Смекни!
smekni.com

Білети та відповіді на них за 2002 рік (стр. 4 из 8)

16.1. Суспільно-політичне життя українських земель у складі Польщі, Румуни, Чехо-Словаччини у 20 — 30-х рр.

Міжвоєнний період (1921-1939 рр.) у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, Чехо-Словаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій. Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України. Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах "Просвіта", "Рідна школа", "Союз українок", "Сокіл", "Луч" та ін. Його представників було обрано до польського сейму (17 депутатів) і сенату (3 депутати). Щоденні українські газети Польщі — "Діло" та "Новий час" — видавалися УНДО. Другою за впливом у Галичині була Русько-українська радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Здобуття незалежності радикали вважали необхідною передумовою земельної та інших реформ. У підпіллі діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Створена ще 1919 р., вона у 1923 р. увійшла як автономна частина до Комуністичної партії Польщі. КПЗУ налічувала у 30-х рр. понад 4 тис. членів. Під її впливом перебувала легальна організація "Українська робітничо-селянська спілка" (Сельроб), чисельність якої не перевищувала 10 тис. членів. КПЗУ виступала за соціальне і національне визволення трудящих через соціалістичну революцію і приєднання краю до радянської України. Але Сталін не забув, що ЦК КПЗУ свого часу підтримував Шумського та інших "націонал-комуністів" у радянській Україні. Керівників КПЗУ (Крілика, Кузьму, Іваненка та ін.) було викликано в СРСР і знищено як "ворогів народу". У 1938 р. КПЗУ, як і Комуністичну партію Польщі, розпустив Комінтерн за облудними звинуваченнями у зв'язках з фашистами. У 1920 р. у Празі виникла Українська військова організація(УВО), яку очолив полковник Є.Коновалець. УВО таємно готувала бійців для можливого антипольського повстання. Згодом було встановлено зв'язки з подібними об'єднаннями, представники яких разом з УВО 1929 р. у Відні заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу ОУН одностайно обрали Є.Коновальця. В основу ідеології ОУН покладено ідеї інтегрального націоналізму. Її метою проголошувалась Українська Соборна Самостійна Держава, побудована на підмурках приватної власності в обмежених розмірах та багатоукладної економіки. Націоналісти проголосили виправданими будь-які засоби для досягнення найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставилися вище інтересів партій, організацій чи окремих людей, висувалося гасло національної солідарності. Чинилися напади на урядові заклади, пошту, організовувались акції саботажу, вбивства. Діяльність ОУН активізувалася, коли крайовим провідником у Галичині 1933 р. став Степан Бандера. Найбільш відомою бойовою акцією ОУН стало вбивство 1934 р. у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Пе-рацького. Невдовзі учасників терористичної акції та крайових керівників було заарештовано. Над ними влаштували гучний судовий процес. Серед підсудних найбільш відомими фігурами були С.Бандера та М.Лебідь, який безпосередньо організовував замах. Трьох підсудних було засуджено до смертної кари (яку замінили на довічне ув'язнення), інших — до різних термінів ув'язнення. Легальні політичні партії та церква засуджували терор ОУН. Українці Буковини зазнавали ще більших утисків з боку влади, ніж галичани й волиняни з боку румунської, польської. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 р. у зв'язку з лібералізацією окупаційного режиму політичні кола Буковини організували Українську національну партію. Її керівником став В.Залозецький. Партія виступала за компроміс із владою, використовувала легальні методи діяльності. У середині 30-х рр. почала формуватися консервативна радикальна націоналістична організація на принципах, подібних до оунівських. У 20 — 30-х рр. Чехо-Словаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення тут було кращим, ніж у Польщі та Румунії. У Празі проживало чимало представників української політичної еміграції, у чеських вишах за підтримки уряду навчалися молоді українські емігранти. Закарпаття було окремим адміністративним краєм. Український політичний спектр тут складали русофіли, мадярофіли та українофіли. Останні неухильно зміцнювали свої позиції. Їх очолювали священик Августин Волошин та брати М. і Ю.Бращайки. Отож, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначення способів національного визволення України, побудови суверенної Української держави, утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.

17.1 Проголошення злуки УНР та ЗУНР, історичне значення цього акта.

