Смекни!
smekni.com

Микола Чернявський Життя і творчість (стр. 5 из 6)

Одним із художніх шедеврів, що його створив Микола Чернявський у 20-ті роки, став поетичний цикл “Крим” ( 1927 – 1928). За формою і стилем він являє собою поезії-розповіді. Ліричний герой, від імені якого ведеться розповідь у поетичному циклі, передає яскраву, насичену гаму своїх вражень від кримської природи та аури - цієї “осяяної краси”. Побачивши Ялту, ліричний герой так відтворює свої почуття:

Вона була уся в димах,

У мутно-синьому тумані,

А коло моря на домах

Блищали сонця бліки п’яні.

Красою п’яні.

І сп’янів

Неначе й я. Краси такої,

Тих з кості різаних домів,

Тії ажурності легкої

У димно-синьому завої

Не бачив ще.

І я стояв

На шумній пристані й дивився,

Аж поки вщерть красою впився,

Всього у душу не забрав.

(“Крим”, “III. Ялта”)

У віршах багато колоритних, екзотичних кримських назв – Фіолент, Айя, Форос, Аю-Даг, Карасан, Суук-Су. Цикл, насичений асоціаціями, метафорами, порівняннями, дихає колоритом тюркських назв, слів, понять. Усе це викликає в ліричного героя щире захоплення Кримом, його казковістю, загадковістю, його неповторністю. Він емоційно вигукує:

Ах, чому не був я тут раніш ніколи,

В ті часи, як був я серцем молодий!

(“Крим”. “VI. Ящірка зелена бігає по скелі...”)

Ці ж романтичні настрої, що оволодівають ліричним героєм, поет розвиває у наступних, ще більш експресивних рядках-почуттях:

Ах, ноче, ноче чарівна,

Спинись і стій отак без краю,

Як мрія вічності ясна,

Як казка згубленого раю!

(“Крим”, “IX. Спустився місяць золотий...”)

Цикл складається з малюнків кримської природи – ча­­рів­ної та яскравої. Поет (і його ліричний герой) одержують неабияку естетичну насолоду від того, що спостерігають “гори, затоки, скелі й ліса”. У циклі все це – вершина природної краси й частка казкової мрії.

Море у поезіях “Криму” – “ясне, зелене”, “тихе й ніжне”, воно “з сталі й срібла злите”, “пливучий малахіт”, ліванський кедр – “срібний дідуган”, гори – “масиви кам’яні”, кримський обрій – “диво білосніжне”, гірське повітря – “прохолодний елексир”, Чатир-Даг – “подоба тигра кам’яного”, “спокійний, ситий”, “природи витвір чарівний”, ”звір могутній кам’яний”, “велетенська сіра брила”.

Подорож дорогами Криму завершується. Ліричний герой не підсумовує її, тому що це просто неможливо: подорож є внутрішнім станом його душі, константою його свідомості; він постійно перебуває у стані духовних мандрів.

Світогляд подорожі є притаманним і мисленню самого поета, який завжди знаходився у пошуку незнаного, вищого, невідомого іншим. Цей світогляд позначився також на динамічності, пошуковій розкутості його художньої манери. Філософія подорожі знайшла свій відбиток і у стилі поезій М.Чернявського. Він – поет-оповідач. Уся його поетична творчість є розлогою оповіддю про бачене, відчуте, пережите.

Закінчує М.Чернявський цикл поезій “Крим” цілком традиційно – завершальними малюнками гірської природи, враженнями від неї та прощанням з місцями, де його ліричний герой провів пам’ятні й щасливі дні:

Летить-гримить автомобіль

Зеленим долом під горою.

Бере підйоми без зусиль,

Здіймає порох за собою.

Ліворуч - сірий Чатир-Даг.

Праворуч - Демерджі твердині.

І гори, й ліс... А в небесах -

Безодні там, безодні сині...

Востаннє моря хризоліт

Майнув на скель померхлім злоті.

І шлю останній свій привіт

Йому з гори на повороті.

...Прощайте, гори і ліса,

Прощайте, дні ясного Криму,

І ви, блакитні небеса,

Замкніть мою останню риму!

(“Крим”, “XLVIII. Перевал”)

У літературознавстві 90-их років ХХ століття традиційно говорили про штучність, силуваність поезій М.Чернявського, у яких засвідчено лояльне ставлення до перетворень 20 - 30-их років. Особливо прохолодно, а то й критично оцінювалася низка віршів під назвою “Гіганти” (назва - цілком у дусі того часу), створена 1931 року.

“Гіганти” - мініатюрний цикл, що складається з чотирьох віршів - “Хода залізна”, “Хто ви?”, “Елеватор”, “Дніпро упокорений” . Ці поезії (у чому повністю є сенс погодитися з критиками) немає підстав зараховувати до художніх досягнень митця. За концепцією вони типові для літературного й мистецького процесу початку 30-их років ХХ століття.

У циклі “Гіганти” відбито мотив переможності й нагальності перетворень, що тоді відбувалися в Україні. Від імені “гігантів індустрії”, що розбудовуються навколо, у віршах промовляються такі рядки:

“Вперед, вперед, у ногу з нами!

Вперед, вперед, пролетарі.

Нам світить сонце угорі,

Земля вітає нас огнями.

