх насмішливо «кацапами».
Нікуди правди діти, первісна назва нашого краю та народу: «Русь» і «руський»; цю назву залишили нам по собі оті «варяги», що при їхній допомозі ми зорганізували першу Українську Державу, та з назвою їхнього племени виступили більш як тисяча літ тому на історичний обрій. Назва пережила «варягів» і вживалася на означення нашого краю й народу продовж цілих віків» поки, в половню ХVII. сторіччя, не прийшла їй на зміну нова: «Україна», «український». Вживали її й до того часу, а вперше ще українські літописці XІІ ст., але тільки для означення пограниччя нашого краю. Відтепер починають уживати її на означення цілого краю, народу й створеної ним Держави.
Ця переміна сталася в пору, коли нашу первісну назву, наше національне імя «Русь» засвоїли собі москалі, разом з первопочинами нашої історично-державної традиції. Новозорганізована Козацька Республика (Гетьманщина) була примушена виявити себе назверх назвою; відмінною від рідної, але присвоєної москалями назви. Бо відмінний від московського був український народ, пробуджений до нового державного життя так само, як відмінна була його відроджена культура, громадський лад та політичні ідеали.
Згодом, коли Гетьманщина послабла в боротьбі з трьома ворожими силами» наша державно-національна назва вернулась на якийсь час назад до свого первісного, топографічного значіння: поляки звали Україною середнє Подніпров`я, (Київщину), москалі — Слобожанщину. Для одних і других були це тільки «окраїни» опанованої? ними землі. Рівночасно москалі почали називати Гетьманщину «Малоросією», штучною назвою, що хоч і мала за собою деяку історичну традицію, (вперше назвав себе князем «Малої Руси» мабуть Юрій Тройденонович на документі з 1335. p.) але витворили її штучно царгородські патріархи, щоб відрізнити галицько-волинські єпархії від північних, московських, що по їхньому належали до «Великої Руси».
Щойно в XIX ст., коли наш народ пробудився до нового культурно-національного й політичного життя, відзискала національно-державна назва Гетьманщини свої, хвилево затрачені права. Не всилі відібрати москалям загарбаної нам назви «Русь», ми свідомо вернулись до назви «Україна» й «український» як тої, що ознаменовувала наші державно-творчі змагання від Сагайдачного до Мазепи.
З того часу назва Україна прийнялася, як загальна й одинока на означення краю та народу, що займає власну, національну територію, що сторіччями творив власну культуру народу, що береже власних історичних традицій, та леліє власні, національно-політичні ідеали.”