18.1. Культура й духовне життя в Україні у 1917-1920 рр.
Роки революції та боротьби за збереження державної незалежності України відкрили нову сторінку в її культурному житті. У цей період культура перебувала під впливом суперечливих факторів, що спричиняли в ній як позитивні, так і негативні зміни. Крах Російської імперії, боротьба за утворення суверенної Української держави, глибокі соціально-економічні зрушення зумовили духовне піднесення в суспільстві, що благотворно позначилося на всіх сферах культурного життя, Водночас жорстока боротьба, труднощі війни гальмували культурні процеси, руйнували матеріальну основу культури, спричинили еміграцію багатьох її діячів за кордон. Однією з найпомітніших тенденцій культурного розвитку 1917—1920 рр. були позитивні зрушення в системі освіти. За ці роки сотні тисяч дорослих самотужки чи з школах і гуртках ліквідації неписьменності дістали елементарну освіту. Значно збільшилася кількість шкіл та учнів у них. Зокрема, було створено 50 нових українських державних середніх шкіл, 150 українських гімназій. Характерно, що розширювати шкільну мережу прагнули і радянська влада, і Центральна Рада, Гетьманат Скоропадського, Директорія. Але кожен із цих режимів переслідував свої політичні цілі. Особливо активно політизували систему шкільної освіти більшовики, прагнучи перетворити її на знаряддя своїх партійних інтересів. Складні й суперечливі процеси відбувалися у вищій школі. Кількість вишів в Україні у 1917—1920 рр. значно зросла. Центральна Рада розробила план заснування вишів з українською мовою викладання. Частково він був реалізований за часів Гетьманщини. Радянська влада, своєю чергою, відкрила нові виші. З метою підготовки до навчання в інститутах і університетах своїх прибічників більшовики 1920 р, відкрили при вишах робітничі факультети (робфаки), де навчалися червоноармійці, комсомольці, члени РКП(б), Найхарактернішою тенденцією у сфері науки було утворення а умовах Гетьманату Української Академії наук. Першим президентом УАН був академік В. Вернадський. Перші дійсні члени УАН — Д.Багалій, К. Воблий, В, Гнатюк, М. Кащенко, Б. Кістеківський, А. Кримський, В, Линський, О. Фомін та ін. Декілька видатних учених-академіків не прийняли радянську владу і опинилися в еміграції. Істотні позитивні зміни відбувалися в 1917— 1920 рр. у літературі. У той період до літературного процесу долучилося ціле покоління письменників і поетів, які започаткували новий етап розвитку художнього слова. Їхня творчість пройнята сподіваннями, чеканнями, розчаруваннями — всією гамою почуттів, що оволодівають мільйонами на зламі епох. Помітною течією в поезії цього періоду був романтизм, що його представляли В. Сосюра, В. Чумак, В. Елланський, І. Кулик. Група молодих літераторів (М. Зеров, П. Филипович, М.Рильський та ін.) започаткувала відоме літературне угрупування неокласиків. Окреслилися й інші літературні напрями, які розквітли у 20-х рр. У 1917—1920 рр. відчутних змін, зазнала театральна справа. В театри прийшла плеяда митців, талант яких особливо яскраво виявився у 20-х рр. Помітною подією в історії української культури був "Молодий театр", що його у 1017 р. заснував та очолив Лесь Курбас. Однєю з кращих вистав театру була інсценізація поеми Великого Кобзаря "Гайдамаки" (автор інсценізації та постановник Л. Курбас). З ініціативи композитора К. Стеценка в 1919-1920 рр. засновано кілька мандрівних хорових капел. Одна з них — "Думка" успішно працює й досі. Видатним явищем в історії українського образотворчого мистецтва стало утворення 1917 р. Української Академії мистецтв, Один з її організаторів М. Бойчук започаткував всесвітньо відому школу живописців-"бойчукістів". У 1917—1920 рр. в Україні працювали талановиті художники Г. Нарбут, А. Маневич, В. Кричевський та ін. Ці роки ввійшли в історію як початок українського національно-культурного відродження.
19.1. Політика більшовиків щодо релігії та церкви в Україні у 20-30-ті роки.
