Напівпрезидентська республіка при відсутності чіткого розподілу функцій і повноважень вищих органів влади, жорсткий роз-
поділ влади при папівпарламентському способі формування Уряду — усе це виливається у конфронтацію між законодавчою та виконавчою владою, що е наслідком не так злої волі народних депутатів чи Президента, як ознакою незбалансованості політичної системи. З 1990р. в Україні змінилося дев'ять урядів. Це призводить до перманентних політичних криз — урядової, парламентської, і, як наслідок — до глибокої загальної суспільної кризи.
Не досить чітке розмежування законодавчої і виконавчої влади щодо їхньої компетенції, як це спостерігається в Конституції України, може призвести до порушення або зміни притаманної тій або іншій формі правління єдності структури управління, причому одночасно можуть виникнути нові види відносин, колізії і неузгодженості, яких немає у відпрацьованих формах правління. Більше того, конфронтація між Президентом і Верховною Радою переростала в запеклу боротьбу вже в перші роки незалежності України.
Одразу після здобуття незалежності Україна постала перед вибором оптимальної форми правління. Протягом своєї історії Україна мала досвід як парламентської, так і президентської республіки. Отже, теоретики і практики в політиці, які є прихильниками різних концепцій форм правління дійшли згоди, зупинивши свій вибір на президентсько-парламентсь-' кій республіці.
Сьогодні боротьба між виконавчою і законодавчою владою в Україні триває, що створює додаткову напруженість у суспільстві. Така боротьба засвідчує, що жорсткий розподіл влади не може так функціонувати в Україні, як він функціонує в західних країнах з президентською формою правління. Тому парто звернути увагу на досвід парламентських республік. Передусім це стосується поєднання депутатського мандату і членства в Уряді України.
Необхідний пошук політичної моделі взаємодії гілок вищої державної влади, можливо, призведе до відмови від ідеї жорсткого розподілу влади та встановлення практики призначення міністрів з числа депутатів зі збереженням за ними депутатського мандата після призначення на посаду міністра, що зняло б гострі протиріччя між гілками влади, сприяло б народній підтримці Уряду, міністри в якому є обраними депутатами.
Оптимізувати співпрацю гілок влади в Україні, не допустити конфронтації між ними можна тільки шляхом оптимального розподілу владних функцііі, а не влади, дифузії влади, частковим злиттям персоналу, що власне й означатиме реформування політичної системи.