Серед певної частини новітньої політичної еліти утвердилося усвідомлення того, що усі попередні спроби українського народу побудувати державу зазнавали поразки не через брак патріотизму серед населення, а через неспроможність українського суспільства створити повноцінний державний лад, який би забезпечив функціонування суспільних інститутів та політичний розвиток суспільства. Політична єдність, хоча й має емоційні передумови, є у першу чергу питанням правильного організаційного методу. При недосконалих організаційних засадах ніякі заклики до «згоди» і ніяка добра воля не дадуть очікуваного результату.
Певною спробою подальшого реформування політичної системи України став Всеукраїнський референдум за народною ініціативою 16 квітня 2000р. Деякі зміни до Конституції України назріли, але не настільки, щоб заради них жертвувати національною злагодою. Л саме це неминуче й сталося б, оскільки зміни, які планувалося ввести з допомогою Референдуму, були невигідні надто впливо-вому колу політиків та адміністративно-економічних груп.
Самим же суттєвим, що не давало змоги змінювати Кон-ституцію за тих умов було відсутність законодавчого меха-нізму формування політичної більшості у Верховній Раді України. Внести зміни до Конституції може лише Верховна Рада України, але вона не внесе тих змін, які пропонував Президент та яких прагнули його прибічники, доки не буде законодавче) унормовано процес формування парламентської більшості та політичної опозиції.
Для українського суспільства надзвичайно важливим с зараз успішне проведення реформ, але ще важливішою є суспільна згода, яка тільки й може це успішне реформування забезпечити. Суспільна згода є приматом по відношенню до реформ, оскільки останні без неї втрачають сенс. Чинна парламентська система прагне рівномірно збалансувати вимоги національної згоди з одного боку та можливості для здійснення послідовних суспільних перетворень — з іншого. У цьому її як перевага, так і слабкість. Саме тому, виходячи з вимог теорії й практики політичного та державного управління, необхідно методично здійснювати реформування політичної системи України, в чому одну з основних ролей відіграють політичні партії й методика їхнього функціонування в системі владних відносин.
Вимогою подальшого демократичного розвитку політичної системи України є гармонійний та оптимальний розподіл владних функцій між вищими органами державної влади України.
Стратегії розвитку України: теорія і практика
Стосовно поняття «розподіл влади» необхідно додати таке. За умов президентської республіки з її жорстким розподілом виконавчої та законодавчої влади про такий розподіл можна говорити і можна застосовувати поняття «виконавча влада» та «законодавча влада». За умов же парламентської республіки з ЇЇ змішаною виконавчою та законодавчою владою варто застосовувати поняття «виконавча та законодавча гілки влади», а замість поняття «розподіл влади», як у першому випадку, краще використовувати поняття «розподіл владних функцій», що набагато точніше відображає сутнісні характеристики відповідних інститутів і процесів гголітико-державного управління.
Сучасна характеристика розподілу влади у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їхнього змісту. Ці тлумачення є суттєво відмінними, і їх можна пов'язати з існуючими формами державного правління. Більше того, різні тлумачення розподілу влади знаходять своє втілення в різних формах правління і відбивають сам факт існування таких форм.
Традиційне тлумачення розподілу влади передбачає майже ізольованість кожної з них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлу-'мачепня визнає розподіл влади як жорсткий. Воно пов'язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка. На практиці жорсткий розподіл влади, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади.
Саме таке явище ми можемо спостерігати в Україні. Ідея жорсткого розподілу влади, що перенесена на українськії!! грунт без урахування цілої низки обставин, призвела до цілком інших наслідків. Тобто вона не спрацьовує так, як ефективно функціонує цей механізм в розвинених країнах, зокрема у США. сЗсоблпвіс-тю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влади у західних країнах є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси — трьох розподілених гілок влади. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена Конституцією СІЛА.
Поширеним є й інше тлумачення розподілу влади, згідно з яким останні повинні тісно співробітничати і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більше того, в країнах з такими формами правління поняття розподілу влади піддається корективам або навіть заперечується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому
Розді-І П. Стратегії внутрішньополітичного розвитку України
розподілі влади. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище — часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влади.
Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, як іноді називають «частковим злиттям персоналу»: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Іншими (-.нонами, одна і таж особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий стан передбачається конституціями переважної більшості країн з парламентарними формами правління, а також із змішаною формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влади, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді.
Реалії державно-політичного життя цілої низки країн з парламентарними формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії від самих ідей розподілу влади і призвели до фактичної відмови від відповідної термінології. Тут широко визнані концепції «дифузії», «розпорошення» державної влади. Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за' функціональними ознаками. І що більше органів здійснюють ці повноваження, то меншою є ймовірність монополізації влади та вужчими є можливості для свавільного правління.
На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них, як звичайно, відносять колегіальний характер уряду, двона-латність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією (чи коаліцією) і опозицією, баланс між органами центрального і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стримувань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності запобігти надмірнііі концентрації державної влади і збалансувати ЇЇ вищі ланки, а й забезпечити стабільність і сталість у функціонуванні всіх пайголошіі-шпх державних інститутів та політичної системи в цілому.
Загалом же необхідно підкреслити, що на практиці йдеться, по суті, не про розподіл влади, а про розмежування чи поділ владних фупкцііі між вищими органами держави. Тим самим формулу «розподіл влади» можна без особливих застережень замінити на формулу «розподіл владних функцій». Сказане не заперечує значущості ідей розподілу влади, які слугують основою для
Стратегії розвитку України: теорія і практика
створення загальних гарантій демократичної організації суспільства і держави. Ці ідеї мають насамперед політичне звучання, хоча не варто заперечувати їхній характер як юридичної цінності.
Юридична форма закріплення ідей розподілу влади має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу. Ч. 1 ст. 6 Конституції України прямо закріплює: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах ЇЇ поділу на законодавчу, виконавчу та судову».
Згідно зі статтею 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України». А ч. 1 ст. 113 затверджує, що «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади». Поняття «судової влади» у розділі VIII «Правосуддя» Конституції України відсутнє, проте ч. 1 ст. 124 Основного Закону унормовує, що «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються».
Проте сьогодні в Україні жорсткий розподіл влади, начебто на зразок президентської республіки, на практиці не є чітким 'розподілом державних функцій, а тому спричиняє конкуренцію вищих органів влади, насамперед законодавчої й виконавчої.
Протиріччя у політичній системі України полягають у тому, що форму поєднання сегментів президентської та парламентської республіки не збалансовано. Напівпрезидентська-напівпарламентська республіка, жорсткий розподіл влади, напівпарламснтський спосіб формування Уряду, відсутність чіткого розподілу функцій і повноважень вищих органів влади — такою є система влади в Україні. Це викликає гострі суперечки між суб'єктами політичної системи під час здійснення ними функцій управління та представництва.
В Україні існує змішана форма республіканського правління, яка, із закінченням терміну дії Перехідних Положень Конституції України, плавно змінюється з президентсько-парламентської на парламептсько-президснтську. Проте саме поєднання рис президентської та парламентської республіки, хоча й стало результатом політичної угоди (тобто компромісу), але сама угода була значною мірою ситуативною, а не фундаментальною. Суспільної згоди перед прийняттям Конституції 1996р. не було, а був конституційний штурм, який поклав край конституційній кризі в українському суспільстві.