Ставлення до релігії та церкви було закладено ще у теоретичних засадах ленінського різновиду марксизму і зводилося до постулату, що релігія є "опіумом для народу". У черговий раз повернувшись в Україну, вони не могли не враховувати того, що абсолютна більшість населення була глибоко віруючою. У своїй практичній політиці більшовики намагалися реалізувати такі головні цілі стосовно релігії та церкви: домогтися розколу серед віруючих та їхніх пастирів; дискредитувати патріотично налаштоване українське духівництво; підпорядкувати Українську церкву Московському патріархату; вилучити з храмів церковні коштовності для своїх потреб; викоренити релігію і церкву з духовного життя народу. Перший удар було спрямовано проти Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), узаконеної в Україні ще декларацією українського міністра віросповідань О.Лотоцького в листопаді 1918 р. Вже за більшовиків у жовтні 1921 р. Всеукраїнська церковна рада скликала в Києві всеукраїнський церковний собор, на якому першим архієпископом УАПЦ й митрополитом київським і всієї України було обрано В.Липківського. У середині 20-х років УАПЦ налічувала близько 3 тис. парафій і 6 млн. парафіян, а також понад 10,6 тис. священиків і 34 єпископи (1927 р.). До речі, КП(б)У тоді мала у своїх рядах лише 122 тис. членів партії. Незважаючи на те, що у жовтні 1923 р. керівництво УАПЦ визнало радянську владу, це не вберегло церкву від переслідувань. У період голодомору 1921 р. під приводом вишукування коштів для порятунку населення від голоду більшовики вчинили справжнє пограбування церков, вилучаючи всі цінні предмети релігійного культу й знищуючи священиків — совість нації. Влада всіляко заохочувала створення альтернативних українських церковних інституцій. Зокрема, у травні 1923 р. виникла українська синодальна ("Обновленська") церква, що мала на меті не допустити існування незалежної від Москви Української православної церкви. З часом "синодальна" церква об'єднала 33 єпархії з 8 млн. парафіян. У 20-х роках виникли "Дієва Церква" у Харкові, "Синод єпископів в Україні" та інші об'єднання. З 1927 р., коли спочатку в Росії, а через рік і в Україні було фактично скасовано свободу совісті й віросповідання, розпочалося неприховане нищення УАПЦ. Митрополита Липківського було заслано до Сибіру, де він і помер 1938 р., а його наступника М.Борецького заарештовано. У 1929 р. керівництво УАПЦ було звинувачене у "підривній діяльності", а в січні 1930 р. після судового процесу над членами вигаданої "Спілки визволення України" Державне політичне управління (ДПУ) інспірувало скликання "надзвичайного церковного собору", на якому УАПЦ "саморозпустилася". Остаточно її було знищено у 30-х роках. Церква на той час уже налічувала тисячі священиків і десятки єпископів. Лише 1936 р. було розстріляно або кинуто до концтаборів 34 єпископи та близько 2 тис, священиків колишньої УАПЦ. На місці УАПЦ певний час існувала Православна українська церква, проте її було швидко ліквідовано. (У 1936 р. також було розпущено Українську католицьку партію, на чолі якої стояли О.Назарчук і Г.Хомишин). По всій Україні відбувалася ліквідація культових споруд, що їх або підривали вибухівкою (Золотоверхий Михайлівський собор), або перетворювали в господарські приміщення, у кращому разі в "музеї атеїзму", як, наприклад, сталося з Печерською лаврою у Києві. Намагаючись позбавити український народ його батьківської віри і власної церкви, більшовицький тоталітарний режим прагнув знищити в ньому почуття національної свідомості й гуманізму, замінивши сліпою вірою у міфічне "світле майбутнє".
20.1. Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні.