Дві українські держави — УНР та ЗУНР, які постали після краху відповідно Російської та Австро-Угорської імперій, на осінь 1918 р. перебували у вкрай тяжкому становищі: перша докладала зусиль для відновлення після періоду Гетьманату П, Скоропадського, а ЗУНР вела боротьбу проти Польщі. Ставало очевидним, що поодинці їм вистояти буде складно. Для погодження своїх дій керівники обох республік дійшли згоди про їх об'єднання в єдину державу, Це прагнення до єдності не було забаганкою "буржуазно-націоналістичних" лідерів Східної та Західної України, Ця мрія жила у поколіннях від тих часів, коли Україну розшматували між Росією, Австрією і Польщею. Зокрема, в Закарпатті численні ради ухвалювали рішення про доцільність такого об'єднання. Але через невизначеність революційної ситуації а Україні, через столітню пересторогу до асиміляторської політики Росії та недовіру до більшовиків, чимало населення західноукраїнських земель вагалося. Не було повної одностайності і в середовищі української еміграції. Зокрема, Американська русинська народна рада у Скрентоні (США) 12 листопада 1918 р. не змогла дійти згоди: з 1089 учасників конференції 67% проголосували за входження до складу Чехо-Словаччини і лише 28% — за возз'єднання зі Східною Україною. Певний ризик на шляху до об'єднання був і для керівництва УНР, оскільки таке об'єднання могло 6 привести до війни з Польщею, яка претендувала на Галичину. Та всі ці острахи все ж пощастило перебороти. Зміна ситуації в Україні вимагала рішучості. До Фастова прибула повноважна делегація ЗУНР для підписання історичної угоди. 1 грудня 1918 р. представники Державного Секретаріату (уряду) ЗУНР Лонгін Цегельський (секретар внутрішніх справ) і Кость Ле-вицький (голова секретаріату і секретар фінансів) та вищі посадові особи УНР Володимир Винниченко, Панас Андрієвський, Федір Швець і Симом Петлюра уклали договір про об'єднання двох українських держав такого змісту: 1. Західно-Українська Народна Республіка заявляє, цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою — значить: заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією територією і населенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку. 2. Українська Народна Республіка заявляє цим рівно ж свій непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народною Республікою — значить: заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західно-Української Народної Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку. 3. Правительства обох Республік уважають себе зв'язаними повищими заявами, то значить уважають себе посполу зобов'язаними... в найкоротшім часі... утворити справді одну неподільну державну одиницю. 4. Західно-Українська Народна Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними різницями окреміжності життя на своїй території її населення як будучій частині неподільної Української Народної Республіки, дістає територіальну автономію, которої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав. 5. Договір цей, списаний у двох примірниках, як двох окремих оригіналах, призначених по одному для правительств кожної з обох держав, може бути опублікований за згодою обох правительств, т. с. Директорії Української Народної Республіки й Ради Державних Секретарів Західноукраїнської Народної Республіки. Директорія Української Народної Республіки: В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, Отаман Укр. Респ. військ. Повновласники Ради Державних Секретарів Західно-Української Народної Республіки: Д-р Льонгин Цегельський, д-р Кость Левицький". З січня 1919 р. Українська Національна Рада проголосила у Станіславі підтвердження укладеного у Фастові договору і ратифікувала акт міждержавного об'єднання. А 22 січня у Києві на Софійській площі відбувся обмін відповідними грамотами між керівництвом УНР і ЗУНР. Було проголошено, що "однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України". ЗУНР перейменувалась у Західну область УНР (ЗОУНР). Золотого лева на прапорі ЗУНР було замінено єдиним державним гербом — тризубом. Та до скликання Установчих Зборів єдиної України УНР і ЗУНР продовжували утримувати власні уряди, армії та законодавчі органи. Не зважаючи на те, що фактичного об'єднання двох республік в єдину Українську державу так і не відбулося, а після укладання союзу С. Петлюри з Ю. Пілсудським керівництво ЗУНР визнало акт злуки таким, що втратив чинність, ця подія засвідчила споконвічне прагнення українського народу до створення незалежної соборної держави. У цьому — головне історичне значення злуки УНР і ЗУНР. У січні 1999 р. Президент України узаконив день злуки як загальнонаціональне свято.