Ми вам дамо залізо й сталь, -

Боїв майбутніх перемогу,

І з нетрів темряви дорогу

Прокладемо в осяйну даль...”

(“Гіганти”, “ 1. Хода залізна”)

Проте і в цих думках лунає цілком чисте, променисте бажання поета сприяти поліпшенню життя рідної землі. М.Чернявський буз із тих митців, що не вміли, не могли говорити, проголошувати “не своїм голосом”. Він стверджував тільки те, у що вірив і що поділяв. І десять років непідтримки нової влади цей принцип переконливо засвідчував.

Провідне мистецьке й аксіологічне кредо М.Чернявського полягало у тому, щоб завжди перебувати на боці народу, нації. І коли суспільство прийнялося до індустріальної справи, письменник теж вирішив підтримати це устремління.

М.Чернявський був митцем з напрочуд чистою, джерельною душею, з цілісною художньою свідомістю. Він ніколи не кривив душею, не шукав компромісів з собою чи соціумом, не переконував себе у тому, в що не вірив. Йому була притаманна життєва й мистецька поетика щирості. Цикл “Гіганти” він писав як продовження на новому тематичному матеріалі своєї давньої художньої мрії про Україну, з любов’ю до ідеї її оновлення та розквіту.

Микола Чернявський є не тільки визначним поетом, але й одним із найцікавіших українських прозаїків кінця ХIХ – першої третини ХХ століття. Невипадково його ім’я як прозаїка часто зустрічалося тоді поруч з іменами В.Стефаника й М.Коцюбинського.

Прозу М.Чернявський почав писати майже водночас з поетичними творами – у другій половині 80-их років ХIХ століття. Так, його образок “Божа коровка” датовано 1886 роком. Серед прозових жанрів, у річищі яких працював Чернявський, – оповідання, нарис, образок, імпровізація, етюд, сон, повість, спогади.

Прозові твори М.Чернявського друкувалися у різноманітних виданнях. З-поміж них варто виділити такі: часописи “Киевская старина”, “Літературно-науковий вісник”, “Червоний шлях”, “Життя й революція”, альманах “Дубове листя” (1903), літературний збірник “На вічну пам’ять Котля­ревському” (1904), газети “Рада”, “Громадська думка”.

У прозових творах М.Чернявський звертався до зображення духовно-соціального життя України ХIХ – першої третини ХХ століття. Його персонажі – це, як правило, вихідці й представники середнього прошарку. Вони тяжіють до осмислення свого життя, хоча небагато що в ньому встигли або змогли зробити. Його проза містить чимало побутових сцен, подробиць, що пройняті рисами психологізму.

Особливе місце у прозовій спадщині Миколи Чернявського посідає оповідання “Напередодні” (1913). У ньому зображено один з фрагментів молодих років Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша – їх романтичні мрії та наміри прислужитися українському народові, поліпшенню його долі. Важливе місце для розуміння пафосу оповідання належить такому епізоду, поданому в урочистих тонах:

“Дві чорні постаті одділились од будинку. Ідуть по алеї в сад. Кидають од себе довгасті ламані тіні.

– Ну, й душно ж!.. Як улітку!.. Ху ти!.. Я ввесь мокрий!..

– Загортайся, Тарасе, а то застудишся…

... Дивились на сад, на зорі, на освітлений будинок і вдихали свіже колюче повітря. Пішли… Рипів під ногами невтоптаний сніг і блищав проти зір діамантами. Грала музика в будинку, і в душах їхніх теж дзвеніли й гойдалися якісь потаємні мелодії.

– Дай руку, друже… Що б нам не трапилось у житті, – во ім’я цеї ночі, во ім’я цих зір – будемо, Тарасе, друзями!.. Віддамо всі свої сили великій святій повинності, накладемо душі наші на престол матері України!..

– Добре. Дай, боже…

Взялися за руки і дивились один одному в вічі, – обидва молоді, обидва повні сили й завзяття. І їм здавалось, що зорі дивляться на їх і благословляють їх братання. Принаймні так здавалось Кулішеві” ( 6 , 205).

Прозові твори М.Чернявського насичені картинами природи. Часто він розпочинає розповідь із пейзажного малюнку – стислого або розлогого, як, наприклад, у психологічній новелі “Змій” (1900), невеличких оповіданнях “Кінець гри” (1901), “Вода прибуває” (1902), повісті “Vae victis!..” (1904), етюді “Потом і кривавицею” (1910) тощо.

Виразною і яскравою є картина ночі, змальована письменником у першій фресці новели “Змій”:

“Сонця вже не видно. Воно потопло в червоно-рожевім полум’ї холодної вечірньої зорі. Темрява нечутно вийшла з таємних нетрів світу й обгорнула все чисто навколо.

Це її царство.

Помалу гаснуть на заході червоні плями вечірнього сяйва. Зловісно темніють хмари, немов догоряють останні жарини від огнища, що в глухому, холодному степу розвела вночі бідолашна людина, щоб перед смертю зогріти свою знесилену, наморену душу.

Вони скоро погаснуть. Вони вже погасають. Небо потемніло. Немає ні зір, ні місяця. Заступає холодна ніч.

Ось прорізав пітьму летючий метеор. Пролинув геть далеко понад обрієм і погас, мов невідома рука кинула ото в воду жменю яскравого приску. Там десь, у світовому просторі, зчинилась дрібна космічна катастрофа.