Наприкінці 20-х років керівництво ВКП(б) взяло курс на "побудову соціалізму в окремо взятій країні", стало на шлях якнайшвидшого перетворення СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне суспільство. XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства. З 1929 р. партійне керівництво відмовилося від нової економічної політики та під іншими гаслами перейшло до політики комуністичного штурму, яку воно провадило в 1918—1921 рр. Надзвичайні заходи та їх переростання у політику комуністичного штурму зустріли опір з боку ряду найстаріших членів ЦК ВКП(б) (група М.Бухаріна). Але група Сталіна взяла верх над опозицією. З метою знищення її прихильників у партії було організовано чистку партійних лав, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала цілий рік. На думку центральної влади, УРСР була одним із головних плацдармів, де на основі наявних виробничих сил мав здійснюватися процес індустріалізації СРСР, Особливо великого значення надавалося металургійно — видобувній базі, що зосереджувалася в УРСР. XI з'їзд КП(б)У (1930 р.), який проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив надоптимістичну, а фактично — науково невиважену оцінку можливостей промислового розвитку УРСР, що містилась у політичному звіті ЦК. У травні 1929 р. XI з'їзд Рад затвердив п'ятирічний план розвитку народного господарства УРСР на 1928—1933 рр., за яким передбачався щорічний приріст промислової продукції на 20—22%; будівництво 400 підприємств (з числа 1500 в СРСР). Серед них такі промислові гіганти, як "Дніпрогес", "Запоріжсталь", "Криворіжсталь", "Азовсталь", "Дніпроалюмінійбуд", "Краммашбуд", ХТЗ та реконструкція низки підприємств. При цьому господарство УРСР було повністю підпорядковано центральним органам влади, замість ринкових відносин створювалася централізована планова економіка. Заборонялася приватна торгівля, вона була одер-жавлена. Промисловості УРСР було нав'язано надвисокі темпи індустріалізації, які призвели до безладдя, марнотратства, частих аварій. Але цьому знаходили інші пояснення: "саботаж", "економічне шпигунство", "диверсії ворогів народу", і, як наслідок, — репресії. Для досягнення перебільшених показників використовувались методи позаекономічного примусу та ідеологічного ошукування трудящих. Грандіозні плани першої п'ятирічки виконано не було: середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%, фактичний видобуток вугілля у Донбасі становив лише 4,5 млн т замість планових 5,3 млн, виплавка чавуну — лише 4,3 млн т замість 6,6 млн. Але радянському народові не вважали за доцільне повідомляти про крах п'ятирічного плану. Радянська пропаганда, а За нею партійна історія ще більш як півстоліття твердили про дострокове виконання планових завдань першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці. На початок 1933 р. країну було поставлено на межу економічної катастрофи. Тому з 1833 р. політика "надіндустріалізації", стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася. На другу п'ятирічку (1933—1937 рр.) були заплановані помірковані темпи зростання промислового виробництва (13—14%). Але УРСР цього разу отримала непропорційно малі капіталовкладення. У Москві було вирішено зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4,5 тис. промислових об'єктів лише 100 знаходилися в УРСР. Завдання другої п'ятирічки також виконано не було, але знову це лишилося "таємницею Кремля". Індустріалізація відбувалася в умовах масового народного піднесення. Одурманені та ошукані сталінською пропагандою трудящі маси справді виявляли приклади трудового героїзму: розгорнулися соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рухи новаторів, багатоверстатників. Але сподівання на покращання матеріального становища, підвищення життєвого рівня залишилися марними. Життєвий рівень трудящих постійно падав, а партійно-державна номенклатура для забезпечення матеріального добробуту продовжувала створювати систему спеціальних закритих магазинів-розподільників, пайкового забезпечення. Низьким залишався і рівень освіти та кваліфікації робітничих та інженерних кадрів (88% працюючих мали лише початкову освіту). Політика індустріалізації та її наслідки в УРСР — явище неоднозначне. Внаслідок героїчної праці трудящих і широкого використання примусової праці в'язнів концтаборів в УРСР протягом 1922—1938 рр. кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів; у Донбасі було побудовано 100 нових шахт; налагодили випуск продукції тракторний і турбогенераторний заводи у Харкові, металургійні комбінати в Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі; частка важкої промисловості у валовій продукції зросла до 92%; удвічі зросла чисельність робітників. Напередодні радянсько-німецької війни УРСР була основною металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР. За рівнем галузей важкої промисловості УРСР випередила низку країн Західної Європи. Водночас політика індустріалізації мала негативні наслідки: